Фотографія: Портрет Івана Виговського часів ХІХ століття

І. Виговський – один з найбільш неоднозначних гетьманів України. Частина ІІ

За часів правління Виговського “московський слід” в українській зовнішній політиці простежується не лише в гетьманському курсі, а й у політиці окремих регіональних діячів, що очолювали значні військові формування.

Таємно отримуючи підтримку від Московії, проти гетьмана виступала внутрішня опозиція, на чолі із кошовим отаманом Яковом Барабашем та полтавським полковником Мартином Пушкарем. У 1657 р. вони підняли повстання проти Івана Виговського, та гетьман придушив цей виступ. Тодішня братовбивча боротьба коштувала Україні до 50 тис. осіб й ослабила її як фізично, так і політично.

Тим часом Москва, майстерно виконуючи роль “миротворця”, провокувала загострення боротьби між сторонами конфлікту, активно формуючи і свою партію. Починаючи з березня 1658 року у вир соціально-політичної боротьби на Лівобережжі долучились десятки тисяч людей, й конфлікт переріс у громадянську війну. Поглибленню кризи також сприяла бездіяльність Виговського, адже не довіряючи ні старшині, ні козакам, він чекав допомоги з Криму, аби виступити проти повстанців.

Лише заручившись необхідною підтримкою гетьман все ж пішов у похід в середині травня, плануючи згодом повернути козацьку Україну до складу Речі Посполитої. Аби пришвидшити ці події Виговський відправив полковника Павла Тетерю на переговори з польським послом Станіславом-Казимиром Бенєвським для погодження проекту майбутнього договору. На початку червня у бою в околицях Полтави армія повстанців-опозиціонерів зазнала нищівної поразки, загинув її керівник Мартин Пушкар. Переможених гетьман звелів віддати татарам або ж розстріляти, так було страчено декількох полковників і 12 сотників.

Описані події й стали прелюдією і передумовою виникнення феномену “Конотоп”. Хоч Іван Виговський перемір у битві з Москвою, але він програв війну за Гетьманську Україну, інтегровану в європейський простір. Зазнала поразки і тогочасна збагатіла старшина та Військо Запорізьке, роль якого розцінюю як зрадницьку. Шукаючи підтримку в боротьбі з гетьманським урядом лідери запорозького козацтва раз-по-раз зверталися за допомогою до Москви, закликаючи її обмежити прерогативи гетьманського проводу.

Любитель змінити свою політичну орієнтацію Іван Сірко не зміг позбутися амбіцій й з видатного отамана зробитися славетним державником. Напад козаків Івана Сірка на улуси (поселення) Кримської орди Михайло Грушевський назвав “диверсією”. Й справді, цей напад завадив процесу гуртування антимосковських сил. За вказівкою Москви війська Запорізької Січі та донських козаків почали спустошувати кримські землі, чим відволікли орду Мехмеда ІV Гірея від операції “Москва”. Тож запорозькі козаки виступили не як захисники українського народу і православ’я, а як звичайні найманці й авантюристи, далекі від ідеї українського державництва. Саме зрадництво Івана Сірка, Івана Безпалого, Мартина Пушкаря, Якова Барабаша призвело до початку громадянської війни, яка й нині ніяк не завершиться.

Та чи могло православ’я стати “каменем спотикання” у відносинах Івана Виговського та Москви, на що іноді посилаються заангажовані історики?! Очевидно, що ні, Іван Виговський був православним, сприяв закладенню православних братств й опікувався церковними справами. Відтак, “польський католицький слід” у його політиці неможливо відстежити. Хоч російські ЗМІ та й промосковські історики затято переконують, що Іван Виговський – “зрадник”, “лях”, “єзуїт”, “прихований католик” тощо. Але ж саме поляки розстріляли Івана Виговського як “зрадника”. Та гадаю, коли б той потрапив у руки московитів, то його чекала б ще гірша доля…

І хоч після перемоги під Конотопом Іван Виговський мав можливість захопити Москву, про що є вдосталь історичних свідчень, але він так і не скористався нагодою. На заваді стала споконвічна проблема консолідації внутрішніх політичних сил. Якби історія розпорядилася по-іншому й козаки пішли на Москву, мабуть, не довелося б кожному поколінню українців вирішувати для себе ким ж вони є…

Конотопська битва. Худ. Орльонов (Орленов) А. О.

“Народ верен союзу с Москвой” – вічний лейтмотив не лише в російській літературі, а й у свідомості простих людей, далеких від знання реальної історії чи її ретроспективи. Довгий час Конотопська битва залишалася забороненою темою в російській і, особливо, в радянській історіографії. Впродовж століть інформація про неї замовчувалася, бо розвінчувала надто багато великодержавних антиукраїнських міфів. Та що ж говорити про радянські часи, коли в роки незалежності України деякі голови РДА не можуть пояснити феномен “Конотопу” як в історичному, так і в політичному зрізі, не кажучи вже про пересічних людей. Інформація про “Конотоп” у кращому разі асоціюється з повістю “Конотопська відьма” Григорія Квітки-Основ’яненка.

Хочеться вірити, що хоча б Указ Президента України “Про відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві” (№ 207/2008) змусить державних посадовців вивчати не лише ідейно важливі конотопські сторінки, а й інші, не менш актуальні моменти українського державотворення у кожному з регіонів.

Та про сучасні реалії та Виговського поговоримо згодом. Далі буде…

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.