Українська еліта й інтелігенція: роздуми та оцінки

Ні влада, ні гроші не є “статусними” ознаками приналежності до еліти. Не дивно, що амплітуда оцінок ситуації в Україні коливається між констатацією факту існування “багатошарової” еліти та повним її запереченням. У всякому разі, визначення приналежності до еліти як статусу, зразка чи авторитету, або ідентифікація еліти як носія суспільної самосвідомості та суспільного інтересу не видаються задовільними. “Кваліфікаційною” ознакою еліти є здатність розуміти, реалізовувати та нести всю повноту відповідальності (насамперед історичної) за здійснення суспільно значимих цілей. 

На перший погляд, інтелігенція – просто частина еліти нації, або, як кажуть, її духовна еліта. Проте між поняттями “еліта” та “інтелігенція” існує суттєва відмінність, що стосується ставлення до влади представників цих суспільних категорій. Зазначена різниця фіксується вже на етимологічному рівні. Цікаво, що “еліта” й “інтелігенція” – слова дуже близькі за походженням: еліта – від латинського eligo, що означає “висмикую”, “вириваю”, “обираю”; інтелігенція – від lego, тобто теж “вириваю”, “виймаю”, але в поєднанні з intel (inter) – “між”, “поміж”. Отже, йдеться про встановлення зв’язків між обраним (що, до речі, складає суть розуміння як духовної здатності). Якщо еліта від самого початку передбачає того, хто її обирає, і за характером свого формування визначається залежністю від нього, то інтелігенція – це така “мисляча субстанція”, яка прослизає між пальцями формотворця. Еліта за будь-яких умов – те, що відбирається з певною метою; саме її існування пов’язане з наявністю усталеної системи цінностей, відповідно до якої відбувається “зарахування” до еліти та її можлива оцінка. Інтелігенція, уособлюючи первні творчої активності, принципово не може бути сформованою відповідно до заздалегідь визначених орієнтирів чи схем.

“Радянська влада грішила навіть менше. Бо за бажання в її постулатах можна було розшифрувати найважливіше послання: виховання, формування, творення нової людини. Насправді карт-бланш, цілковита свобода дій і трактувань. Натомість брехня панівної української верстви набагато болючіша. Вона просто розростається до того рівня абсурду, коли все промовлене перестає бути хоч трохи цінним, бо уповає до української ідеї, заперечуючи її. Таким чином, вони ненавидять себе за те, що не можуть дозволити собі бути самими собою. За те, що наразі ніяк не можуть обійтися без цієї огидної брехні. Що якось так тупо потрапили у власні тенета, що вже треба шукати відповідне місце, щоби мати змогу поговорити по-людськи. Таке враження, що вони змушені жити в гетто і та пурга, яку нам промовляють, – це єдиний доках їхнього нещасливого існування. А наше гетто, чиїм найбільшим досягненням є вміння жити самостійно, ніяк не наважиться перестати слухати їхню відчайдушну радіоточку з цілодобовим набором фантасмагоричних програм. Хтось керується звичкою, хтось відчуттям співзалежності, хтось сподіваннями, що брехня не може бути аж такою тотальною, хтось зловтішається рафінованим абсурдом. Бажання почути, що нового скажуть брехуни, близьке до ілюзії спроможності контролювати ситуацію. А це руйнує слухачів і підживлює тих, хто бреше.”[1] Еліта прагне до лідерства, до влади, проте саме це її прагнення було б неможливе без припущення надвлади, деякого “подавача” владних прерогатив, що й визначає траєкторію її гонитви за лідером, принциповий напрям її змагань. Інтелігенція ж, незмінно залишаючись за бар’єром подібних перегонів, є суб’єктом і оформлювачем відповідальних рішень, що стосуються не об’єктних здобутків владних та державних інституцій, тактичних чи стратегічних питань тощо, а духовної долі нації, її визначальних цінностей. Посутнє ставлення інтелігенції до влади – не підпорядкування їй і не ототожнення з нею, а діалог. Досить поманити сучасних українських “інтелігентів” зовнішніми атрибутами і привілеями, і вони, без хисту й таланту, вливаються до лав владної еліти. Можливо, таке відбувається й тому, що засади виживання інтелігенції донедавна ґрунтувалися на специфічній компартійній елітності, горезвісних “підборі і розстановці кадрів”.

Як зауважив Володимир Павлів в одному інтерв’ю на питання про свою книжку 2004 року “Синдром програної війни”: “Відчуття, що війну програно, у мене й тоді, й зараз викликають дві причини. Перша, що в нас за весь цей час не сформувалася еліта. Нема середовища елітарного. Очевидно, є “священні корови”, яких ми любимо й поважаємо – Іван Дзюба, Мирослав Маринович і низка інших – але це не є середовище. Натомість люди, які були близькі нам по духу й потрапили у владу, виявились занадто поверховими і примітивними для створення еліти. У нас дуже спрощене розуміння еліти як людей, що приймають рішення. А еліта – це люди, які добровільно й безкорисливо беруть на себе відповідальність за прийняття рішень. Такої еліти в нас не виникло. І нездатність українців вигенерувати її з 40 з чимось мільйонів була для мене величезним розчаруванням і шоком. А звідси друге розчарування й шок – духовна чи культурна якість українського народу. Одне з найслабших місць пересічного громадянина України – дуже низьке почуття гідності. “У русских собственная гордость”, але все-таки вона є. Там останній по наших поняттях рогуль на селі, в смороді й гівні без перспективи й роботи – битиме себе в груди і кричатиме, що він за Путіна, Росію і так далі. Поляки, якщо хочуть читати якусь газету чи дивитись неупереджене телебачення, борються за них. У Чехії, коли влада намагалася закрити газету Mlada Fronta Dnes, були масові мітинги. Ці люди захищають не газету чи телеканал, а своє право отримувати інформацію так, як вони хочуть,  а не як їм вказують. Уся польська “Солідарність” будувалася на цьому відчутті, й навіть у найпростіших польських робітників почуття гідності зараз на голову вище, ніж у пересічного українця. Це видно скрізь – по тому, як ми їздимо в транспорті, як поводимося на базарах чи в магазинах, у якому стані в нас заклади культури. Наскільки ми погоджуємося з продажем голосів у парламенті чи на виборах”[2].

На запитання: “Те, що Майдан завершився нічим, як пояснюєте?”, публіцист відповів: “Тим самим: українці не мають еліти й не в стані її сформувати <…> Україна цілком може існувати, як яка-небудь латиноамериканська чи африканська країна, де диктатори правлять десятки років. Якщо суспільство не буде нічого міняти, не тиснутиме на владу – само собою нічого не зміниться <…>Якщо молоде покоління випрацює тверезий, прагматичний status quo: як ми можемо жити в цій країні незалежно, які в нас герої та ким ми цікавимось – ну, тоді ще є шанс. Може це спрацює”[3]

Тарас Альберда

Джерело

[1] Прохасько Тарас. Мова неправди. “Український тиждень”, № 15 (232) 13-19.04.2012, С. 14
[2] “Наш народ здатен на великий учинок. Але щоб працювати день у день – ні” – Володимир Павлів 
[3] “Країна”, № 13 (116), 5 квітня 2012, С. 35 – 37

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.