“Потому что мы страна”… брехунів!

Якось Володимир Путін розповідав про “страну победителей”: “наибольшие потери в войне понесла именно РСФСР – более 70% потерь”. Та ще в 1946 році було підраховано втрати України у Другій світовій – 42% від загальносоюзного рівня[1]. Тож якщо втрати Росії склали 70%, як стверджує Путін, то сумарно має вийти 112%. Але ж це математичний нонсенс! Окрім того до складу СССР входило ще кілька республік, які теж не збоку спостерігали за театром військових дій.

Тож чия правда? Пропонуємо звернутись до історичних фактів… “У червні 1941 p. розпочалася німецько-радянська війна. За чотири місяці майже вся Україна була окупована німецькими військами. До грудня 1941 p. німці контролювали територію Радянського Союзу, на якій проживало 42% населення, і велику частину його економічного потенціалу.

Господарство України з початку війни було переорієнтовано на потреби оборони. Більшість промислових підприємств було поставлено в умови воєнного часу і форсувало виробництво. Особливо велика потреба виникла у металі. Значно збільшили виробництво металургійні заводи. З початком масової мобілізації виникла потреба у робочих місцях, на які замість мобілізованих чоловіків ставали жінки, підлітки і пенсіонери.

У тяжкі умови було поставлено сільське господарство. Більшість районів Західної та Правобережної України були швидко окуповані німецькими військами. Провести евакуацію чи зібрати урожай тут не встигли. В лівобережних областях почалося форсоване збирання хліба. До колгоспів були доведені високі норми здачі хліба. Працівники сільського господарства 15 східних областей України до 10 жовтня вивезли на державні заготівельні пункти 143 249 тис. т зерна. План хлібоздачі був виконаний на 28,5%. В цей самий час трудівники українського села здали державі багато тваринницької продукції. До 20 вересня план поставок м’яса було виконано на 80,5 %, до 10 вересня план здачі молока — на 68,3 %, яєць — на 58,4 %.

Там, де це було можливо, все зерно збирали і здавали на заготівельні пункти, а там, де це було неможливо, його спалювали. Згоріли тисячі гектарів збіжжя. Знищували й худобу, сільськогосподарський реманент. По відношенню до України було застосовано тактику “спаленої землі”. Всі промислові підприємства, які могли б використати окупанти, знищувалися. Страхітливих руйнувань зазнав Київ. Радянськими військами, що відступали, знищувалися підприємства, багато пам’яток архітектури. У Донбасі було затоплено майже всі шахти, зруйновано велетенський комплекс заводів на Дніпрельстані, всі 54 домни республіки, висаджено в повітря всі мости через Дніпро, зруйновано тисячі кілометрів залізничних колій, телеграфних ліній тощо.

Уже з самого початку війни відбувалася масова евакуація на Схід заводів, кваліфікованих робітників, вчених і фахівців. Лише до листопада 1941 p. з України було вивезено на Ерефію, Середню Азію більш як 500 великих підприємств. Всього з України було евакуйовано близько тисячі заводів, понад 4 млн осіб, відповідно з Києва — 197 підприємств і 300 тис. осіб. Харківський тракторний завод, переобладнаний для випуску танків, було демонтовано та евакуйовано разом із 4673 фахівцями й обслуговуючим персоналом. З України було евакуйовано 30 212 тракторів, більш як 6 млн голів худоби, 1,6 млн т шкур, хутра тощо. Евакуйовані підприємства розміщувалися на виробничих площах заводів Уралу та Східного Сибіру. Майже все устаткування з українських електростанцій було вивезено й встановлено на нових станціях. Проте багато підприємств, що було евакуйовано, не змогли налагодити виробництво, їх було розукомплектовано”[2].

“Серед колишніх республік Союзу РСР, а також держав світу, що були втягнуті в Другу світову війну, Україна зазнала найбільших матеріальних і соціальних втрат. Безпосередні матеріальні збитки, завдані фашистськими окупантами та їх сателітами народному господарству Української РСР, становили 285 млрд крб. у цінах 1940 p., або майже 42% усіх втрат, завданих тодішньому Союзу РСР. Ця сума в 5 разів перевищувала видатки УРСР на спорудження нових підприємств, залізниць, об’єктів енергетики, МТС тощо впродовж трьох довоєнних п’ятирічок. Уся сума збитків, яких зазнали народне господарство і населення України, сягнула майже 1200 млрд крб.

Фашисти перетворили у руїни 714 міст і селищ, понад 28 тис. сіл, без даху над головою залишилося понад 10 млн чоловік. Доля с. Хатинь у Білорусії, чеського селища Лідіце, які були вщент спалені з їх жителями, спіткала за неповними даними 259 сіл України. Точніші підрахунки засвідчують, що таких сіл більше, бо, скажімо, на Чернігівщині їх виявилося 51, на Волині – 97, Сумщині – 128, Рівненщині – 176.

Окупанти вивезли до Німеччини або спожили 7594 тис. голів великої рогатої худоби, 3311 тис. коней, понад 9333 тис. свиней, 17 307 тис. тонн зерна, 7317 тис. овець і кіз, майже 60 млн голів домашньої птиці.

За час війни завойовники зруйнували в Україні 15 тис. промислових підприємств, майже 33 тис. шкіл, середніх і вищих навчальних закладів, науково-дослідних установ, понад 18 тис. установ охорони здоров’я. З музеїв УРСР вивезено близько 40 тис. картин, експонатів, інших художніх цінностей. Частина з них після війни опинилася в Росії, але питання про повернення їх в Україну залишилося проблематичним.

Проте найтрагічніші соціальні втрати – загибель людей у боях з ворогом, розстріляне, вивезене на каторжні роботи до фашистської Німеччини мирне населення. З часу закінчення Другої світової війни минуло більше, ніж півстоліття, але точних відомостей про людські втрати України у воєнному вогнищі немає”[3].

“Останнім часом стараннями “ревнителів правильної історії” відбулася, і з кожним роком поглиблюється банальна приватизація Росією Великої Перемоги. Проте навіть сухі цифри свідчать – цю перемогу в нас вкрали, як і багато чого в нашій історії.

Україна заплатила за Перемогу найбільшу ціну. Загальні демографічні втрати України – включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими й тими, що рушили у вигнання разом із відступаючими нацистами, – становлять не менше 14 млн чоловік. Це втрати найбільші й не порівняні із втратами інших країн і народів у Другій світовій війні.

Фактично, втрати українського народу становлять від 40 до 44% від загальних людських втрат СРСР. З 41,7 млн людей, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 млн чоловік. То ж втрати цивільного населення України: 5,5-6 млн чоловік, понад 2,5 млн уродженців України загинуло на фронтах. Виходить, усього як мінімум 8 млн осіб. Депортації в Сибір, Казахстан і на Далекий Схід – це ще понад мільйон жителів УРСР, переважно із західних областей. Втеча частини населення з окупантами, страшна цифра – 2,4 млн остарбайтерів із 2,8 млн радянських людей, загалом вивезених у нацистське рабство!

На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл, з яких 250 спалено вщент, знищено 16,5 тисяч промислових підприємств, 18 тисяч лікувальних закладів, 33 тисячі шкіл, вузів, технікумів та НДІ; а також понад 33 тисячі колгоспів, радгоспів, МТС. І все це зробили не тільки нацисти, а й радянські війська під час відступу”[4].

Відповідно до досліджень  генерал-майора авіації І. П. Лєбєдєва, за час війни СРСР отримав від союзників допомогу по ленд-лізу 18,7 тис. (за іншими даними 22,2 тис.) літаків (винищувачі “харрикейн”, “аерокобра”, “кітті-хаук”, “томагавк”, середні бомбардувальники Б-25, А-20 “Бостон”, транспортний Сі-47 тощо); 12,2 тис. танків і самоходних установок; 100 тис. км телефонного кабелю; 2,5 млн телефонів; 15 млн пар чобіт; понад 50 тис. т шкіри для пошиття взуття; 54 тис. т вовни; 250 тис. т тушонки; 300 тис. т жиру; 65 тис. т коров’ячого масла; 700 тис. цукру; 1860 паровозів; 100 цистерн на колесах; 70 електродизельних локомотивів; близько 1 тис. саморозвантажувальних вагонів; 10 тис. залізничних платформ. Союзники поставили 344 тис. т вибухівки; близько 2 млн т нафтопродуктів; 2,5 млн т спеціальної сталі для броні; 400 тис. т міді і бронзи; 250 тис. алюмінію (з яких можна було побудувати 100 тис. літаків – майже стільки, скільки було вироблено за роки війни на заводах СРСР). Окрім цього, Радянський Союз отримав 430–480 тис. грузовиків та інших автомобілів (не рахуючи запчастин) – 50 моделей від 26 американських, канадських і британських фірм. Окрім того, було поставлено велику кількість суден. Особливе місце належало поставкам продовольства – насіння, тушонки з свинини і яловичини, концентратів.

Поставки в СССР за цією програмою склали, відповідно до радянських джерел, 9,8 мільярдів доларів; за західними джерелами – 11,3 мільярдів доларів”[5].

До 1960 р. фактично всі країни погасили свої заборгованості по ленд-лізу, за винятком СРСР”[6]. Чому? Бо вони “країна переможців”! Якщо вони переможці, то чому не можуть так само самостійно перемогти бідність, дитячу безпритульність, алкоголізм, тероризм, шовінізм і ксенофобію в своїй державі? Чи може місця для їхнього “героїзму” вже нема? Чечня, Дагестан, Грузія, Україна, Сирія… Хто на черзі? Кому потрібна “братская рука”?

Висновок напрошується сам по собі: кацапам[7] (потрібно всі сили кинути на боротьбу з українцями, які їм жити заважають, бо ж де ще втішитись, де ж ще відпочити демонізованому самолюбству, як не на “тупых хохлах”?

Хоч хто-небудь обурився із т. зв. “россиян” (ветеранів ВВВ, представників московської еліти тощо) на такі висловлювання Путіна? Московія – це країна, де більшість населення живе бідно, держава, яка психологічно не вийшла з тоталітарної системи влади, котрій досі болить втрата іміджу “колосу”, хоч всі добре розуміють, що він був на “глиняних ногах”. Ерефія психологічно й далі хоче бути “народом-победителем”, як правлячий клас, так і більшість простого люду, обдуреного пропагандою.

Шляхом імпровізації, запропонованої Путіним, давайте гіпотетично розвинемо думку кремлівського лідера далі: як би могли жити українці, коли б не були в складі Московської імперії? Мабуть так, як живуть наші сусіди – поляки, словаки, угорці, французи, німці. І нас би було не 47 мільйонів, а значно більше. Не трапилось би Голодомору, сталінських репресій, Чорнобиля, нашими кістками не засівали б Сибір, українські солдати не гинули б, люди не шукали б заробітків на чужині тощо.

Але не будемо брати приклад з Путіна. Зрештою, слова російського лідера не об’єднають народи, натомість вони ставлять під сумнів наше минуле, змушують замислитися чи правильною дорогою йдемо, “дорогие товарищи”. Мимоволі виникає інше запитання: чому ці слова прозвучали саме в такій редакції? Навіщо Путіну здіймати галас навколо їхньої “победы”… Невже сумніви точать?

Переконаний, імперії постійно потрібні реванші, захоплення нових територій, чужих історій, – всього, що неналежно охороняється чи “погано лежить”. Ну, а імператор, особливо коли народи РФ змушені знову зробити свій вибір між двох “карликів”, має засвідчити “твёрдую поступь”, незламність характеру і правильність курсу, тим паче, коли авторитет і рейтинг невпинно хилиться додолу[8].

[1] За інформацією українського історика Станіслава Кульчицького.
[2] exsolver.narod.ru/books/econom/history_ukrc43.html.
[3] History.vn.ua/book/ukrzno/141.html
[4] Петро Процик, генерал-лейтенант запасу / www.pravda.com.ua/articles/2010/05/7/5017138
[5] Salzberger С. Picture History of World War II. New York, 1965. – р.133.
[6] www.hrono.ru/organ/ukaz_l/lend_liz.php
[7] Під словом канап розуміємо – агресивна, деморалізована потвора, що живе коштом брехні, вбивств, грабежів.
[8] Згідно даних незалежної американської організації WorldPublicOpinion. Наприкінці 2000-х років Путін обіймав передостаннє місце у рейтингу популярноті світових лідерів. В 2009 р. за результатами опитування Путін змістився на другу позицію. Недовіру йому висловили в Польщі (76%), Німеччині (72%) і США (69%). Протилежна тенденція склалася на Росії – йому довіряли 82% опитаних. Також він популярний Китаї (64%) та Індії (65%). І як це не сумно читати, 57% опитаних громадян України теж вирішили довіритися Путіну.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.