Теоретичне осмислення глобалізації

Попередні матеріали рубрики “Глобалізація”, а саме “Від пілігрима: путін… прутін… потін?”, “Капіталізація майбутнього… Антона Вайно” і “Доктрина Герасимова…” поставили багато запитань, на які хотілося б отримати відповіді, або хоча б висловити свою думку про позиції “планетарного масштабу”, абсолютизацію поняття “глобалізація”, нації-держави, політичний електроліз влади і народу, глорифікацію управлінської думки “північного сусіда” тощо. 
Та про все за порядком.

Наприкінці XX століття відбулись тектонічні зрушення в історії людства, осмислення яких опинилося в центрі уваги вчених-суспільствознавців. Особливості пізнавального процесу того часу полягали в тому, що містку і надзвичайно диференційовану сферу наукових досліджень поглинула могутня ліберально-апологетична хвиля, котра поєднувала описання структурних змін суспільного поступу з еклектичним свавіллям та суб’єктивізмом.

У цей період у наукових узагальненнях виділяється переважно “фасадний контур” визначальних явищ міжнародного життя, серед яких: розпад біполярної системи світоустрою[1], перетворення тенденції глобалізації економіки на магістральний напрям розвитку світового господарства, формування “нового світового порядку”, що включатиме не тільки економіку, а й широке коло інших проблем – від глобалізації національних культур до екології та питань безпеки. З головних ознак економічної глобалізації виокремлюється зростання міжнародної торгівлі, збільшення іноземних капіталовкладень, вільний рух фінансових потоків, а в ролі її головних агентів виступають транснаціональні корпорації, міжнародні фінансові інститути та великі держави. Глобалізаційною ідеологією став неолібералізм.

Однак уже у середині 90-х років через нагромадження властивостей глобалізаційних феноменів на методологічних підходах до їхнього пізнання стали помітними суттєві хиби змістового та формального характеру. Тенденція до створення збірного образу нової світової системи як інтегрованої одиниці стала недієвою, будучи не в змозі приховати деструктивні наслідки практичної реалізації цієї політики для народів планети.

Очевидно, йдеться не про подальшу глобалізацію, а про поляризацію/диференціацію на багаті і бідні нації та держави. Ще на початку ХХ століття незалежних, самостійних держав нараховувалося всього 42, а сьогодні, через 100 років, їхня кількість наближається до 200.

В оцінці глобалізаційних процесів враховуються інформаційно-технологічні і екологічні підходи до пояснення цього явища. Суб’єктом глобалізації виступає процес регіоналізації, що дає потужний кумулятивний ефект формування світових геоекономічних полюсів.

Глобалізація має багато позитивних і негативних наслідків: фундаментально змінює наше економічне, політичне і соціокультурне буття, спричиняє велику кількість нових проблем і викликів. В епоху глобалізації час і простір змінюють свою форму, проте руйнація і розмивання ціннісних систем і соціальних структур, що складалися віками, викликає глибоке занепокоєння.

Тріумф ліберальної демократії (виразником якого є американський вчений Френсіс Фукуяма з його тезою про “кінець історії”) зумовив не так “вічний мир”, як потужний вибух етнічних і соціальних конфліктів. Не можна не погодитися з твердженням Самуеля Гантінгтона у його відомій роботі “ Зіткнення цивілізацій ” із тим, що процеси глобалізації обов’язково ведуть до виникнення широкомасштабних цивілізаційних конфліктів. Нині, коли глобалізаційні процеси набули розвитку, піддаються сумніву численні класичні парадигми теоретичної думки, стереотипи, засадничі принципи і постулати міжнародно-політичної практики. Виникла нагальна потреба переосмислення багатьох базових концепцій і понять, зокрема нейтралітету та позаблоковості.

Під модними гаслами глобалізації і міжнародного співробітництва в економічній та гуманітарній сфері утверджується світова ліберальна тоталітарна система. Ідеалістична картина сучасності, якою так захоплювалися ліберали і неоліберальні дослідники, все більше наражається на приземлені реалії сьогодення.

Тріумф ліберальної демократії (виразником якого є американський вчений Френсіс Фукуяма з його тезою про “кінець історії”) зумовив не так “вічний мир”, як потужний вибух етнічних і соціальних конфліктів.

Самуель Гантінгтон зазначає, що “холодна війна” закінчилась, однак міжнародна напруженість не послабилася. СРСР розпався, але виникають нові центри сили та впливу, котрі можуть стати загрозою для Заходу. США залишились єдиною наддержавою, та опір їхній диктатурі зростає. Гантінгтон також передбачив майбутній конфлікт між Заходом та ісламським світом. На його думку, для нашого часу є характерною тенденція до десекуляризації – повернення до релігійної ідентичності великих регіонів, а відтак провідна роль тепер відводиться локальним цивілізаціям, що протистоять Заходу.[2] Самуель Гантінгтон не зараховує до західної цивілізації велику частину Євразії, що позначена візантійсько-православною традицією, зокрема Росію, Білорусь, частково Україну, Молдову, Румунію, Болгарію, Сербію, Македонію, Грузію і Вірменію. Це пов’язано з тим, що визначальним у цивілізаційній концепції автора є два чинники, які “фундаментально формують характер народів”: релігійний і етно-ментальний. Візантійська тут характеризується духовною інертністю, схильністю народів до авторитаризму і диктатури, сакралізацією керівництва держави тощо.

За висновками Самуеля Гантінгтона, замість “кінця історії” на шляхах глобалізації, конвергенції та вестернізації світ дедалі більше регіоналізується. Національні держави зберігають своє значення і після розвалу системи “трьох світів”, вони “все більше визначають свою приналежність і свої групові інтереси в цивілізаційних категоріях”.

У XXI столітті поряд з глобалізацією відбувається процес регіоналізації, тобто регіон здійснює все більший вплив на стан системи міжнародних відносин. Відбувається зміна співвідношення між глобальним та регіональними складовими світової політики, а також посилюється вплив регіону на внутрішні справи держави. До того ж регіоналізація стає характерною не лише для держав з федеративною формою устрою, але і для унітарних, для цілих континентів і частин світу. Прикладом регіоналізації є Європейський Союз, де природний розвиток процесу регіоналізації призвело до вироблення концепції “Європи регіонів”. Були створені такі організації як Асамблея європейських регіонів, а також Комітет регіонів.

З обох боків Атлантики поширилась тенденція різночитання окремих явищ, причин їхнього виникнення та механізмів подолання. Якщо США вважали, що економічна криза спричинена місцевими чинниками, пов’язаними, зокрема, з корупцією в національних банківських системах та неефективним розміщенням фінансових ресурсів, то Європейський Союз вбачав її витоки в радикальній фінансовій лібералізації 90-х років та заохочуваних Міжнародним Валютним Фондом реформах, котрі стимулювали спекуляцію.

Євросоюз висловив незгоду з запропонованою США “новою всесвітньою фінансовою архітектурою”, заснованою на прозорості, підзвітності, єдиних світових стандартах, мінімізації масштабів “морального ризику” та свободі руху капіталу. Натомість ЄС запропонував розробку такої глобальної архітектури, за якої світ буде поділено на валютні зони з певним ступенем захисту та державного контролю.

Вагання щодо фундаментальних позицій, на яких повинна базуватись глобалізаційна стратегія, помітні і в корегуванні уявлень про перспективи розвитку ринкової економіки у XXI столітті, що спостерігається в теоретичних розробках лауреата Нобелівської премії Джозефа Стігліца. Наголошуючи на нежиттєздатності державної планової економіки, він підкреслює, що ринкова модель ані теоретично, ані історично не може бути визнана справедливою, а успіх, скоріш за все, може бути у ринкового соціалізму.

Крім того, в підході до глобальних економічних перетворень було закладено базову суперечність між стимулюванням розвитку національного приватного сектора країн, що розвиваються, та підпорядкованістю глобалізаційного проекту інтересам транснаціональних корпорацій, які “новим міжнародним капіталізмом” руйнують національний капіталізм країн “третього світу”. Ось чому запекла боротьба між розвинутими державами та країнами, що розвиваються, продовжує точитися навколо правил конкуренції, державних закупівель, зниження бар’єрів у торгівлі промисловими товарами, лібералізації інвестицій тощо.

Справа в тому, що у разі подальших поступок з боку країн, що розвиваються, та створення на їхніх внутрішніх ринках рівних умов для конкуренції місцевих й іноземних фірм, на яких наполягає Захід, може скластися сприятлива атмосфера для подолання транснаціональними корпораціями місцевих компаній в їхньому ж економічному просторі.

Сьогодні справа полягає не тільки у визначенні спроможності глобального проекту, а й у його сприянні створенню нової системи світооблаштування, заснованої на гуманізмі, знаннях та інтелекті.

Джозеф Стігліц в глобалізації бачить головний виклик для проблеми світової бідності. Він вважає, що критики глобалізації, які звинувачують західні країни в лицемірстві, мають рацію. ЄС тисне на бідні країни, примушуючи їх зняти торговельні бар’єри, запобігаючи експорту сільськогосподарської продукції з країн, що розвиваються. Високорозвинені країни тримають квоти на різноманітні товари – від текстилю до цукру, одночасно наполягаючи на відкритті ринків для товарів з багатьох країн. Перехід від соціалізму до капіталізму на засадах глобалізації зазнав невдачі. У списку найслабших країн, поряд з Еквадором, Румунією і Пакистаном, Джозеф Стінгліц бачить і Україну[3].

Потрібен час, поки підприємства місцевого значення відкриються, організуються і зміцняться стосовно свого капіталу та “ноу-хау”, щоб витримати міжнародну конкуренцію. Але це також передбачає і те, що у відповідних країнах зі сторони держави проводиться цілеспрямована стратегія розвитку, яка справді робить можливим утворення ефективної ринкової економіки. У деяких країнах через бажання зберегти владу серед правлячих кланів не запроваджуються потрібні структурні реформи в економіці та суспільстві, які є необхідними для подолання бідності та примноження загального блага для всіх жителів.       

Уся структура підтримується кількома сотнями провідних “аристократів”, які щороку збираються у Давосі (Швейцарія), щоб окреслити шляхи свого подальшого розвитку та визначити майбутнє всього світу. Ця структура, заручившись підтримкою НАТО, має достатній вплив, щоб захищати свої інтереси.

Природно, що до управління локалізаційними процесами повинні були залучитися ті політичні й фінансові сили та їхні структурні, системні організації, які спроможні бачити перспективу майбутнього народів Землі, розробити стратегію його досягнення, керувати процесом здійснення цієї стратегії. І такими силами виявилися найбагатші родинні клани, а це 300-350 сімей світу. Саме остання цифра дала підстави для існування Комітету-300. Різноманітні проекти, дослідження, які замовляв Комітет, наштовхують на думку про активне корегування світового розвитку, починаючи від проблеми перенаселення планети і закінчуючи енергозабезпеченням.

[1] Розпутенко І.В. Біполярний світ. – Енциклопедичний словник з державного управління
[2] Див.: Розпутенко І.В. Гантінгтон Самуель Філліпс. – Енциклопедичний словник з державного управління. – К.: НАДУ, 2010, с.107-108.
[3] Stiglitz J. Globalization its discontents. – N.Y.: London, 2002, p.235.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.