ДО НАРІЖНОГО КАМЕНЯ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ

Частина 1.

Досягнення раціонального співвідношення централізації та децентралізації, як переосмислення та зміна ролі, відповідальності і повноважень різних рівнів управління, – один із методів покращення ефективності функціонування держави.

Досвід реформ у постсоціалістичних країнах свідчить, що децентралізація відіграє важливу роль у демократизації та трансформації суспільства. Цей складний процес потребує адекватного розуміння суті децентралізації, продуманості й виваженості дій, оскільки торкається різних аспектів життя суспільства: політичних, правових, соціальних, адміністративних, економічних, культурних. Демократизація політичної системи, розвиток управлінського потенціалу, удосконалення бюджетної системи, процедур управління на всіх рівнях державної ієрархії за допомогою децентралізації – надзвичайно важливі завдання для побудови сучасної держави.

Великий вплив на процеси централізації-децентралізації має механізм приватизації, що сьогодні неоднозначно сприймається нашим суспільством. Зокрема, це пов’язано із рецидивами неефективного управління та його соціальними наслідками – зубожінням широких верств населення.

Якщо приватизація не дала “ефективного власника”, а влада не запропонувала варіантів розв’язання проблеми соціальної справедливості, значить необхідно повернутися до приватизації ще раз, з’ясувавши її економічну, політичну, ідеологічну та моральну значимість у розвитку українського суспільства.

Приватизація держмайна стала одним з наріжних каменів соціально-економічних реформ в Україні. Її роль у формуванні підвалин ринкової економіки, створенні критичної маси ефективних приватних власників є незаперечною. Проте завдання приватизації, які звузилися до суто фіскальних, та непослідовність і непрозорість приватизаційних процесів, їх значна політизація, стали серйозним підґрунтям для неоднозначної оцінки з боку експертів, політиків, представників громадянського суспільства, й створили передумови для політичного протистояння, що перешкодило формуванню коректної приватизаційної стратегії. Як наслідок, перебіг приватизаційних процесів в Україні характеризується неефективною державною політикою. Країна так і не побачила реалізації задекларованих принципів економічної дієвості, соціальної, а тим паче національної, справедливості.

Неефективність державної політики виразилась у: відстороненні органів державного управління від директивних методів впливу на соціально-економічні пропорції формування цивілізованого внутрішнього ринку та зайнятості населення; практичній відсутності стратегії реформування відносин власності в цілому, та у виробничому секторі економіки зокрема; допущенні до приватизації підприємств, що складали ядро національної і соціальної безпеки; неврахуванні міжгалузевих зв’язків в економіці; нерозвиненості інституційних механізмів ринкового регулювання економіки, слабкість яких трансформувалася у некомпетентність, та водночас у корупційні схеми задля наживи; неефективності протидії поширенню схем тіньової приватизації; непрозорості прийняття рішень щодо приватизації, в тому числі і стратегічних підприємств і підприємств-монополістів, які є основою економічного розвитку та національної безпеки.

В Україні й досі не проведено структурну реформу, нині діюча економічна (промислова) система не відповідає вимогам і потребам внутрішнього ринку, не має ефективної інституційної системи, яка б забезпечувала оптимальне використання національного економічного потенціалу та була основою суспільного консенсусу щодо стратегічних завдань соціально-економічного розвитку. Це значною мірою змарнувало потенціал інвестиційної привабливості, закладений демократичним оновленням української держави.

Основними цілями національної економічної стратегії в інституційній сфері мали б стати створення умов для підвищення ефективності діяльності підприємств, оптимального конкурентного середовища та оптимізація частки державного сектору економіки, забезпечення життєздатності і життєстійкості головних державних інститутів та національних цінностей. Це потребує поєднання зміцнення національного приватного капіталу, підвищення ефективності управління державним сектором економіки, вдосконалення корпоративного управління, створення інституційних механізмів забезпечення функціонування різних форм власності та господарювання, визначення їх оптимального співвідношення.

Натомість основними шляхами подальших інституційних перетворень в Україні вважають: продовження приватизації інвестиційно привабливих підприємств та підвищення ефективності функціонування державних; здійснення передприватизаційної підготовки інвестиційно непривабливих підприємств задля підвищення їхньої вартості та подальшої приватизації; надання державної допомоги та функціонування в державній власності для приватизації неперспективних підприємств за символічну ціну.

Вибір одного з наведених шляхів щодо конкретного підприємства повинен здійснюватись на підставі виважених та науково обґрунтованих методик, з урахуванням стратегічних орієнтирів національного і соціально-економічного розвитку країни.

Здійснення приватизації супроводжується суттєвими ризиками: збереження приватизованим підприємством монопольної позиції на ринку в умовах відсутності ефективного антимонопольного регулювання; спекулятивні дії з боку інвесторів із метою дестабілізації ситуації на відповідному ринку, або з розрахунку на спекулятивний перепродаж пакету акцій чи їх частин іншим інвесторам; відчуження та перепрофілювання окремих майнових складових підприємств, що може негативно позначитись на відповідній галузі, забезпеченні внутрішнього ринку, доходах окремого регіону, виконанні компанією соціальних функцій тощо.

Серед інших ризиків –  ускладнення реалізації стратегічних інтересів держави через ймовірне скорочення некомерційних і малорентабельних видів діяльності компанії; зниження рівня соціальних гарантій для окремих категорій споживачів тощо; недооцінювання основних фондів, які надходитимуть на продаж в цілісному майновому пакеті (зокрема складових інфраструктури, системи рекреаційних закладів, закладів навчання тощо), та можуть стати предметом подальшого перепродажу за значно більшою ціною, й обумовлювати спекулятивність попиту на активи компанії в цілому; потенційне скорочення зайнятості під час невиважених процесів постприватизаційної реструктуризації.

Наведені ризики не лише не долаються в процесі роздержавлення, але й посилюються. Вони цілком реальні, зважаючи на те, що однією з ключових проблем у приватизаційній сфері є неузгодженість стратегічних цілей та завдань приватизації з концепцією здійснення економічних реформ, орієнтирами соціального розвитку, завданнями становлення інноваційно-інвестиційної моделі розвитку.

В умовах сьогодення спостерігається упереджене ставлення української громадськості до тих процесів роздержавлення, які ще під час першої великої хвилі приватизації прозвали “прихватизацією”. І небезпідставно! Сформувався конфлікт цілей приватизації, за якого процеси роздержавлення часто підпорядковуються виключно поточним фіскальним потребам, а подекуди й вузьким лобістським інтересам окремих корпоративних груп. Це особливо відчутно на порозі “нової хвилі” приватизації, яка охопить низку системоутворюючих, стратегічно важливих для національної економіки об’єктів.

Продовження курсу на приватизацію потужних виробничих комплексів задля фінансування поточних видатків бюджету – неприпустиме. Критерії прийняття рішень щодо приватизації повинні базуватись  на пріоритетності технологічного та управлінського оновлення підприємств, підвищенні їх ефективності. А кошти від приватизації слід раціонально розподіляти для задоволення потреб стратегічного розвитку суспільства.

Українцям весь час намагаються нав’язати думку, що державні підприємства нерентабельні, тому їх слід передати у приватну власність. Але факти свідчать про протилежне. Шість найуспішніших держпідприємств – Одеський припортовий завод, харківський “Турбоатом”, Зміївський завод “Маяк”, завод “Меридіан” у Києві та науково-технічний комплекс “Електронприлад” – прибуткові, їхня рентабельність зростає, у порівнянні з попередніми роками.

Безсумнівно, пріоритетним завданням подальшої приватизаційної політики, як і реприватизаційної, є забезпечення суспільної довіри до державотворчих процесів у сфері майнових інтересів. Реалізація стратегічних орієнтирів формування  ефективної держави вимагає пошуку оптимальних економіко-правових і політико-організаційних механізмів приватизації і реприватизації, що дозволять вивести на перший план завдання структурної модернізації національної економіки, підвищення продуктивності використання національного ресурсного потенціалу, формування ефективних власників-українців.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.