Український тиждень

Костянтин Прісовський – військовий і державний діяч Росії, УНР та Української Держави

Військовий і державний діяч Росії, УНР та Української Держави… Ким ж була ця непересічна особистість?

Засновник й отаман Окремого Запорозького загону, герой визволення Києва від більшовиків, губерніальний комендант Київщини, комендант гетьманського палацу при особистому штабі Павла Скоропадського, генерал-майор української служби, генеральний хорунжий Української Держави… Костянтин Прісовський відіграв хоч і нетривалу, але значну роль у військовій та державотворчій історії України часів національно-визвольних змагань 1917-1921 років.

Після навчання в гімназії Костянтин Прісовський добровільно вступив на службу у 131-й піхотний Тираспільський полк. Після закінчення у 1901 році Чугуївського військового училища – підпоручник у 130-тому піхотному Херсонському полку, з початку 1909 року – поручник. Тимчасово командував 8-ю ротою свого полку, будучи штабс-капітаном (1911 р.). Сучасники так описували командний стиль та керівні якості Прісовського: “Рота його в начальства не вважалася кращою в полку тому, що Прісовський провадив виховання солдата достеменно не за тією статутною програмою, котра викладена була вищими військовими властями. Проте звертало на себе увагу, що усі солдати 8 роти були індивідуалізовані, усі грамотні, відмінно розбиралися в обстановці, були гарними стрільцями”.[1]

З цією ротою Костянтин Прісовський й вступив у Першу світову війну. Під час служби у 278-му піхотному Кромському полку став полковником (1915 р.), командував батальйоном, а до 1917 року ще й і 10-ою Туркестанською стрілецькою дивізією. Згодом очолив Київське військове училище. За службу у російській армії нагороджений Георгієвською зброєю та орденом Святого Георгія IV ступеня. У 1917 році Прісовський мав стати генерал-майором російської служби, однак цього не сталось через встановлення Тимчасового уряду та більшовицький переворот у Петрограді. Тоді ж, восени 1917-го, Прісовський перейшов на бік Української Центральної Ради і наступного року під час вуличних боїв з більшовиками у Києві командував офіцерським загоном, який згодом разом із військами УНР залишив столицю.

Противники УНР у Києві почали гуртуватися навколо генерала Павла Скоропадського та лікаря Івана Луценка, прагнули повалити владу Центральної Ради. Однак для успішного здійснення державного перевороту була потрібна не лише таємна організація та озброєні локальні добровольчі загони, але й дисциплінована регулярна армія. За задумом Павла Скоропадського, нею і мав стати загін Костянтина Прісовського – окрема військова формація, створена для боротьби з більшовиками.

Загін здебільшого складався з колишніх старшин-офіцерів. Його активно допомагав формувати Іван Луценко, залучаючи старшин через таємну організацію Павла Скоропадського. Однак згодом Луценко зажадав самостійно керувати загоном. Таке зазіхання обурило Прісовського й він доповів про ситуацію полковнику Олександру Жуківському. Тим часом Луценко спробував перетягнути Жуківського на бік прогетьманської організації, та безуспішно.

На початку 1918 року Костянтин Прісовський очолив Окремий Запорозький загін. У січні-лютому того року разом з об’єднаними відступаючими українськими загонами Прісовський рушив через Житомир та Фастів на Київ, випереджаючи незначні частини німців, що фактично не брали участі в боях на цьому напрямку. Після нетривалого бою підрозділ Костянтина Прісовського відкинув більшовиків до Бахмача. Командування столицею передали генералу Зубару Натіїву, а Прісовський обійняв пост губерніального коменданта Київщини.

Коли у березні Центральна Рада повернулась до Києва, стало зрозумілим, що сили Прісовського та Натіїва планують переворот. Не маючи достатньо людей, щоб відкрито боротись з майбутнім повстанням, військовий міністр УНР полковник Олександр Жуківський вирішив відправити підрозділи заколотників на більшовицький фронт. Однак його наказ про спішний вивід групи Натіїва з Києва зустрів опір від багатьох політичних (І. Луценко, О. Степанеко, О. Устимович) і військових діячів (О. Шаповал та П. Болбочан). Та попри усі їхні старання, групу Натіїва тоді все ж вивели зі столиці.

Переворот проти Центральної Ради таки відбувся, але через місяць (29 квітня 1918 р.) й силами Української народної громади генерала Павла Скоропадського та за сприяння німецького окупаційного командування. Про роль Костянтина Прісовського у поваленні УНР нічого не відомо, однак навряд він не був обізнаний із намірами заколотників, свідченням чого є його подальша кар’єра у Гетьманаті.

Низький на зріст, без вищої освіти і жодних впливових зв’язків, Костянтин Прісовський став генеральним хорунжим Української Держави та комендантом гетьманського палацу при штабі Павла Скоропадського, відповідав за особисту безпеку гетьмана. Швидке просування та кар’єрне підвищення – результат йогоприродних військово-командних здібностей. Ось як характеризує вдачу Прісовського Борис Стеллецький: “Бій він полюбляв, мов гравець полюбляє карти або п’яничка вино. Відмінно хоробрий, він цією хоробрістю не бравував й не любив, щоб йому інші на нею вказували… Політикою зовсім не цікавився й щиро ненавидів Гучкова та Керенського, що зруйнували військовий лад. Більшовиків вважав послідовниками Керенського… Особливої жорстокості не виявляв і його швидше можна було назвати доброю людиною, аніж жорстокою”.[2]

Сучасники також описували його як горду, честолюбно вразливу й самозакохану людину. У 1918 році, будучи комендантом гетьманського палацу, Прісовський лише з газет дізнався, що Павло Скоропадський напередодні таємно виїхав до Німеччини для зустрічі із імператором Вільгельмом ІІ. Очевидно ображений непосвяченістю у перебіг подій й сприйнявши це як особисту недовіру, Прісовський негайно подав у відставку.

У листопаді 1918 року він сформував Запорозький загін для боротьби з Директорією, який в перший ж день перебування на фронті під Києвом перейшов на бік суперників. Сам ж командир не підтримав відновлення УНР на чолі з Директорією й не евакуювався зі столиці із Республіканським військом, а натоміть залишився в Києві. Тут він переховувався під більшовицькою окупацією з лютого 1919-го і до зайняття столиці Добровольчою армією генерала Антона Денікіна.

Після наказу про реабілітацію офіцерства Костянтин Прісовський подався простим рядовим на службу у Збройні сили Півдня Росії, воював там аж до відступу добровольців в Одесу. З осені 1919 року був начальником Констянтинівського військового училища у Києві, яке згодом перевели у Крим. У 1920-му підпорядковувався Російській армії генерала Врангеля. Наприкінці вересня того ж року Український з’їзд в Севастополі обрав Національний блок й наказав організувати для боротьби з більшовиками армію під національним прапором із команди українських старшин, що підпорядковувалась верховній владі Петра Врангеля. Костянтина Прісовського обрали представником українського Національного блоку з військових справ, а генерал Врангель призначив його політичним керівником з українських питань. У листопаді 1920-го Костянтин Прісовський емігрував спершу до Болгарії, а згодом до Югославії та Франції, де й помер 15 лютого 1966 року у місті Мужен.

Навіть після падіння Гетьманату Павло Скоропадський зберіг про нього теплі спогади, зокрема писав: “Комендантом був в мене генерал Прісовський, прекрасний чоловік, про якого я назавжди збережу пам’ять як про бездоганну людину. До останньої хвилини він виконував свій обов’язок, незважаючи на те, що багато чим ризикував”.[3]

[1] ЦДАВО України. – Ф. 4547. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 43.
[2] ЦДАВО України. – Ф. 4547. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 44.
[3] Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С.214. 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.