Мовна політика країни у контексті гуманітарної небезпеки

Сьогодні гуманітарні, духовні і економічні зміни в Україні турбують не лише її населення, вони стають подразником національних інтересів і наших найближчих сусідів: РФ, Угорщини, Польщі та Румунії. Реакція цих держав на вдалі спроби України реформувати економічну і гуманітарну сфери є негативною, а от “застійна стабільність” надихає їх на “допомогу” українцям. Усе це спричинило перехід від очікуваної стабільної фази розвитку країни до динамічної і непередбачуваної.

За умов регіонального змагання конкурентоспроможність і місце України в Європі дедалі більше залежатиме від здоров’я нації, всебічного духовного і культурного росту особистості. Забезпечити стабільний розвиток нації і держави може сфера гуманітарної політики, однак непослідовність і безсистемність її  реформ, а також применшення важливих чинників цієї сфери не сприяють становленню громадян як культурної системи.

Найсуттєвішою формою репрезентації культури і могутнім чинником національної ідентифікації та консолідації українців є мова, а особливо важливою вона стала під час євроінтеграційних процесів країни. Оскільки Європейський Союз є потужним наддержавним об’єднанням, культурні і мовні фактори залишаються чи не останньою “приватною власністю” національних держав. Однак сьогодні низка сусідніх країн почала втручатись у мовну політику українців. У цих умовах країні необхідно внести зміни до Конституції і цілої низки законів гуманітарної сфери, як от закони про освіту, про медіа, про мову, про історію тощо.

Експансивні зазіхання на історію, мову та культуру зумовлюють виникнення гуманітарного тероризму, причинами якого також є недостатнє фінансування гуманітарної сфери з наступним виникненням негативної руйнівної асоціальної поведінки громадян, і структура бюджетних видатків, які також мали б підтримувати розвиток та управління гуманітарної сфери.

Політолог Вадим Карасьов вважає, що загострення гуманітарних питань може відволікати громадськість від економіки, тому цілком ймовірно, що таким чином влада намагаються перевести увагу з гостріших проблем на соціальну сферу. Однак зазвичай такі намагання держави не створюють ані здорової економіки, ані повноцінної гуманітарної сфери.

Консолідуючу роль державної мови добре розуміють в інших країнах, де її протекціонізм проводиться на рівні політики усієї країни. Невірними є поширені уявлення про те, що більш демократичні держави мають гнучкішу мовну політику. Саме західні країни вживають дуже жорсткі заходи з витіснення мов меншин, а сьогодні вони набирають навіть певних рис радикалізму в системі публічної влади і публічного управління. Наприклад, керівники провідних західних країн Ангела Меркель, Джеймс Кемерон і Ніколя Саркозі раніше заявляли про крах мультикультуралізму в Європі, адже стати великою цивілізацією ЄС допомогла саме стратегія монокультурності її держав. Усе це означає існування у цих країнах монокультурної нації, однієї релігії та мови, а не як у нас – роздрібненість на культурно – цивілізаційні одиниці.

У Франції діє закон Тубона № 94-665 від 4 серпня 1994, що визначає статус французької мови як офіційної в документах уряду, на робочих місцях, у рекламних вивісках, у маркуванні товарів, комерційних контрактах, ділових комунікаціях тощо. Причиною видання закону стало поступове збільшення використання англійської мови в усіх сферах життя французького суспільства. За порушення мовних норм та вживання слів іншомовного походження закон передбачає великі штрафи.

Іншим прикладом захисту національних інтересів є мовна політика Німеччини. На початку 2010 року стурбованість поширенням у країні англійської та французької мови висловив віце-канцлер, міністр закордонних справ Німеччини Гідо Вестервелле. Політик наголосив на даних про те, що німецькою мовою від народження говорять лише 100 з 500 мільйонів жителів ЄС, і закликав голову зовнішньополітичного відомства ЄС баронесу Кетрін Ештон приділяти більше уваги німецькій мові.

Німецькі політики і раніше висловлювали своє незадоволення тим, що попри офіційне мовне рівноправ’я, в структурах ЄС німецьку витісняє французька і особливо англійська. Менше 20% чиновників Єврокомісії знають німецьку мову. А на початку жовтня 2017 року канцлер Німеччини Ангела Меркель заявила, що  у країні не раді тим, хто не говорить німецькою.

Чи можна очікувати на щось подібне в Україні? Чи колись хто-небудь з вищого управлінського істеблішменту скаже, що в Україні не раді тим, хто не говорить українською мовою, вже не кажучи про тих, які на приниженні цієї мови побудували свій комерційний і політичний бізнес.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментар

  • Леонід

    Цілком погоджуюся з автором. Більшість українців вважають, що єдиною державною повинна бути українська мова. Так за результатами опитування, проведене у березні 2014 року Центром Разумкова та Соціологічною групою “Рейтинг, 56,5% від усіх опитаних виступають за те, щоб єдиною державною залишалася українська, а російська вільно використовувалась.
    Мова – важлива запорука цілісності держави. Український дослідник І.Огієнко у своїй праці «Українська культура» відзначав: «Мова – це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова – це форма нашого культурного й національного життя, форма національного організування. Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб. І поки живе мова – житиме й народ як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж другим народом»

    Повтор
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.