Фотографія: В. Бєлінський

І це «брати» ?! Історичний екскурс в проблематику культурного геноциду українців – від “класиків”.

В.Белінський: «Я не читал этих пасквилей…», але… скажу.

«…Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда негодная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на г<осударя> и<мператора>, другой — на г<осударын>ю и<мператриц>у. Читая пасквиль на себя, г<осударь> хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы, за то только, что он глуп. Но когда г<осударь> прочел пасквиль на и<мператри>цу, то пришел в великий гнев, и вот его собственные слова: «Положим, он имел причины быть мною недовольным и ненавидеть меня, но ее-то за что?» И это понятно, когда сообразите, в чем состоит славянское остроумие, когда оно устремляется на женщину. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы), но уверен, что пасквиль на и<мператри>цу должен быть возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам. Это враги всякого успеха. Своими дерзкими глупостями они раздражают правительство, делают его подозрительным, готовым видеть бунт там, где нет ничего /441/ ровно, и вызывают меры крутые и гибельные для литературы и просвещения. Вот Вам доказательство. Вы помните, что в «Современнике» остановлен перевод «Пиччинино» (в «Отечественных записках» тож), «Манон Леско» и «Леон Леони». А почему? Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!) в «Звездочке» (иначе называемой <. . .>), журнале, который издает Ишимова для детей, напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть. Цензор Ивановский просмотрел эту фразу, и она прошла. И немудрено: в глупом и бездарном сочинении всего легче недосмотреть и за него попасться. Прошел год — и ничего, как вдруг государь получает от кого-то эту книжку с отметкою фразы. А надо сказать, что эта статья появилась отдельно, и на этот раз ее пропустил Куторга, который, понадеясь, что она была цензорована Ивановским, подписал ее, не читая. Сейчас же велено было Куторгу посадить в крепость. К счастию, успели предупредить графа Орлова и объяснить ему, что настоящий-то виноватый — Ивановский! Граф кое-как это дело замял и утишил, Ивановский был прощен. Но можете представить, в каком ужасе было министерство просвещения и особенно цензурный комитет? Пошли придирки, возмездия, и тут-то казанский татарин Мусин-Пушкин (страшная скотина, которая не годилась бы в попечители конского завода) накинулся на переводы французских повестей, воображая, что в них-то Кулиш набрался хохлацкого патриотизма, — и запретил «Пиччинино», «Манон Леско» и «Леон Леони». Вот, что делают эти скоты, безмозглые либералишки. Ох эти мне хохлы! Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!..

(Из письма к П.В.Анненкову. 7.12.1847 // Белинский В. Г. Полное собрание сочинений в 13 тт. — Т.12: Письма 1841-1848. — М., 1956. — С. 435-442).

 

Із рецензії В. Белінського на поему Т.Шевченка “Гайдамаки”:

Гайдамаки Т. Шевченка (Оренштайн, видано в Коломиї)

“Читателям “Отечественных записок” известно мнение наше насчет произведений так называемой малороссийской литературы. Не станем повторять его здесь и только скажем, что новый опыт спиваний г. Шевченка, привилегированного, кажется, малороссийского поэта, убеждает нас еще более, что подобного рода произведения издаются только для услаждения и назидания самих авторов: другой публики у них, кажется, нет. Если же эти господа кобзари думают своими поэмами принести пользу низшему классу своих соотчичей, то в этом очень ошибаются: их поэмы, несмотря на обилие самых вульгарных и площадных слов и выражений, лишены простоты вымысла и рассказа, наполнены вычурами и замашками, свойственными всем плохим пиитам,– часто нисколько не народны, хотя и подкрепляются ссылками на историю, песни и предания, – и, следовательно, по всем этим причинам – они непонятны простому народу и не имеют в себе ничего с ним симпатизирующего. Для такой цели было бы лучше, отбросив всякое притязание на титло поэта, рассказывать народу простым, понятным ему языком о разных полезных предметах гражданского и семейного быта”.

Не знаю з якої причини, але Ф.Достоєвський так охарактеризував «революційного критика»: «Белинский есть самое смрадное, тупое и позорное явление русской жизни».

Напевно для такого визначення було предостатньо підстав.

Є ще не менш значима у московській літературі фігура (О.Пєшков), а саме – Максим Горький, який уславився на початку 20-х років не меншим значимим приниженням української мови, літератури і культури, аніж його попередники.

І в цьому випадку не обійшлося без реакції.

Так,  В.Винниченко, перебуваючи на еміграції, опублікував у 1928 р. «Одвертого листа до М. Горького».

«Громадянине Горькій, — звертається український письменник до російського «візаві». — У Вас склалося собі переконання, що українська мова не є мова, а «наречіє». Що тут такого особливого, неймовірного чи страшного? Здається, нічого. Кожен може мати собі свої переконання.

А тим часом, громадянине Горькій, тут є і особливе, і неймовірне, і навіть страшне. Не те, громадянине М. Горькій, що ви вважаєте українську мову за «наречіє». Ви можете собі вважати, що Дніпро впадає в Москва-ріку — від цього Дніпро в Москва-ріку не впаде і ніякої географічної пертурбації не станеться. І не з страху за українську мову пишу я до Вас оцього одвертого листа, а з цікавості до того громадського явища, що Ви його викрили одним невинним слівцем «наречіє».

В цьому слові, громадянине Горькій — цілий політично-національний світогляд. В йому ціла історія взаємовідносин двох слов’янських народів. В йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Горькій. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіялістично-колоніяльної політики руського царизму на Україні. Воно та ще слівце «Малоросія» служили тією димовою завісою, під якою Москва, Санкт-Петербург і навіть Петроград впродовж кількох століть експлуатували і руйнували український народ матеріально і духовно».

І далі — слова, сповнені гніву й гіркої іронії: «Ні, не нове це Ваше філологічне відкриття, громадянине Горькій! Ще в 1876 році один із сатрапів царського уряду, міністр Валуєв, цілком, як і Ви, формулював його: «Никакого украинского языка не было, нет и быть не может». А на доказ цього видав закон, що не дозволяв (точнісінько як Ви) видання на українській мові будь-яких літературних праць. Так що етнографи мусіли записувати народні українські пісні латинською або французькою мовою.

Та ще більше! Ви не можете не знати того, як самі Ви колись інакше ставились до українського питання. Пам’ятаєте, як у 1908 році Ви, збираючись видавати переклади моїх літературних праць з української мови на руську, з властивою Вам сльозою у розмовах зо мною вигукували: «Прекрасный язык! Милый язык! Люблю! Давайте, давайте издавать!»

Вами в даному разі кермують не дані науки й життя, а оця «барська антипролетарська ідеологія», оця великодержавницька ідеологія власника, оця психіка зоологічного націоналізму, що просто гарчить у душі без ніяких там даних науки, істини, переконань і тому подібного.

Ви — перший із стану так званої поступової руської інтелігенції так одверто, так сміливо зідрали той фіговий листок мовчання, яким руська інтелігенція раз у раз покривала зоологічну наготу царської деспотії в українському питанні. За невеличким виїмком, усе руське «демократичне» й «соціалістичне» громадянство ніколи й словом не обізвалось, коли Валуєви, Столипіни, Протопопови забороняли в’являти, що українське «наречіє» є мова. Оцим самим слівцем, оцим невинним «наречієм» воно виправдовувало і своє власне зоологічне гарчання, і колоніальні гидоти царського імперіялізму.

Страшне, громадянине Горькій, в тому, що це гаркнули — Ви, а не якийсь собі там темний, безвідповідальний неук або ідеолог Союза Русского Народа. Гаркнули по-валуєвськи Ви, відомий руський письменник, якого вважають за представника руської культури, навіть за виразника руської пролетарської інтелігенції. Ви, що звете себе другом Леніна, великого революціонера і основоположника сучасного комунізму. Ви, що користуєтесь довір’ям, пошаною і любов’ю багатьох руських людей.

І цікаво: Ви, що так гарно часом кажете про мир і братерство народів, що так повстаєте проти війн — тут Ви не задумуєтесь кликати до найганебнішої війни дужчого з слабшим, до задушення слабшого в найелементарнішій його потребі».

«Одвертий лист до М. Горького» (1928 р. опубліковано  в паризькій газеті «Українські вісті»)

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.