Фотографія: Битва під Конотопом. Художник Петро Андрусів

І. Виговський – один з найбільш неоднозначних гетьманів України. Частина ІІІ

Частина І.    Частина ІІ.

На жаль, інформаційні війни проти України не припиняються і сьогодні. Кремль, у вже традиційній для нього ролі “старшого брата”, намагається нас вчити як читати сторінки минулого, як сприймати власну історію та які оцінки маємо виставляти історичним персонам…

Особливо “московських яструбків” обурює те, що Київ перестає дослухатися до кремлівських порад, не узгоджує не лише практичні заходи, а й бачення минулого як “спільного надбання” двох “братскіх народов”. Російські джерела, вірні Кремлю й ідеям “единой, великой и неделимой”, наполягають, що події під Конотопом відзначати не варто. Натомість, західноєвропейські історики знають ціну цій великій перемозі й порівнюють наш Конотоп з Грюнвальдом, Рацлавіце і Ватерлоо!

Історія, як і наука, останнім часом стає все більш непередбачуваною. Відкриваються настільки вражаючі факти, що навіть тотальне викрадення та вивезення у метрополію історичних документів, знищення архівів, спалювання бібліотек і музеїв, чим власне грішили московіти і їхні “помічники” у Києві, не рятують становища – “правду не сховати”. Крім Конотопа у нас ще були і Гадяч, і Чуднів, і Глухів, і Чигирин, і Батурин, і ще чимало незвіданого, за чим стоять як героїчні, так й трагічні, злочинні постаті минулого.

Хочеться нагади про воєнні баталії гетьмана Петра Сагайдачного: похід на Москву 1618 року або ж битву під Хотином (1621 р.), де завдяки військовому таланту і українській зброї було розгромлено турецьке військо. Теж видатні дати! Й як не дивно, але ніхто з турків не протестує, Міністерство закордонних справ Туреччини жодних заяв не розсилає й нікому не погрожує… Так і згадування про перемоги Богдана Хмельницького під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Батогом[1] (Канни ХVІІ ст.) чомусь не викликають жахливих негативних емоцій у поляків.

Лише затяті московські ЗМІ і їх “5-та колона” в Україні стверджують, що наш народ був рішуче налаштований проти Івана Виговського і так же категорично стояв за Москву. Та як правильно, об’єктивно говорив свого часу Микола Аркас: “Той народ і на крихту не мав політичного досвіду, щоб зрозуміти сучасні обставини”. Це визначення не втратило актуальності і сьогодні, адже той, хто володіє засобами масової інформації, маніпулює не лише історією, а й свідомістю і настроями сучасників. 

Як не дивно, вшанування у 2009 році 350-річчя перемоги українського війська під Конотопом – це антиросійська кампанія в баченні Москви. МЗС РФ називає святкування річниці Конотопської битви втягуванням українців у штучне, надумане протистояння з Росією, й більше того, опускається до прямих погроз українцям, застерігаючи, що “ігри з історією, особливо з націоналістичною підосновою, ніколи ще ні до чого хорошого не призводили”.

Дивує поінформованість Москви щодо “націоналістичної підоснови” у той час, коли такої не було за всю багатовікову історію багатостражденної України, й на превеликий жаль, і досі немає. Всі засуджують українських націоналістів, користуючись їхніми надбаннями, хоча вони (самостійники) ніколи не були при владі.

Натомість великодержавне російське минуле наскрізь пронизане шовінізмом, приниженням та винищенням дисидентства у широкому сенсі цього слова. Їхній великодержавний офіціоз творив історію, коригував та переписував її, аби вона виправдовувала і надихала політику та практику винищення українського, кримськотатарського, чеченського та інших народів.

Гетьман Іван Виговський і його партія самостійників ніколи не виступали проти росіян в Росії (хоча й могли це зробити за певних умов), не вчили поляків як їм урядувати в межах кордонів Речі Посполитої, не засуджували іноземні партії на чужих землях. Релігія і віросповідання не були предметом боротьби як це часто подається (наприклад, Іван Виговський – православний, Юрій Немирич – протестант).

Філософське твердження “не можна двічі вступити в одну й ту ж воду”, спростовує практика “українських граблів”, коли щоразу провладні політичні сили України повторюють ті ж помилки, які ще за часів Руїни почали плодити їхні попередники: під час Першої російсько-української війни (1917-1921 рр.) лідери УНР, ЗУНР, Гетьманату, Кубанської Народної Республіки, державних органів та політичних організацій (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, П. Скоропадський, М. Міхновський, Є. Коновалець, Є. Петрушевич, М. Рябовол) щоразу визначали “свій шлях”. На ці ж “граблі” наступає і нинішнє покоління політиків.

Театр минулих і сьогоднішніх політичних сил демонструє нам гру зацікавлених сторін, насамперед розрізненої України, прихильних до неї країн Заходу та антагоністично налаштованої до нашої самостійності Росії. Тож у “Конотопі” кожен з нині діючих політиків може відшукати свого історичного візаві. А по суті простежується дві основні партії: українська і антиукраїнська. Їхня присутність на політичній карті України засвідчує тенденцію руху до “режиму партій” і, відповідно, партійні інтереси ставляться вище національних. Та на моє глибоке переконання, не можна підміняти національні цінності національними інтересами.

Сподіваюсь, що Указ Президента України “Про відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві” (№ 207/2008) став своєчасним сигналом не лише патріотичним українським силам консолідувати суспільство, а й закликом до державних чиновників, аби вони нарешті зайнялися належним виконанням своїх обов’язків, а не загравали з близькими чи віддаленими сусідами, намагаючись за будь-яку ціну чи то здати Україну в оренду, чи продати назавжди.

[1] Битва під Батогом (22-23 травня (1-2 червня) 1652 року) – бій союзної армії Війська Запорозького і Кримського Ханства під проводом Богдана Хмельницького проти війська Речі Посполитої під командуванням Мартина Калиновського. Битва була однією з важливих подій в ході Хмельниччини і завершилася перемогою союзників. Відбулася під горою Батіг біля сучасного села Четвертинівка Тростянецького району на Вінниччині.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.