Михайло Зарічний: “У математики – своя краса”

В науковому світі його ім’я пояснень не потребує. Михайло Михайлович Зарічний – відомий український учений, доктор фізико-математичних наук, професор, автор понад 120 наукових публікацій. А ще музикант, композитор, поет, перекладач і надзвичайно цікавий співрозмовник. Тож сьогодні мова про математичну науку, її тенденції, прояви й особливості.

– Михайле Михайловичу, коли Ви зрозуміли, що математика – саме та сфера, з якою хочеться пов’язати усе життя?

– Якщо заглянути далеко в минуле, то треба починати з дитинства. Мені було чотири роки, коли дві старших сусідки пішли у перший клас, та я почав учитися разом із ними. Крутився поруч, поки дівчата робили домашні завдання, і якось так склалося, що “п’ятнадцять на три” поділив швидше за них. А потім, несподівано для себе, почав читати математичні книжки і робити певні поступи в засвоєнні математики. У четвертому класі опанував не лише свою шкільну програму, але й наздогнав старших на рік учнів. Тож мене одразу перевели в шостий клас. Тоді ж я вперше поїхав з рідного села на районну олімпіаду з математики. Завдання виявились не важкими і я легко їх вирішив, деякі пам’ятаю й донині. За тиждень поїхав на районну олімпіаду з фізики, де й дізнався, що переміг на математичній.

Певний час фізика і математика були для мене однаково близькими, але конкурували поміж собою – я чотири рази їздив на Республіканські (тобто Всеукраїнські) олімпіади: двічі з фізики і двічі з математики, та у десятому, випускному, класі я поїхав на Всесоюзну математичну олімпіаду. Так математика перемогла. Але насамперед до цього причетний Львів. У дев’ятому класі я вперше побував тут на олімпіаді. Її закриття відбувалось в Львівському університеті, тож я прийшов трішки раніше, сів на лавці в парку… і просто закохався у цю споруду. Якийсь трепет охопив мене, хоча нині я далекий від сентиментів, але тоді з’явилося переконання: якщо університет – то тільки у Львові. Все ж вирішальним моментом стало запрошення до вступу від цього навчального закладу. Так я й став математиком.

Успішно захистивши кандидатську й докторську дисертації, побувавши в іпостасі декана механіко-математичного факультету, Ви залишаєтесь в когорті активних дослідників. Які завдання залишаються першочерговими для сучасної математичної науки і як багато відкриттів ще може бути?

  Попри певний скепсис, що в математиці все вже вивчено і доведено, та якщо уважно стежити за новинами (а я намагаюся бути компетентним у цій царині), то можна зауважити, що кожного року здійснюються важливі відкриття. Нерозв’язаних математичних задач іще дуже багато. Якщо міркувати часовими категоріями, то понад сто років тому сформулювалась так звана гіпотеза Пуанкаре, а розв’язали її лише на початку ХХІ століття. Залишається й чимало інших проблем із довгою історією. До прикладу, в період між двома війнами у Львові діяла всесвітньовідома математична школа. Її представники з 1935 року вели зошит відкритих проблем, куди вписували різноманітні математичні задачі. Їх назбиралось аж 193! За розв’язання вченим пропонували винагороди, тож над вирішенням ламали голови не тільки львівські математики… Й донині далеко не всі з цих завдань розв’язані. Є ще над чим працювати і нинішнім, і прийдешнім поколінням математиків.

– Якщо математику порівняти із спортом, адже і там, і там треба бути попереду інших, то яким є цей спорт: видовищним, елітним чи незрозумілим широкому загалу?

– Для багатьох цей спорт здається незрозумілим, але для вузького кола зацікавлених він надзвичайно видовищний. Краса математики, як така, існує. Вона –ще й своєрідна боротьба, різновид змагань. Долучався до них і я – розв’язав одну з задач, розповів про це на науковому семінарі у Львові, й взявся записувати вирішення. Та щось мене постійно відволікало від цього заняття. Одна річ – описати на словах, й зовсім інша – легітимізувати, опублікувавши у науковому часописі. От не писалося мені – і все! Одночасно те ж відкриття зробив японський математик і, поквапившись, оприлюднив результати дослідження на півроку раніше. Таким чином я став другим, можна сказати, програв. Та тішить той факт, що хоча б рухався у правильному напрямку. Були й випадки, коли мені вдавалося випередити інших. Такий от спортивний бік нашої науки. Хоча математика – не лише спорт, а ціла система, що має свою красу, красу математичних міркувань, математичних доведень, це наука, яка дозволяє пізнавати природу та світ. Без математики багато чого не було б.

Ви побували в різних країнах і бачили різні математичні школи. Чим західні студенти відрізняються від українських?

– Добре знаю студентів американських і канадських – пропрацював у США сумарно шість семестрів, що не так уже й мало. Можу сказати, що найгірший американський студент набагато сильніший за нашого найгіршого. Якщо він оплатив навчання, то хоче бодай щось отримати за свої гроші. Заплатити і не відвідувати занять – на Заході це нонсенс. Водночас найкращий студент у США гірший за нашого найкращого, бо американці – прагматики, їх цікавлять тільки “від і до” та кількість матеріалу, необхідна для складання іспиту, й не більше. А наші студенти мають в собі якусь іскру, натхнення, прагне пізнати більше, аніж того вимагає певна дисципліна. Можна знайти й інші порівняння: на Заході суворо дотримуються правил, студенти не списують, звісно трапляються винятки, але ж не систематично, як це роблять у нас.

– Що відчуває професор, коли його здібні учні змушені працювати на благо інших держав? Невже для них нема місця в Україні?

– Дуже прикро, що молоде покоління поставили в таку ситуацію, коли аби не просто зреалізувати свій науковий потенціал, але й елементарно вижити, треба їхати за тридев’ять земель. Все ж вважаю таке явище тимчасовим. Нині можемо спостерігати й інші тенденції: швидко розвивається ІТ-бізнес і люди, які займаються інформатикою, можуть пристойно заробляти й тут. Гадаю, це підтягне й інші науки, адже доброї інформатики не може бути без математики, а там повернуться і фізики, й хіміки, і біологи. В Україні загалом та у Львові зокрема в ІТ-сфері створено цілий напрям, й люди, які його розвивають, чудово розуміють потенціал науки, знають для чого вона потрібна. Переконаний, що здібні випускники залишатимуться вдома. Та навіть якщо люди їдуть десь-інде, не обриваючи зв’язків з рідним краєм, то це теж добре – чужий досвід зайвим не буває. Принаймні я з усіх подорожей повертався з новими враженнями та ідеями, й реалізовував їх вже тут. Головне – не втрачати надії і не сидіти, склавши руки.

– Дякую за розмову!

Розмовляв Тарас Балда

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments