Фотографія: post.edu

Філософія публічного управління та значення цінності української держави

Публічне управління суспільством полягає у створенні найбільш сприятливих умов для взаємодії людей, залученні їх в активне суспільне життя: економічне, політичне, соціальне, духовне. Воно покликане забезпечувати в суспільстві належний порядок, що дозволяє громадянам повніше задовольняти життєві потреби і духовні інтереси. Суспільство може нормально розвиватися тільки в тому випадку, якщо його держава здатна підтримувати і відтворювати власну цивілізованість, що є результатом успішного функціонування всіх його елементів і компонентів. Це означає, що на кожному рівні соціальної структури публічне управління покликане виступати системоутворюючим фактором, який би детермінував всі залежні від нього системи, у тому числі систему національної безпеки.

Філософія публічного управління – це система знань про феномен публічного управління, історичну еволюцію теорій управління, ціннісні орієнтири, особливості формування різних державних та громадянських систем і їх функціонування, взаємний вплив державних і громадянських інститутів в окремих країнах і світовому соціумі в цілому.

Ціннісні орієнтири та стратегічна мета публічного управління є тією основою, навколо якої зосереджується діяльність органів державної влади. Відповідно до ціннісних орієнтирів та обраної мети формується стратегія публічного управління, тактика його розвитку, розробляються прогнози і плани дій, оцінюються результати прийнятих рішень і вжитих заходів. Стратегічною метою органів державної влади є, очевидно, досягнення оптимальних значень індикаторів в сфері життєво важливих пріоритетів розвитку, безпеки, оборони.

Таким чином, ефективність публічного управління багато в чому залежить від того, наскільки правильно визначені основні стратегічні і тактичні цілі, що випливають з ціннісних орієнтирів, на досягнення яких воно спрямоване. І якщо вважати, що “ефективне” публічне управління забезпечується “гарною” державою, то слід в першу чергу дбати про правильність наших уявлень про ціннісні орієнтири та цілі держави і її пріоритети.

Такий підхід вимагає зусиль щодо розкриття сутності ціннісних орієнтирів держави як поняття. Всі згодні з тим, що основна мета публічного управління – благо та безпека народу, який проживає в цій державі. “Проте, – як стверджує французький філософ Р. Арон, – дефектом демократії, який неможливо усунути, є ситуація, при якій громадяни адресують до влади дві вимоги: 1) щоб ними керували мудро; 2) щоб ними керували відповідно до їх власних бажань” [1]. .Погоджуючись з таким підходом, вважаємо, що оціночний характер суджень про ціннісні орієнтири не є підставою для їх апріорної наукової дискваліфікації. Справа в тому, що одна оцінка, яка складає суб’єктивну підставу для виникнення будь-якої цінності, відрізняється від іншої оцінки. Ми усвідомлюємо, що сучасний соціум, на думку англійського антрополога Б. Малиновського, знову вступає в епоху “негарантованих результатів”[4]. Таким чином, ідея поступального розвитку суспільства піддається потужній фактологічній критиці, яка заперечує сам факт прогресу, вважає, що сучасна цивілізація характеризується швидше регресивними, ніж прогресивними трендами.

Існує, однак, і інша – методологічна критика, яка абстрагується від соціальних сподівань і розчарувань та забороняє будь-які судження про вектор суспільних змін. Саме з теми – цінність буття української держави – розпочнемо короткий аналіз цієї евристичної ідеї.

Ми вже зазначали про необхідність розрізняти два типи оцінок. Перший з них представлений судженнями цінності, які пов’язані з мотиваційним вибором кінцевих цілей українського державотворення. Людина є субстанціональне вільною у виборі таких цілей. Це означає, що кожний з нас сам вирішує, що для нього важливіше – факт життя в країні, яка має цивілізаційне майбутнє або якість життя в короткостроковій перспективі, безпека й свобода або втрата територіальної цілісності та державності. Однак, через усвідомлений вибір, який вважаємо суб’єктивно правильним, ми не маємо права розглядати його як гносеологічно істинний. Точно так ніхто не має права трактувати наш вибір на користь однієї, а не іншої цінності як гносеологічно помилковий.

В основі такого підходу лежить спрощене розуміння принцип “свободи від оцінки”, сформульований М. Вебером. Оціночні судження визнаються апріорі суб’єктивними, а тому положення про цінність буття української держави є оціночним за визначенням, якому відмовляють у статусі судження науки, що претендує на об’єктивність. Відносно таких ціннісних суджень М. Вебер, безперечно, має рацію – вони не піддаються гносеологічній перевірці на істинність або хибність, а тому не повинні використовуватися в науковому дискурсі[2]. Звичайно, не можна забувати, що судження цінності (наприклад, про допустимість або неприпустимість втрати держави) можуть набувати певної загальної значущості і навіть юридичної обов’язковості.

Існує, однак, другий тип оцінок, представлений судженнями значущості, які – на відміну від суджень цінності – цілком доступні перевірці на істинність або хибність і тому можуть і повинні використовуватися наукою. Є два види таких суджень, що мають різне ставлення до теорії та практики українського державотворення.

Перший вид представлений оцінками, що відображають безальтернативні переваги цінності буття української держави, яка існує в діапазоні об’єктивно корисного та об’єктивно шкідливого. Саме тому, оцінка загроз національній безпеці, що може викликати в державі та суспільстві соціальні дисфункції, є такими, що цілком перевіряються та науково доказуються. Оцінкою слід вважати процедуру встановлення значимості (цінності) об’єкта (буття української держави ) для суб’єкта, коли об’єкт, що оцінюється, розглядається не в аспекті його внутрішніх властивостей, а з точки зору його впливу на життя суб’єкта, який оцінює здатності задовольняти його потреби. При такому розумінні судження про цінність буття української держави, безсумнівно, є оціночним.

В основі другого виду суджень значущості лежить вибір засобів досягнення поставленої кінцевої мети або, словами П. Сорокіна, вибір “цінностей як засобів, цінностей як цілей[5]. Це означає, що гносеологічна свобода у виборі кінцевих цілей випаровується в процесі їх реалізації, оскільки характер мети визначає характер засобів, за допомогою яких вона може бути досягнута.

Про це детально написав М. Вебер: “Роздуми про останні елементи свідомих дій людини завжди пов’язані з категоріями “цілі”і “засоби”. Науковому дослідженню, безумовно, доступна проблема відповідності засобів щодо мети, яка поставлена. Оскільки ми (в межах нашого знання) здатні встановити, які засоби відповідають (і які не відповідають) даній меті, ми можемо тим самим зважити шанси на те, в якій мірі за допомогою певних засобів, наявних в нашому розпорядженні, взагалі можливо досягти певної мети”[2, с. 347-348]. Відповідно, вибір засобів втрачає “гносеологічний імунітет”, властивий вибору кінцевих цілей: він є праксеологічно “правильним” або “неправильним”, що безпосередньо пов’язано з гносеологічно істинним або хибним розумінням ситуації.

Саме панування мети над засобами уможливлює верифікацію оціночних суджень значущості, на яких і будується наукова теорія суспільного прогресу. Керуючись таким підходом, вважаємо, що положення про цінність української держави, прогрес чи регрес українського державотворення може бути науковим, якщо мова йде про оцінку функціональних феноменів суспільного життя, має зовнішнє призначення, яке виправдовує сам факт їх існування і визначає їх сутність.

Функція в цьому випадку розуміється, словами Е. Дюркгейма, як відповідність між буттям об’єкта і його призначенням. Функціонувати – це значить служити засобом здійснення зовнішньої, а не власної мети. В цьому плані функціональні об’єкти якісно відрізняються від субстанціальних систем, що володіють здатністю не тільки функціонувати, а й здійснювати власні цілі в процесі самозародження, самопідтримки і саморозвитку. У суспільстві такими субстанціальними сутностями є, перш за все, конкретні живі люди, самоціль яких знаходить вищу форму суб’єктності – здатності не просто слідувати власним цілям, але і вільно підтримувати цінність української держави, не побоюючись ніяких гносеологічних експертиз.

Складніше йде справа з поступальним розвитком публічного управління, завдання якого – не тільки створювати зв’язки, а й оптимізувати їх з використанням владних механізмів. З одного боку, в найбільш розвинених країнах ми маємо адміністративні та політичні досягнення, пов’язані із затвердженням демократичних форм правління, які забезпечують баланс інтересів, ефективний зворотній зв’язок між владою і громадянським суспільством. В результаті ми можемо констатувати мінімізацію контрпродуктивного насильства, перехід від примусу до більш ефективного спонукання, можливість демпфіровать кризові явища, вміння підтримувати безпеку, правопорядок. З іншого боку, ми маємо постійне та неухильне ускладнення організаційних завдань, включаючи захист від загроз/викликів за новою класифікацією: традиційних, іррегулярних, катастрофічних і проривних, що ставлять під загрозу і життя людини, і якість цього життя.

Особливим чином розвиток публічного управління проявляє себе в сфері ціннісного усвідомлення світу. Видом такого усвідомлення є, наприклад, валюативна філософія публічного управління, яка шукає і концептуалізує смисли людського існування в світі, моделює сенси суспільного розвитку та спрямованість управлінських впливів на процес українського державотворення. На відміну від епістемної філософії валюативна традиція дає нам не знання про світ, а думки про нього, які пов’язані з двома останніми питаннями тріади І. Канта – на що я можу сподіватися в цьому світі і що я повинен робити в ньому? І все ж стверджувати наявність прогресу в цій сфері можна за умови, що ми вміємо розрізняти дві форми поступального розвитку в суспільстві – прогрес як вдосконалення і прогрес як додаток значущих результатів людської праці, в даному випадку накопичення софійної інформації, або просто мудрості. Ми маємо стати мудрими людьми та управлінцями задля ефективної розбудови української держави як цінності.

Переконавшись в принциповій можливості верифікувати судження значущості, ми повинні зробити наступний крок в розгляді ідеї цінності прогресу української держави, який передбачає розрізнення трьох пов’язаних, але таких, що не збігаються, аспектів проблеми – прогресу в незалежній державі, прогресу суспільства і, нарешті, прогресу людини, яка поділяє цінність усіх трьох складових. Не зробивши цих уточнень, ми ризикуємо перетворити практично корисну, операціональну теорію в ідеологему, яка не підлягає наукової апробації.

Література до теми

  1. Арон Р. Лекции по философии истории /Р. Арон Вебер М. Избранные произведения. М. : Прогресс, 1990. – 808 с.М. : Кн. дом «ЛИБРОКОМ». – 336 с.
  2. Вебер М. Избранные произведения / М Вебер. – М. : Прогресс, 1990. – 808 с.
  3. Дюркгейм Э. Курс социальной науки // Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение. – М. : Канон, 1995. – С. 167-198.
  4. Малиновський Б. Функциональный аналіз / Б. Маліновський // Антология исследований культуры. – СПб. : Ун. книга, 1997. – Т. I. – С. 681 – 702.
  5. Сорокин П. А. Социальная и культурная динамика / П. А. Сорокин. – СПб. : РХГИ, 2000. – 1056 с.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.