ОСОБЛИВОСТІ ГЕОІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ І РЕФОРМ В УКРАЇНІ

Головною умовою формування “відкритого” інформаційного суспільства є правове регулювання створення, обміну і споживання інформації різними суб’єктами соціальних відносин, включно з державними, державно-управлінськими і суспільно-громадськими носіями інформації.

Видається дивним і суперечливим, коли в сучасній літературі та засобах масової інформації намагаються розглядати інформаційну політику, простір чи поле у відриві від інших просторів та політик (економічної, фінансової, соціальної, культурної тощо). У сьогоднішніх умовах інформаційне поле України корелюється з такими поняттями як інформаційний суверенітет та безпека, інформаційний терор і тероризм, а тому інформаційна війна ведеться безпосередньо в політико-економічній, культурно-духовній площині. Впродовж 25-річної історії незалежної України “бойові дії” розгорталися також і довкола загадкового слова “реформи”.

Під терміном “інформаційна війна” фахівці здебільшого розуміють масове просування зручної і замовчування невигідної інформації, а також тенденційну інтерпретацію поточних подій. Ефективність цього виду зброї можна проілюструвати багатьма фактами. В економічній сфері – це інформація щодо ефективності приватних об’єктів і нерентабельності державних. Іще більш дивовижною є інформація про неможливість керувати третім за величиною у світі ядерним потенціалом. Але ж саме українські вчені (Олександр Засядько, Микола Кибальчич, Олександр Кованько, Костянтин Ціолковський, Юрій Кондратюк, Сергій Корольов, Володимир Челомей, Валентин Глушко, Архип Люлька та цілий ряд нерозсекречених фахівців) були першими у створенні ядерної зброї та її носіїв. Ядерне роззброєння України відбулося за допомогою інформаційного зомбування як “добровільне”, з усіма “позитивними” наслідками. Натомість не маємо ні обіцяного Росією та США цивілізованого ринку, ні реальних гарантій національної безпеки – казав пан “Кожуха дам”, і слово його тепле.

Нинішній тиск на свідомість українців ідеями меншовартості, страху і безперспективності нагадує пропагандистську кампанію з метою зниження вартості підприємства перед його дешевою приватизацію. За інформаційної війни правлячій еліті країни-жертви агресії нав’язується чужа культура, ідеологія, мова, герої…

Домінування голосних популістських гасел у ЗМІ щодо “демократичних реформ”, “масштабних демократичних перетворень”, “системних демократичних змін”, “комплексного реформування” не дало очікуваного ефекту. Результат наших “демократичних” реформ у різних сферах (економічній, фінансовій, судовій, пенсійній), що буцімто не мають альтернативи, не став несподіванкою для аналітиків, наділених системним мисленням. Це очікуваний, закономірний наслідок насаджування ідей неготовності українців до самостійності та їх неспроможності реалізації державотворчих потуг.

Визначальною методологічною особливістю при проведенні структурних змін в українському суспільстві була вимога “західної сторони”: “Спочатку демократія, а потім всі реформи”. Через ЗМІ відбувся тиск на дійових осіб, причетних до здійснення реформ в Україні. Нав’язувалася думка, що першою фазою будь-якої політичної або економічної реформи повинен бути демократичний прорив. Даремно намагатися зрозуміти, що стоїть за таким “проривом”. Очевидно, це процеси тотальної лібералізації, яка проникає не лише в публічні місця, а й зони стратегічних вимірів, щоб потім за низького рівня доходів населення нав’язати громадянам високі ціни і тарифи, як це намагається зробити Міжнародний Валютний Фонд в Україні.

Будь-які реформи повинні враховувати особливості історичного розвитку, геополітичні та геоекономічні умови, в яких перебуває країна, її наявні проблеми. Однак в Україні цього не відбулося, мабуть, через те, що держава своїми ринками та ресурсами й сама становить величезну проблему для зовнішнього оточення.

Розмах та масштабність реформ, задуманих і розпочатих в Україні, можна назвати безпрецедентним. Тотальне роззброєння держави (роздержавлення, децентралізація управління, приватизація) у всіх сферах (військово-промисловий комплекс, переробні галузі промисловості, аграрний сектор тощо) здійснюється не задля українського народу, а в інтересах надуманих принципів “неконкурентоздатної” держави. Здійснюючи свій вибір, політики й високі державні управлінці вважали, що заплановані зміни проходитимуть злагоджено, відповідно до їхніх бачень та бажань. Та цього виявилося замало. Тож не дивно, що на практиці ці реформи не тільки не приносять очікуваних позитивних наслідків, але й шкодять країні.

Саме тому результати попередніх реформ зазвичай розчаровували своїх прихильників. Відсутність чіткого уявлення та інтегрованої комплексної стратегії реформ можна частково пояснити тим, що часті зміни урядів, а ще частіші міністрів, відкидали певні реформи на підставі традиційних чи ситуаційних припущень і обирали “якісніші” за протилежними переконаннями.

Очевидно, що “широкомасштабні реформи”, спрямовані на здійснення соціально-економічних перетворень, повинні сприяти підвищенню рівня матеріального та культурно-духовного розвитку населення: зростання середньорічного доходу на одну особу; зменшення частки бідних людей; зростання соціальних видатків; зменшення чисельності безробітних та надлишку робочої сили.

Під час поетапного реформування предметом особливої гордості “демократичного урядування”, найважливішим чинником об’єднання української нації мало б стати якісне поліпшення і універсалізація систем національної охорони здоров’я та освіти на основі рівності доступу до неї всіх громадян.

Що ж маємо у підсумку: у процесі проведення реформ сплутали поняття “стабільності” та “функціональності”; здійснили приватизацію, але забули про соціальну справедливість; провели “демократичні” перетворення, які лише означили люстрацію; у системі державного управління України функціонують “демократичні” інститути, але їхня ефективність нульова, а іноді й з резонансним мінусом. Про демократію і про реформи знають всі, а про ефективність, їхню значимість для українського населення – лічені особи. І це теж “здобутки” інформаційного суспільства. Наразі ж триває процес самоліквідації українського суспільства від реформозалежності державного управління України.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments