“Патаму, что ми – страна пабєдітєлєй”

Без України Росія все одно перемогла б у Другій світовій війні – таку позицію висловив тоді ще прем’єр-міністр РФ Володимир Путін, відповідаючи на запитання лідера байкерів “Нічні вовки” Хірурга.
Дослівно: “Мы все равно бы победили в войне[1]. Потому что мы – страна победителей”, і далі процитував статистику, згідно з якою “наибольшие потери в войне понесла именно РСФСР – более 70% потерь”. “Не хочу никого обижать, но война выиграна, прежде всего, за счет ресурсов РФ. Это все факт, это в документах есть[2]”. Як поставитися до таких висловлювань?

Перше, що виникає на емоційному рівні, – обурення. Україна ж понесла чимало втрат, понад 2 тисячі українців отримали звання героїв Радянського Союзу, тощо. А з іншого боку, на що ми розраховували? Хіба не видно “пана по халявах”? Варто “подякувати” Путіну, який щоразу підкреслює, що російський і український народи – різні і нічого спільного не мають, навіть перемоги. Спільним вважають хіба вкрадене у нас, що враз стало їхнім, включно з монопольним правом тлумачити історичні факти, а то й змінювати їх.

Свого часу хтось із дотепників назвав Радянський Союз “країною з непередбаченою історією”, що не втратило актуальності й сьогодні. Як відомо, історія не визнає умовностей, але політика і політики можуть собі їх дозволяти, довільно коментуючи історичні події. В цьому їхня перевага над історією – вони її щоразу переписують, бо аргумент сили (фінансової, інформаційної, ядерної), на їхню думку, сильніший за силу словесного аргументу. Спробуємо й ми в умовний спосіб пройтися історичними стежками “якбитології”.

Перемоги для предка російських государів

Почнемо з “перемоги” Олександра Невського над шведами і тевтонцями. Як стверджують хроністи, Олександру у 1240 році мало виповнитись лише 8 років[3]. Та згідно московських писань першу “велику перемогу” він здобув 15 липня 1240 року, “розбивши в пух і прах” шведів, що висадилися на берег Неви. Здавалося б, дійсно, варто загордитися “найбільшою перемогою” князя. Аж, ні! Совість не дозволяє. Словом “битва” таку дрібну сутичку ніхто не величає. З обох боків в тій бійці взяло участь не більше 300 осіб. І Олександр не переміг із тією помпезністю, про яку нам розказують. “Битва припинилася, мабуть, з наступом темноти, і шведи дістали можливість поховати загиблих. Під покривом ночі залишки ворожого війська завантажилися на кораблі і відплили геть. Втрати з російського боку були невеликими – всього 20 осіб”[4].

Не варто також забувати, що князь Олександр від народження був хворобливим і мало здатним до бійок. Майже такого ж рівня було і Льодове побоїще, битва Невського з німцями і естами 5 квітня 1242 року на Чудському озері. До речі, Іпатіївський літопис не підтверджує її “буття”. “В Лето 6750 (1242 р. – авт.) не бысть ничтоже” – свідчить літопис. За даними Тевтонського ордену, сутичка все ж відбулась і втрати Ордену склали 20 убитих і 6 полонених. Ось такий реальний масштаб “Чудської битви”…

Здавалося б, навіщо ця брехня московській історії? Олександр Невський народився десь в 1230 році, а в 1238 році хан Батий забрав його в аманати (заручники – авт.), інакше батько Олександра Ярослав Всеволодович не отримав би великокняжого столу. Олександр ж пробувши в Орді у Батия з 1238 по 1249 рік, а можливо і по 1252 рік, доки не був посланий на великокняжий стіл до Владимира, не брав участі в жодній із серйозних битв. Але так вже склалося, що саме він став родоначальником московських князів, тож й довелося шукати історичні “перемоги”, інакше предок російських государів опинявся зовсім в негожому світлі[5].

Куликове поле – велика битва чи… містифікація

Куликовська битва – одна з найвидатніших подій московської історії. Вважається, що бій на Куликовому полі в 1380 році був першим кроком на шляху звільнення руських земель від монголо-татарського ярма. Але чи так це насправді? Результати багаторічних досліджень говорять про інше: ніяких завойовників на Русі в той час не було, як не існувало і трьохсотрічного ярма Золотої Орди. Та й на Куликовому полі війська Дмитра Донського билися не зі степовими кочівниками, у них був інший супротивник. Місце, яке вважається Куликовим полем, носить цю назву незаслужено, про що красномовно свідчать і археологічні знахідки, і стародавні літописи.

Із ким, власне, бився князь Дмитро у 1380 році? З татарами? Та ні! До складу його війська увійшла елітна кіннота, надіслана союзником Дмитра золотоординським ханом Тохтамишем, а нащадок Чингізхана царевич Серкіз фактично командував цією битвою.

“Не ззовнi, а зсередини татарська стихiя опанувала Московщину i проникла її наскрiзь”. Монгольська Орда надала їй головні елементи майбутньої росiйської держави: самодержавство, централiзм, рабство в формi крiпацтва. Москвини запозичили у монголо-татар і вбрання, звичаї, тисячi слiв, спосiб життя особистого й громадського, полiтичну систему – московський цар, як i золотоординський хан, поєднав у собi всю владу – законодавчу, виконавчу й судову”[6].

А хто ж такий Мамай? У його війську були чечени, осетини, черкеси, половці, печеніги, полк італійської піхоти – і жодного татарина чи монгола! Проведені в ХІХ і ХХ століттях археологічні пошуки не знайшли речових доказів великої битви на тому місці, яке вважається Куликовим полем[7].

Запорожці-“поліцаї” під Арбатськими воротами

Напевно Московія без України не дожила б до згадуваних Путіним перемог, якби Петро Сагайдачний у 1618 році не зупинився біля стін Кремля під Арбатськими воротами і не завернув своє військо назад, витримуючи геополітичну рівновагу між поляками і москалями. Не останню роль у відступі від кампанії остаточного захоплення Москви Сагайдачним відіграла контрибуція (відкупні – авт.) полякам.

Нинішня кремлівська, та власне й ще радянська, історіографія або оминає увагою московський похід Петра Сагайдачного, або применшує його значимість, бо події аж ніяк не вписуються в маніакальну концепцію “віковічного прагнення українського народу до возз’єднання з російським”.[8]

Потішним є факт сучасної інтерпретації подій майже 400-літньої давності – російський кінематограф випустив фільм з короткою назвою “1612”, в якому українських запорожців зображено поліцаями при тогочасних натовцях. Прикро, що так формують громадську думку росіян.

Низка перемог і жодної поразки

До 1654 року Московія поступово втрачала території, навіть на користь Польщі. Смоленськ був під Польщею 40 років (із 1614 р.), й визволили його лише війська полковника Золотаренка.

Чи зміг би Путін говорити про перемогу росіян у ВВВ, якби українці і їх союзники правильно розпорядилися результатами Конотопської битви 1659 р.? Переможна битва українців, на чолі з гетьманом І. Виговським, із московськими військами під командуванням О. Трубецького і Г. Ромодановського (а там були і князі Куракін, Львов, Скуратов), дозволяла здійснити наступ на Москву, яку вже не було кому захищати. Ця ситуація схожа на події кінця 1941 р., коли вся Москва евакуювалося на схід, за Волгу.

Нагадаю ще одну “победу” РФ – 23 лютого 1918 р., котру донедавна святкували як День радянської армії і Військово-морського флоту, нині – День захисника Вітчизни. Кого ж вони “победили”? На це запитання логічної відповіді не існує.

Володимир Ленін у статті “Важкий, але необхідний урок”[9] жалівся на невміння росіян воювати з ворогами (німцями), писав про відмову захищати нарвську лінію, втечу полків з позицій, невиконання наказів щодо знищення (зачистки) всього, що залишалося після “відходу” російських військ. А “победы” не було! Її потрібно було придумати, як і все інше, що засноване на кремлівській брехні. Як завжди, цинічній обман розрахований на те, що російський обиватель полінується перевірити інформацію.

У 2008 р. у Бухаресті президент РФ Володимир Путін заявив, що як держави України не існує, що в Україні проживає понад 17 мільйонів етнічних росіян. При цьому “переплутав” мільйони з 17 відсотками. Мабуть, знову ж із розрахунком, що відбудеться певне збурення, дестабілізація становища. Він хоч і президент за посадою, та поведінка його як у професійного диверсанта з манерами дрібного авантюриста-шахрая.

[1] Дивно, та президент Д. Медведєв 10.08.2010 р. у листі до українських ветеранів ВВВ просить не забувати про спільну перемогу.
[2] Може й так. Та документи ці, як були, так і є у віданні ФСБ РФ.
[3] Згідно з дослідженнями викладеними у Л. М. Гумельова і Запискам папського посланця у Золотій Орді Плано Карпіні, будучи заручником (з 1238 року) у ставці Хана Батия Олександр став названим (кревним) братом сина Хана Батия — Сартака. За законами Золотої Орди, кровними побратимами могли стати тільки хлопці до 16 років. Сартак народився у 1228 – 1230 роках. Таким чином, якщо Олександр народився у 1221 році, то жодним чином не міг стати андою (кревним побратимом) хана Сартака. Це могло статися тільки якщо вони були однакового віку. Тобто, дійсний рік народження Александра в найліпшому випадку 1228, а не 1221. Тим більше, Плано Карпіні, у своїх записках вказує, що у квітні 1246 році застав Олександра, сина Великого князя Володимирського Ярослава, в ставці Хана Батия в якості заручника.
[4] Журн. “Родина”, 1993, №11, с.27.
[5] H.ua/story/107018
[6] Кравченко Валько. Абетка для “старшого брата”
[7] Розшукується Куликове поле. www.personal-plus.net/296/4111.html
[8] Доречно зауважити, що президент Росії Д. Медведєв у погрозливому листі 11.08. 2009 р. до Президента України В. Ющенка використовує цей перевірений прийом: “… политическое руководство Украины, игнорируя мнение граждан своей страны…”, “но какими бы комплексами или иллюзиями не направлялись действия некоторых украинских функционепров, мы всегда будем дорожить братскими связями с украинским народом…” і т.д.
[9] вечірній випуск газети “Правда” від 25 лютого 1918 р.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments