Фотографія: Ілюстративне фото

Неелітарна нація

Якщо вірити вивіскам і рекламі на вулицях, то можна подумати, що Україна дуже “елітарна”: “елітні” ресторани й готелі, клуби і автомобілі, вина і сири, одяг і навіть “секонд хенд”. Було б смішно, якби не усвідомлення того, що в нашій країні немає національної еліти. Тому український народ, навіть маючи вже свою державу залишається велетнем на глиняних ніжках і з дрібною головою. Маси у цілому світі скрізь і завжди прагнуть тільки спокою і співіснування, але теж скрізь і завжди у цілому світі тільки зусилля дещиці створює енергію, рух і зміни. Саме ця “дещиця” і є тією елітою, якої немає в Україні.

Еліта – це обрані. Ще до часів революцій і творення націй, обраними Богом були королі, князі, повелителі народів, власники земель і міст. Тобто ті, хто з мечем у руках був здатен захистити своїх підданих, давав їм можливість жити і працювати у його володіннях. Це була “шляхта меча” – родова аристократія, де статус хоч і отримувався спадково, та все ж час від час його потрібно було підтверджувати боєм.

Суспільні потрясіння останніх століть спричинили зменшення впливовості аристократії і виникнення “шляхти мантії”, тобто людей хоч і не благородних, зате таких, що своїми здібностями, працею і особистими характеристиками здобули статус обраних. Тепер уже народами. Вони мали те ж призначення, що і їхні попередники – захищати віру, обороняти традиції і цінності, дбати про народ, з яким себе ототожнювали.

Членами еліти стають лише обрані, а не призначені на відповідальну посаду. Тому багаті і впливові люди належать до еліт лише умовно. Різниця між “високопосадовцями” і “обраними” полягала в тому, що перші виконували покладені на них функції за високу винагороду; другі ж – самі брали на себе відповідальність. Посадовці реалізовували місію еліт, а обрані її формулювали.

Звичайно ж, у часи, коли формувались ці поняття, жодної української нації ще не існувало. Шляхтич чи рицар пізнього Середньовіччя ніколи б не погодився, щоб його вважали представником тієї ж “нації”, що й його слуга, гречкосій, свинопас тощо. Але чому під час творення націй і держав на теренах Східної Європи аристократії руського походження зовсім не потрібно було творити якусь “українську” державу чи націю? Чому боярські роди комфортно почували себе елітою Великого князівства Литовського, Речі Посполитої чи Московії, приймаючи при цьому домінуючу у відповідних державах мову, релігію, політичну культуру тощо?

Говорячи про національно-визвольну боротьбу, українські історики наводять приклади Богдана Хмельницького й Івана Мазепи. Але важливішими від їхніх інтенцій є наслідки. Саме в результаті “українських воєн” цього періоду більшість території, на якій нині існує Україна, були вирвані з європейського цивілізаційного простору і потрапили під владу Москви.

Отже, історично склалось так, що так званий “український народ” (не забуваймо, що ще в першій половині 19 століття практично ніхто не називав себе українцем) на момент початків творення політичної нації був народом “хлопів та попів” без еліти, оскільки будь-яких представників східної чи західної імперій, що хоч і були “нашого роду”, але говорили іншою мовою чи належали до іншої Церкви, не вважав своєю елітою.

Тож разом із становленням української політичної нації потрібно було творити й нову національну еліту. Український національний від початку був “народовським”, згодом – націоналістичним і соціалістичним. Тобто у ньому не було місця для “шляхти меча” – королів, князів та інших “панів”. Було натомість місце для “шляхти мантії”, тобто освічених національних кадрів, які б спершу взяли на себе керівництво народом у визвольній боротьбі, а потім і відповідальність за функціонування держави.

Серед українців справді з’явилося чимало відповідальних та патріотичних, однак іронія долі полягає в тому, що з інтелектуальних верств мало користі неосвіченому народові. Більшість людей навіть читати тоді не вміли, не кажучи вже про розуміння “вищих матерій”. Історію простий українець дізнавався з сумних пісень мандрівних кобзарів, а майбутнє – від циганських ворожок. Тому й національну еліту не надто шанували, і, як виявилось у період, який дехто любить називати “національною революцією” 1917-1922 років, робили це цілком слушно. Попри свої здібності, Симон Петлюра, Євген Петрушевич, Михайло Грушевський і Володимир Винниченко виявилися неспроможними вибороти державу. Зокрема й тому, що їх на достатньому рівні не підтримав простий український народ.

Далі стало гірше. Союзна влада, з одного боку, жорстоко і послідовно винищувала будь-кого, хто міг би претендувати на роль української національної еліти, а з іншого – творила українську радянську еліту за своїм комуністичним взірцем, і досягла в цьому неабияких успіхів. Колишню еліту ЗУНР у Польщі або усунули від можливості повноцінного функціонування, якщо та вперто притримувалась антипольських позицій, або її замучили власні націоналісти й простолюд, якщо вона шукала порозуміння з поляками. Через це решта кандидатів на національну еліту під кінець війни воліла втекти на Захід. Зрештою і там їм не вдалося створити якогось феномену, бо все затьмарила бандерівщина.

І от Україна стає незалежною. Є президент – колишній ідеолог української компартії, є парламент з домінуючою “групою 239-ти” затятих компартійців, є уряд зі старими радянськими міністрами, підприємства з тими ж “червоними” директорами, а еліти немає. Групка дисидентів-антикомуністів ні кількісно, ні якісно не змогла створити альтернативу. То хто ж мав би стати українською елітою?

Національно свідомі? Прогресивні комуністи відразу перебрались у вишиванки і почали лаяти Леніна і Росію – куди ж свідоміше? Нові політики, що не знали “совка”? Вони є вже й в уряді, і в парламенті, але ні злочинів, ні корупції не стало менше. Однак хіба можливо, щоб в країні, де конкурують три великі Церкви, дві мови та дві протилежні версії історії, виникла одна національна еліта? Адже якщо Любомир Гузар міг бути “пророком” для людей із заходу та центру країни, то був майже ніким для тих, хто зі сходу і півдня. Потрібно було знайти компроміс заради держави і народу.

Високопосадовці і можновладці, які впливають на прийняття важливих рішень, не мають при цьому відповідних характеристик, необхідних для еліти. За роки незалежності Україна мала 5 президентів. Ще більше прем’єрів і голів ВР. Чи хоч один з них був незаперечним представником національної еліти? А може були претенденти на таке звання?

Але еліта вкрай потрібна, бо без неї жодна країна не стане повноцінною та шанованою в світі державою, як і жоден народ не стане сучасною нацією. Для цивілізованого світу українці є “неелітною” нацією, як колись влучно казали поляки, “безпанським народом”. Скільки б спортсмени не перемагали на міжнародних аренах, скільки б президенти й урядовці не їздили з закордонними візитами, скільки б вчених українського походження в американських лабораторіях не робили відкриттів, – наш народ у Європі і Америці вважають дешевою робочою силою і прислугою, або потенційною загрозою і проблемою. Змінити це зможе тільки повноцінна національна еліта.

Але хто ж має її сформувати? Люди мужні, обдаровані, гідні, які самі візьмуть на себе відповідальність за долю держави і народу.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.