Останній гетьман України: хроніка життя

Олена Отт-Скоропадська, Павло Гай-Нижник

Довкола особи Павла Скоропадського в українській історіографії тривалий час точилися палкі дискусії – від ідеалізації діяльності гетьмана до не менш відвертої, часто навіть фальсифікованої, критики його політичних кроків. Тож об’єктивне висвітлення життя і діяльності гетьмана, як у контексті загальноукраїнської історії, так і в плані пізнання його як особистості, – актуальне питання сьогодення.

Скоропадські – один з найшляхетніших родів, що упродовж століть відігравав провідну роль в українській політичній і культурній історії, був поєднаний шлюбними зв’язками з багатьма визначними козацько-шляхетськими родинами. Його генеалогія, за відомими на сьогодні історичними джерелами, бере початок з першої половини XVII ст. та походить від Федіра Скоропадського. Виходець із західно-українських земель згодом мешкав на Уманщині, брав участь у національно-визвольній війні на чолі з Богданом Хмельницьким і загинув 1648 року в битві під Жовтими Водами.

Нащадки Федіра Скоропадського вірно служили в українському війську аж до скасування Гетьманщини Катериною II. Його рідний брат Іван Ілліч (1646-3.VII.1722) був гетьманом України у 1708-1722 рр. Блокований російськими військами в Стародубі, не зміг підтримати бунт Івана Мазепи проти царя, хоч й був його соратником. Та за свого правління, перебуваючи під жорстоким контролем Петра І, всіляко намагався боронити права Гетьманщини та козацькі вольності.

Прапрадід Павла Петровича Яків Михайлович Скоропадський (?-1785) – останній генеральний бунчужний в історії козацької Гетьманщини, служив при Кирилі Розумовському. Прадід – Михайло Якович (19.IV.1764-1810), теж присвятив себе військовій службі. На той час Україна остаточно втратила елементи державності, тож він вступив до Імператорського Сухопутного шляхетського кадетського корпусу. Військову кар’єру закінчив у чині секунд-майора.

Дід гетьмана Павла Скоропадського, Іван Михайлович (30.1.1805 – 8.II.1887), двічі був прилуцьким повітовим маршалком і двічі губернським маршалком Полтавщини. Брав активну участь у селянській реформі 1861 року. Також його коштом було засновано кілька шкіл та гімназій в Україні.

Єлисавета Милорадович (1.І.1832-14.ІІ.1890), тітка майбутнього гетьмана, прославилась як видатна культурна діячка: власним коштом видавала книги, засновувала школи та бібліотеки. Завдяки її пожертві (≈20 тисяч австр. сріб. крон) стала можливою фундація Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (1873 р.).

Батько гетьмана – Петро Іванович Скоропадський (6.ІІІ.1834-30.VI.1885), навчався у школі гвардійських підпрапорщиків, згодом став офіцером. Брав участь у походах на Кавказ, за що відзначений багатьма орденами. 1865 року в чині полковника покинув військо, згодом брав активну участь в громадському житті Стародубщини на посту повітового управителя дворянства. Помер 1885 року в Києві, похований у Гамаліївському монастирі.

Мати Павла Скоропадського – Марія Андріївна Миклашевська (9.ІХ.1841 – 29.ХІ.1901), також належала до старовинного українського роду, що бере початок ще від Великого князя Київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, та від українсько-литовського князя Гедиміна.

Павло Петрович Скоропадський народився 3 (16) травня 1873 року у Вісбадені, поки мати відпочивала на мінеральних водах Німеччини. Дитячі роки провів у родовому маєтку Тростянець на Полтавщині. В садибі Скоропадських була велика колекція предметів української старовини та портретів визначних діячів. У сімейному житті родина дотримувалась стародавніх українських звичаїв. Великий вплив на малого Павла мали: дід Іван Скоропадський, Петро Дорошенко, Михайло Новицький та Михайло Гижицький.

За сімейною традицією Павло Скоропадський обрав військову кар’єру – вступив до Петербурзького Пажеського корпусу. Науку закінчив у 1893 році в чині корнета. Молодого офіцера призначили на службу до Кавалергардського полку тимчасово виконуючим обов’язки командира ескадрону. Через два роки він став ад’ютантом цього полку, в грудні 1897 р. – поручником.

11 січня 1898 р. Павло Скоропадський одружився з Олександрою Дурново, дочкою генерал-лейтенанта Петра Павловича Дурново, чий рід бере апочаток від сина Ярослава Мудрого Святослава II. У подружжя народилося п’ятеро дітей: Марія (1898), Єлисавета (1899), Петро (1900), Данило (1904) і Павло (1916).

На початку російсько-японської війни (1904-1905 рр.) молодий офіцер подав рапорт з проханням перевести його на фронт. Тож у квітні 1904 року виїхав з Петербурга до Мукдену, де служив у 3-му Верхньоудинському козачому полку, опісля молодого осавула відрядили до Східного загону Манчжурської армії ад’ютантом командуючого генерала Келлера. Військова кар’єра Скоропадського розвивалась дуже стрімко – уже восени того ж року він стає командиром 5-ої сотні 2-го Читинського козачого полку Забайкальського козачого війська, а невдовзі і ад’ютантом голови командувача російськими військами на Далекому Сході – генерала Ліневича.

По завершенні війни, в грудні 1905 року, російський імператор Микола II призначає Скоропадського своїм флігель-ад’ютантом, з наданням військового звання полковника. 4 вересня 1910 р. він отримав посаду командира 20-го драгунського Фінляндського полку, все ще залишаючись флігель-ад’ютантом царя. Проте невдовзі, у квітні 1911 р., його призначили командиром лейб-гвардії Кінного полку, а 25 березня 1912 р. полковнику Скоропадському присвоїли звання генерал-майора і зарахували його до імператорського полку. Слід сказати, що завдяки його старанням Кінний полк став одним з найбільш боєздатних у Російській імперії.

З початком Першої світової війни Павла Петровича відправлено на фронт, і вже 6 серпня 1914 р. його Кінний полк відзначився у бою під Краупішкеном, тож генерала Скоропадського нагородили найвищою відзнакою за хоробрість і героїзм – орденом Святого Георгія 4-го ступеня. Подальша військова служба проходила вдало, і незабаром він вже командував гвардійською кавалерійською дивізією, що діяла в Прибалтиці у 1915-1916 рр.

Після отримання чину генерал-лейтенанта Скоропадський 22 січня 1917 р. приймає командування 34-м армійським корпусом, що розташувався на теренах України. Тут він познайомився з національним українським революційним рухом, котрий очолювала Центральна Рада. Та Скоропадський не сприймав соціалістичні ідеї революційних партій, вони були чужі його світогляду, і як офіцер він вважав, що спершу слід здобути перемогу у війні. Його єдиною проблемою стало збереження дисципліни і боєздатності у ввіреному корпусі.

Тим часом у травні 1917 року в Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, котрий схвалив ідею створення Української національної армії. Звідусіль Скоропадському почали радити українізувати свій корпус, та як військовик він не робив цього без наказу вищого командування. Однак одразу ж розпочав українізацію корпусу після її схвалення генералом Корніловим в серпні 1917 р. Тож 34-й армійський корпус став 1-им Українським. І 60 тисяч дисциплінованих озброєних вояків розпочали підготовку до відправки на фронт. Тим часом організовані Центральною Радою українські полки немов танули і зникали, здеморалізовані більшовицькою агітацією.

З березня 1917 р. в Україні почав ширитися рух Вільного козацтва, тож бойовий генерал з гетьманского роду Павло Скоропадський набув неабиякої популярності. 16-17 жовтня 1917 р. в Чигирині на З’їзді Вільного козацтва дві тисячі делегатів з п’яти українських губерній і Кубані обрали Павла Скоропадського отаманом Вільного козацтва.

Успіх Жовтневого перевороту в Петрограді ще більше загострив процес розладу і більшовизації армії. У листопаді 1917 р. для розгону української влади на Київ рушив 2-й гвардійський корпус, на чолі з Євгенією Бош. Тож перед Скоропадським, корпус якого був єдиною боєздатною українською військовою силою, постав вибір: виконати наказ командування і виїхати на фронт для боротьби у світовій війні, або ж стати на захист нелюбої йому соціалістичної, хоч і української, Центральної Ради. І він обрав батьківщину і українське національне відродження. Його корпус зайняв станції на залізниці до Києва і, обеззброюючи збільшовизовані загони, відправляв їх назад до Московщини.

Завдяки цьому рішучому кроку генерала Скоропадського в листопаді 1917 року від “червоного терору” було врятовано не лише Раду і Київ, а й, можливо, саму справу української революції та державності. З того часу Павло Скоропадський мав за мету відродження і організацію українських збройних сил. І хоча й не займав певної політичної позиції, а лише обмежував діяльність турботою про боєздатність власного війська, та зустрів холодне ставлення до себе з боку Генерального Секретаріату. Ще з літа 1917 р. уряд Центральної Ради усіляко перешкоджав у керівництві корпусом: припиняв або затримував надходження озброєння, одягу, харчів тощо. Тож Скоропадський вимушено пішов у відставку.

Незабаром Росія розпочала агресію проти УНР. Коли більшовики у січні 1918 р. зайняли Київ, Скоропадський переховувався від репресій у столиці. Тим часом, для боротьби з Червоною армією Центральна Рада на мирних переговорах у Брест-Литовську покликала на допомогу німецькі та австро-угорські війська. В результаті такої домовленості Україна опинилася перед фактом австро-німецької окупації.

З поверненням до Києва, в березні 1918 р. Центральна Рада оголосила про продовження внутрішньої політики соціалізації (ІІІ Універсал). У відповідь Україною поширився і організувався опозиційний рух. Одночасно Скоропадський утвердив опозиційну до Ради політичну організацію “Українська Громада” (пізніше “Українська Народна Громада”). Задля зміни уряду і внутрішньо-економічної політики Ради вона об’єднала свої зусилля з Українською демократично-хліборобською партією та “Союзом земельних власників”.

Коли ж німецька окупаційна влада, невдоволена господарською руїною і неспроможністю уряду виконувати продовольчі угоди, задумала ліквідувати українську державність, “Українська Народна Громада” розпочала підготовку до державного перевороту. Як тільки німецьке командування дізналося про наміри генерала Скоропадського, одразу ж розпочало переговори і оголосило про свій нейтралітет з цього питання. Уже 29 квітня 1918 р. Всеукраїнський з’їзд хліборобів (6432 депутати від 8 губерній) проголосив Павла Скоропадського гетьманом України. В ніч на 30 квітня офіцери зайняли найважливіші установи Києва, і тоді ж було проголошено утворення Української держави на чолі з Гетьманом, який тимчасово взяв на себе усі повноваження по осібному управлінні.

Як свідчать спогади сучасників сім з половиною місяців Гетьманщини відзначились відносним спокоєм і відновленням господарства. Проте, гетьманові не вдалося об’єднати навколо себе різні кола громадянства, до чого спричинилася безкомпромісна антиурядова діяльність соціалістичних партій і агітація більшовиків. Невирішеність аграрного питання у поєднанні з загальною політичної напругою врешті призвела до антигетьманського повстання. Окупаційні війська, здеморалізовані невдачами на західному фронті і листопадовою революцією в Німеччині, зайняли нейтральну позицію. Щойно організовані збройні сили Гетьманщини не змогли стримати розростання і посилення повстанської війни, як 14 грудня 1918 р. війська Директорії увійшли до Києва.

Родина Скоропадських – дочки Олена, Єлизавета, мати Олександра Петрівна, гетьманич Данило, гетьман Павло Петрович, дочка Марія (we.org.ua)

Короткий час після повалення гетьманської влади Скоропадський переховувався в українській столиці, та потім перебрався у Берлін, де почав працювати над книгою своїх спогадів. Після народження молодшої дочки Павло Петрович з дружиною від’їхав до Швейцарії, аби зустрітися з іншими членами сім’ї. За два роки вся родина повернулась до Німеччини та оселилась поблизу Берліна, у м. Ванзе.

Лише 1920 року Павло Скоропадський повернувся до активного політичного життя завдяки наполегливості емігрантів-гетьманців, які на чолі з Володимиром Липинським та Сергієм Шеметом організували “Український союз хліборобів-державників”,. Він очолив новий гетьманський рух, а Липинський став його ідеологом. Проте на початку 30-х років між ними розпочались чвари і спілка розкололась. Прибічники гетьмана одразу ж об’єдналися у “Союз гетьманців-державників”. Зусиллями Скоропадського філії гетьманського руху з’явились в Австрії, Німеччині, Чехословаччині, США, Канаді, Франції, на західноукраїнських землях, що перебували у складі Польщі, і навіть у Манчжурії та Китаї. За підтримки Скоропадського 1925 року у Німеччині було засновано Український науковий інститут при Берлінському університеті, який зіграв значну роль у розвитку української науки і культури в еміграції.

З приходом до влади націонал-соціалістів життя Скоропадського ускладнилось. Доводилося докладати чималих зусиль і використовувати власний авторитет та зв’язки, щоб зробити можливим подальше існування і діяльність “Союзу гетьманців-державників” та “Української Громади”. Передбачаючи неминучу війну у Європі, Павло Скоропадський 1939 року відправив до Англії сина Данила, аби гарантувати продовження існування гетьманського руху в разі перемоги антигітлерівської коаліції. І хоча гетьман не підтримував фашизм, та був змушений ставитися до нього “лояльно”. Незважаючи ні на що, Скоропадський завжди відстоював інтереси українців перед офіційними колами Рейху і серед громадськості. До прикладу, коли зі згоди Німеччини угорські війська окупували у 1939 році Карпатську Україну, гетьман виступив за оборону її незалежності. Завдяки  Павлу Скоропадському з німецьких концтаборів було звільнено деяких українських політичних діячів, зокрема: С. Бандеру, А. Мельника, Я.Стецько. Впродовж 1938-1941 років він намагався згуртувати українські сили діаспори, адже не поділяв надій окремих емігрантських угруповань щодо відновлення української державності німцями.

Та Павло Скоропадський не встиг у мирний час завершити організаційне та ідеологічне формування як “Союзу гетьманців-державників”, так і загальної політичної спілки українських емігрантських кіл. Наприкінці Другої світової війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування станції Платлінг поблизу Мюнхена його було смертельно поранено. Гетьман помер 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен. Пізніше його прах перевезли до Оберстсдорфу, де й досі збреглись поховання родини Скоропадських.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.