А чи ж вічне сусідство? (сюр-реалістичний прогноз)

Ми не хочемо знати свого минулого, відверто говорити про витравлені залишки пам’яті його, а відтак позбавляємо себе надій на майбутнє.
Пригадується давно кинута у відповідь на запитання журналіста фраза заступника Міністра закордонних справ України Антона Бутейка щодо незворотного процесу розпаду російської імперії, як і будь-якої іншої формації. Скільки обурення викликало це у колах проросійських імперських сил як в Україні, так і поза її межами, на Росії.
І чому тут обурюватися? Складається враження, що росіяни забули свою історію, діалектику матеріального розвитку, а головно, що п. Бутейко не є першовідкривачем цих істин. Про це писала як сама історія, так і цілий ряд російських істориків та громадських діячів. Інша справа, що не всім подобається дзеркальне відображення минулого і його проекція на майбутнє.

Ще О. Грибоєдов, побувавши у 1825 р. у Криму та придивившись до кримського життя, до місць-руїн, повязаних з історичними подіями, писав з Феодосії до свого приятеля у Санкт-Петербург, що після готів, генуезців і т.ін. у Криму появилися “мы, всеобщие наследники, и с нами дух разрушения“.

Зрозуміло, що “московським яструбам” краще про це не нагадувати як і про інші “срамні” сторінки їх історії. А тому впродовж останніх 25 років від багатоликого російського політикуму та представників “п’ятої колони” в Україні насаджується стереотип про страждання, винищення російської нації, що саме цей народ найбільше потерпів від комуно-більшовицького диктату та іншої напасті.

Витворюється сталий образ жертви, щось на зразок того, як раніше тлумачили, що від німецького нацизму найбільше постраждав німецький народ. Якщо ж проводити цей логічний ряд далі, то напрошується абсурдна гіпотеза, що український народ завжди потерпав від своїх же князів, гетьманів, козаків, загалом, патріотів-націоналістів. Слід сказати, що такий підхід не втратив свого підступно-стратегічного застосування. І досі розігрується карта шкідливості інтелектуалів для розвитку українського суспільства, карта негативної карми націоналістів (добробатів) для успішної розбудови держави тощо.

Ретроспективно окинувши весь період “російських страждань”, помітимо, що цей шлях уставлений віхами насильницької централізації, винищення, виродження народів, що знаходилися в епіцентрі формування Московського князівства.

Як стверджують історики та етнографи, фінська частина території, що була скорена норманами, не носила назви Русі. Ці землі називалися “Суздалем” і “Московією” і вкрали назву Русь близько 350 років тому, коли напівфінська москва (тут москва розуміється не як місто, а як плем’я на зразок такого ж як мордва і т.ін.) приєднала до себе частину слов’янської Русі.

Власне саме утворення Московського князівства розпочалося шляхом перемішування угро-фінських племен: весь, меря, муром, чудь тощо.

До приєднання України Новгород та суміжні північно-східні області території були єдиними слов’янськми землями, що належали Москві. У східних частинах Московії і Суздаля у кінці ХУП ст. трималася фінська мова. Це означає, що москва не могла ослов’янитися впродовж 500 років.

Ця повільність процесу ослов’янення зумовлена багатьма причинами – обширність загарбаної території, притоком фінів зі сходу, татарським нашестям, під впливом яких москва перетворилася в напівтатарський табір. Лєв Гумельов у своїх історичних працях дав ясну і зрозумілу характеристику цьому пасіонарному феномену, витвореному в результаті такої асиміляції. Це симбіоз людиноподібних агресорів, загарбників, які не мають жалості ні до природи, ні до інших людей.

Саме з цього табору розпочиналися завоювання північно-східної слов’янщини в інтересах монголів і з монгольською допомогою. Хронологія цього загарбницького процесу наступна:

1. 1478 р. – Новгородська республіка.

2. 1485 р. – Твер.

3. 1489 р. – В’ятська земля.

4. 1510 р. – Псков.

5. 1520 р. – Рязань.

6. 1523 р. – Північне князівство.

7. 1552 р. – Казанське ханство.

8. 1556 р. – Астраханське ханство

9. 1581, 1595 рр. – Сибірське ханство.

10. 1654 р. – Україна.

11. 1655 р. – Калмикія.

12. 1686 р. – Башкирія.

13. 1783 р. – Крим.

14. 1801 р. – Польща (включно з попередніми трьома поділами: 1772 р., 1793 р., 1795 р.).

15. 1808-1809 рр. – Фінляндія.

16. 1812 р. – Бесарабія.

17. 1815 р. – Грузія.

18. 1858 р. – Амурський край.

19. 1859 р. – Східний Кавказ.

20. 1864 р. – Західний Кавказ.

21. 1868 р. – Самарканд.

22. 1868 р. – Бухара.

23. 1873 р. – Хіва.

24. 1876 р. – Кокандське ханство.

25. 1884 р. – Мерва.

26. 1917-1920 рр. – Україна

27. 1939 р. – Польща

28. 1939-1840 рр. – Литва, Латвія, Естонія.

29. 1944 р. – Тувинська Народна Республіка.

30. 1945 р. – Прусія.

31. 1956 р. Карело-фінська союзна республіка – в автономію.

32. 1956 р. – Угорщина

33. 1968 р. – Чехословаччина

34. 1980 р. – Афганістан

35. 2008 р. – Грузія

36. 2014 р. – по сьогодні – Україна (Крим та східні території).

У 1925 р., 1930 р., 1934 р. здійснено територіальне “обрізання” України. До Росії відійшли українські етнічні землі Білгородщини, Вороніжчини, Курщини.

До 1924 р. Україні належала значна територія нинішньої Ростовської області з містами Таганріг, Шахти.

Втрата Кубані, чималої частини Ставропільщини та узбережжя Азовського моря, а також земель заселених українцями на Далекому Сході (“Зелений клин”).

На окрему тему заслуговує переселенська політика, що призводила до асиміляції як українських земель, так і українського етносу.

Російська імперія (орда) завжди отримувала необхідний життєвий простір і такі ж ресурси розбоєм, загарбанням. Фахівці підрахували, що територія Московської імперії збільшилася аж у 238 разів!

Саме шляхом жорстокого фізичного, духовного й культурного винищення, грабежу та визиску розбудовувалася Московська імперія. Москва є. А де Великий Новгород з його багатою культурою і духовністю? Де Твер – основний суперник Москви? а де “пскопскіє”? де Мордва?

Як не сумно констатувати хронологію чорних дат у житті навколомосковських народів і племен, але варто зазначити що пішов зворотній процес. Можливо не в строгій послідовності, але закономірність розпаду штучних (насильницьких) утворень і знакові віхи проглядаються зримо. Кожен неупереджений читач може звернути увагу на дати 1990-1992 рр. (відродження і встановлення державності у балтійських країнах та решті республік СССР), коли цей процес розвалу «імперії зла» (Рональд Рейган) розпочався.

Для імперської Росії у сьогоднішніх її кордонах, як і для колишнього СССР, теж властивий процес розпаду, як би це не сприймалося апологетами Москви в Європі і США. Цей процес можна призупинити такими важливими аргументами як паливно-енергетичні ресурси, ядерна зброя, але не затримати.

Очевидно, що стримати рух китайців до Уралу (а вони вже давно там), не вдасться, як і пригальмувати поширення мусульманства на Росії. Це вибиває одну із опор російської імперської ідеї – російське православ’я. Будь-яке послаблення однієї з трьох складових зазначеної ідеї (абсолютизм, православ’я, русифікація) призведе до утворення нових (реанімації старих) держав на євразійській геополітичній карті. І не суть важливо, які першими стануть у ранг незалежних від Москви: Ічкерія, Башкирія, Бурятія, Балкарія, Карелія, Марі, Татарстан, Чувашія, Соха тощо (всіх аж 68 суб’єктів). Важливим бачиться, а чи зможе Росія самостійно поставити крапки над своїм “И”, відмовившись від демонізованих принципів розбудови всесвіту із її центром ?

Якщо таких сил в Росії не знайдеться, то історична перспектива зазначеного утворення, як і кожного, що формувалося насильницьким шляхом, бачиться в територіальних координатах Московського князівства Івана Калити.

А може і його не бути!?

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.