Дещо з порад щодо приватизації

Частина 1.         Частина 2. 

Застосування конкретних моделей приватизації чи реприватизації має визначатися індивідуально для кожного об’єкта (або групи однорідних об’єктів), з врахуванням очікуваних вигод та ризиків.

Перспективним напрямком також є проведення “точкової” приватизації через первинне публічне розміщення акцій на організованому ринку, зокрема і на провідних фондових майданчиках України та світу, а також шляхом прямого продажу фізичним особам. Така практика добре зарекомендувала себе у Польщі, Угорщині та країнах Балтії. Вона надає можливість залучити кошти населення до приватизації, уніфікує ринковий механізм визначення ціни на об’єкти приватизації, є важливим засобом розвитку фондового ринку.

Для вибору відповідного фондового майданчика в Україні слід провести відкритий та прозорий конкурс з врахуванням основних вимог до організатора торгів – технічних можливостей системи, прозорості та ефективності, забезпечення обігу акцій на вторинному ринку, залучення значної кількості інвесторів тощо.

Зараз же очевидно, що в Україні відбувається канонізація[i] інституту приватної власності, як і самого процесу приватизації, механізми якої діють не на користь національних інтересів. Ще надто рано судити про стан реформування, бо за 26 років українці його так і не відчули, натомість усі дії для розв’язання питань, пов’язаних із справедливістю, швидше схожі лише на імітацію.

Тестом на правильне розуміння суті демократії, правильне сприйняття ідеї національної і соціальної справедливості могло б стати квотове представлення корінних націй і національних меншин, а не видова боротьба політичних партій за посади у різних гілках влади і державного управління, чи змагання за максимізацію прибутку конкретного олігарха. Як приклад такого квотового преставлення націй: 85% українців мають всі законні і демократичні права через 360 років національного відчуження бути представленими у всіх гілках системи державної влади, державного управління і місцевого самоврядування. Відтак міру протиставлення ідеалів українського суспільства і не зовсім української держави буде зменшено до мінімуму, й більше не знайдеться місця для нехтування національними інтересами, моральними, духовними та культурними цінностями. І все це загалом – демократичний, цивілізаційний  поступ України.

Та все ж, ми сьогодні говоримо про категорію “відчуження” в українському житті зі всіма його наслідками. Позитивне вирішення цієї проблеми залежить, здебільшого, від майбутньої української політичної еліти, яка, на жаль, надалі залишається банальним істеблішментом. У влади і провладної еліти свої утилітарні цінності – матеріальний добробут, владний, правовий та політичний стан, що загалом створили каркас адміністративної монополії. І не останню роль у цьому має приватизація, яка в процесі роздержавлення обійняла ключове місце, стала системоформуючим фактором нинішньої держави.

Здійснення децентралізації державного управління повинно відбуватись у такій послідовності: перезавантаження трьох гілок органів влади і державного управління, що пов’язано зі зміною сутнісних характеристик; реформування сфер впливу державної влади і державного управління (економічна, соціальна, гуманітарна, оборонно-безпекова); модернізація як бюджетно-податкової сфери, так і адміністративно-територіального устрою.

Ключовими питаннями, на яких слід зосередити зусилля щодо реалізації провладного бачення процесів децентралізації, є чітке розмежування управлінських повноважень із врахуванням інтересів держави і територіальних громад, а також створення умов для самофінансування суб’єктів місцевого управління. Сьогодні ж доцільно визначити завдання, які у майбутньому покладатимуть на адміністративно-територіальні одиниці, та оцінити їх здатність фінансувати ці завдання.

[i] узаконення

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.