Глобалізація і політичне відчуження

Відчуження – це відділення від людей процесу і результатів їх діяльності, які стають непідвладними людині і навіть пануючими над ним. У результаті цього люди стають чужими світу, в якому живуть.

Політичне відчуження – це втрата зв’язку між державою і суспільством, між особою і владою в рамках політичного простору, яка супроводжується комбінацією складних почуттів (незадоволення, безсилля, розчарування), а також процесами дистанціювання і віддалення в суспільстві.

Тема відчуження, як предмет дискусії, вперше появилася в епоху бароко і розглядалася прихильниками теорії «суспільного договору» (Ж.-Ж.Руссо, Дж.Локк, Т.Гоббс, К.А.Гельвецій). Вони характеризували сучасне їм суспільство як суспільство відчуження – делегування повноважень.

Соціальні інститути в такому суспільстві (мораль, релігія, мистецтво, культура) є посередниками між людьми і стають чужими людині, змушуючи її підкорятися приватним інтересам і розвивати свою особистість в рамках встановлених законів.

Як мегатенденціі до поетапного поглинання людства глобалізація реалізується по всьому спектру відносин і взаємодій між інтеграторами і тими, що інтегруються в соціокультурні, економічні й  політичні та різні антропологічні цілісності індивідів. Тому її можна розглядати і як сукупність процесів «економічної» (торгової, фінансової, виробничої тощо), і «політичної» (військової та дипломатичної) та / або «культурної» (релігійної, ідеологічної, науково-технічної тощо) інтеграції, що здійснюються з різною швидкістю, послідовністю і успіхом у різних місцях і в різні історичні епохи. Важливо не забувати і постійно мати на увазі взаємозв’язок, просторово-часову динаміку та незавершеність цих процесів. У тривалій історичній ретроспективі глобалізація завжди виступала і як послідовність змінюваних стадій, і як історична форма (імперія), що відмирала в силу циклічності розвитку.

Слід зазначити, що реконструйована «історична логіка» розвитку глобалізації людства добре узгоджується з усіма основними соціологічними парадигмами і вбудованими відповідно до них періодизації історії.

Історія людства ніколи не була «вулицею з одностороннім рухом», – вона неминуче вела до об’єднуючо-роз’єднувальних груп на основі якогось одного домінуючого типу економічного, соціокультурного та політичного розвитку. Відповідно і глобалізація як одна з її тенденцій була (і залишається) результативною  спробою організації спільного простору спільного життя народів і держав на основі різних цивілізаційних моделей розвитку. Підсумком таких спроб виявлялося тимчасове домінування і розповсюдження в межах декількох географічних регіонів однієї з локальних цивілізацій. Як відомо, політичною формою існування таких цивілізацій у більшості випадків була «імперія», що опинялася на кожній з виділених стадій глобалізації найпотужнішим політичним засобом «переплавки» і прискорення процесу інтеграції лінгвістично, релігійно і культурно різних еліт і населення імперських територій.

Жодна з історичних спроб глобалізації людства не увінчалася повним тріумфом. Але кожна сприяла економічним, політичним і культурним трансформаціям, що населяють регіони соціумів.

Наймасштабнішою і найуспішнішою була євроатлантична форма глобалізації, що виросла з західноєвропейської та завершила процес становлення всесвітньої історії: перетворення локальних історій первісних товариств, політично оформлених у ранні держави та їх аналоги, в регіональну історію стародавніх і середньовічних етнічних держав і імперій, а потім – і у всесвітню історію націй, національних держав і утворених ними колоніальних імперій, що зв’язали людство не тільки силою державних форм територіального контролю, а й створили нові «анонімні» системи влади: транснаціональні організації та багатонаціональні корпорації. Становлення всесвітньої історії – суперечливий процес, пов’язаний з приливами і відливами «хвиль глобалізації» на тих чи інших територіях планети, які мають свій часовий і географічний масштаб.

Так само поспішними є висновки послаблення й занепаду таких впливових і могутніх цивілізацій, як індійська, китайська, мусульманська тощо. Єдине, про що можна погоджуватись, дискутуючи окремі деталі, то це той факт, що глобалізація, як і будь-який інший історичний процес, розвивається асиметрично (тобто з різною швидкістю і глибиною у різних регіонах і країнах), має досить складний і суперечливий характер й може призводити, особливо в етнополітичній сфері, до непередбачених, а часом і діаметрально протилежних наслідків.

Упереджуючи висновки, доречно сказати, що будь-яке глобальне (регіональне) утворення, чи то Османська імперія, чи Римська імперія, чи Золота орда, чи то Російська імперія, чи то сучасний Євросоюз, чи НАТО, чи НАФТА, чи СНД щезнуть, як  і їхні вже згадувані попередники. Питання стоїть у площині: а з якими наслідками закінчить свій цикл та чи інша глобалізація-цивілізація? Тим паче, що глобалізаційні цикли набирають пришвидшених обертів.

Нині, коли глобалізаційні процеси набули розвитку, піддаються сумніву численні класичні парадигми теоретичної думки, стереотипи, засадничі принципи і постулати міжнародно-політичної практики, виникла нагальна потреба переосмислення багатьох базових концепцій і понять, зокрема концепцій і понять нейтралітету та позаблоковості, що засвідчують нинішнє українське відчуження.

Завдяки зазначеним «досягненням»  серед багатьох апологетів глобалізації  утвердилася думка щодо всесильності цих тенденцій, з одного боку, й слабкості антиглобалістичного процесу, включаючи сюди й національну його складову.

Поклавши в основу всесильність фінансово-економічної глобалізації, вони ставлять під сумнів функціонування і навіть існування замкнених національних держав з точки зору їх економічної й монетарної політики. А останнє, буцімто, сповіщає про «початок кінця географії», тобто про зникнення географії в геополітичному, геоекономічному, геокультурному та геодуховному смислах.

Доречним буде нагадати, що ідея глобалізації стосується не лише «кінця географії», а й «кінця історії». І все це подається в позитивному сенсі свого «закінчення», оскільки вважається, що  остаточна перемога ліберальної ідеї над комуністичною, фашистською, консервативною та всіма іншими дає підстави для таких футуристичних прогнозів щодо «кінця історії» та «кінця географії».

Найбільш концентровано  ідея «кінця історії»  та початку планетарного існування людства на засадах західних цінностей, коли регіони планети розпочнуть процес  переструктурування з орієнтацією на найпотужніші ядра-центри, знайшла в працях американського політолога, політичного економіста Ф.Фукуями. Він намагався довести, що не комунізм є кінцем (власне – метою!) історії, а ліберальне суспільство, невідємною частиною якого є вільний ринок і повна свобода слова. Свобода слова як соціальна і гуманітарна цінність потрібна людині як сама по собі, як складова частина чистої людської совісті, так і свобода слова як гарант усіх інших свобод і прав людини. Наріжним каменем такого твердження виступає теорія суспільного капіталу, суть якого зводиться до здатності людей ширше і організованіше співпрацювати в усіх сферах життя. Слід зазначити, що за основу суспільного розвитку Ф.Фукуяма взяв не гроші чи якийсь інший сурогат цінностей, не рівень освіти, не науку, навіть не промисловість, а здавалося б таку, ефемерну категорію, як довіра однієї людини до іншої.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments

Бібліотека

Мічіо Кайку - Фізика майбутнього

Фізика Майбутнього: Як Наука Вплине на Долю Людства і Змінить Наше Повсякденне Життя у 2100 році — це книга фізика-теоретика Мітіо Каку, активного популяризатора науки й автора таких науково-популярних книг, як "Гіперпростір" та "Фізика Неможливого".

Стівен Гокінг - Коротка історія часу_

«Коротка історія часу» — науково-популярна книга, написана британським фізиком Стівеном Гокінгом і опублікована вперше в 1988 році. Книжка стала бестселером, за 20 років було продано понад 10 мільйонів примірників_.

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.