Стоунхендж (Великобританія, Уілтшир). 3020 – 2 910 р. до н.е. / Ілюстративне фото

Сакральні кола ІV – III тисячоліття до н.е. Стоунхендж. (Частина 2)

Найбільш відомою мегалітичною спорудою Великобританії є Стоунхендж. Дослідження показали, що перша фаза зведення цієї грандіозної пам’ятки датується 3 200 або 3 020 – 2 910 р. до н.е. (рис. 1).[1] 

Спочатку будівничі вирили великий кільцевий рів, викидаючи землю двома валами по обидві сторони. Зовнішній вал був шириною 2,5 м, висотою 50 – 80 см та діаметром 115 м у вигляді кільця неглибоких ям шириною 3 – 6 м, глибиною 1,3 – 2,1 м),[2] які були кар’єрами для насипу. Невдовзі їх засипали обвалами, побутовим сміттям і кирками, зробленими з оленячих рогів. Кільце валу було залишене незамкнутим на північному сході, щоб можна було входити всередину.

План Стоунхенджа (Великобританія, Уілтшир). 3020 – 2 910 р. до н.е. Джерело: Хокінс Дж., Уайт Дж. с. 64.

Внутрішній вал, утворений з крейди, діаметром 100 м, шириною 6 м та висотою 1,8 м, став сакральним кільцем. Чотири камені, поставлені всередині кола, утворювали прямокутник, перетин діагоналей якого визначав центр кола (рис.7). На північному сході був зроблений вхід. За 30 м від нього, на одній лінії з центром, було вкопано у землю так званий П’яточний камінь з пісковика-сарсена висотою 6 м та вагою 35 тон. Рів навколо нього засипали крейдою, що підкреслювало значення цього орієнтиру. Якщо на світанку в день літнього сонцестояння стояти у центрі кола, можна бачити, як сходить сонце у проході трохи лівіше від П’яточного каменю.

По периметру внутрішнього краю валу було зроблено 56 лунок (шириною 0,8 – 1,8 м, глибиною 0,6 – 1 м), названих на честь їхнього першовідкривача “лунками Обрі”. Після викопування лунки засипали крейдою, але згодом її знову неодноразово виймали і знову засипали, змішуючись при цьому зі спаленими людськими кістками і попелом з ритуальних вогнищ; у деяких лунках були знайдені ритуальні предмети, зокрема булава. Крім лунок більше 30 людських останків було виявлено у рові та у внутрішньому валу. Найперші кремації, знайдені у зоні Стоунхенджа, датуються 3030 – 2 880 р. до н.е., найпізніші останки жінки – 2 570 – 2 340 р. до н.е. Загалом у Стоунхенджі було поховано майже 240 осіб.[3]

Уже на початку свого існування Стоунхендж виконував дві пов’язані між собою функції: сакральної поховальної структури і мегалітичного храму поклоніння Місяцю і Сонцю. Поява сонячного світила у проході Стоунхенджа в день літнього сонцестояння не лише давала важливу точку часового відліку, від якої відраховували початок різних польових робіт, але й була пов’язана із заупокійним культом. Як і проникнення світла у камери, розміщені в товщі землі курганів, потрапляння першого променю у центр сакрального кола означало містичне поєднання Матері-Землі та Сонця, підключення енергетики Землі до енергетики Всесвіту, без чого був неможливий перехід померлих у потойбічне життя.

2 500 р. до н.е. наступає друга фаза будівництва Стоунхенджа. У цей час було зведено подвійне коло з 82 блакитних каменів-долеритів вагою до 5 тон кожний. У подвійному колі камені стояли на відстані 10,5 м від центру і на 1,8 м один від одного так, що за ними можна було провести радіуси у центр споруди. Вхід у кільце позначили більшим розривом між долеритами. Він був на північно-західній стороні, зберігаючи головну орієнтацію на П’яточний камінь (рис. 2).

Рис. 2. План подвійного кола та вівтарний камінь Стоунхенджа ІІ (Великобританія, Уілтшир). 2 910 – 2 500 р. до н.е.

 У 1958 році у південно-західній ділянці кільця вчені виявили велику порожню яму, що могла вмістити широкий плоский вівтарний камінь, можливо той, що нині лежить недалеко від центру і за традицією називається “вівтарем”. Він є найбільшим з несарсенових каменів, використаних на будівництві Стоунхенджа. Його розміри 4,8 х 4 х 0,5 м. Унікальний він ще й тим, що це дрібнозернистий блідо-зелений пісковик з великими вкрапленнями слюди, тому його поверхня має типовий слюдяний блиск. Якщо долеритові камені привозились у Стоунхендж з Преселлі в Уелсі, а сарсенові з Марлборо Даунс за 25 км від будівництва, то цей довелось везти з червоновапнякових коушстонських пластів, що були за 50 км від пресельських кар’єрів. Про його використання для жертвоприношень свідчить висока концентрація у ньому окису заліза.[4] Його розміщення на одній осі з входом підтверджує важливу роль цього мегаліту в релігійних ритуалах.

2 400 р. до н.е. розпочався третій етап будівництва Стоунхенджа (рис. 3). Подвійне коло з долеритів було розібране. Блакитні камені замінили на 80 сарсенових валунів вагою від 25 до 50 тон, привезених з Марлборо Дунс.

Рис. 3. План та реконструкція Стоунхенджа ІІІ. (Великобританія, Уілтшир). 2 460 – 1980 р. до н.е.

Сарсенові камені були розміщені на місці їхніх попередників, але за іншим принципом. Замість внутрішнього кола навколо священного центру споруди підковою було поставлено 5 окремих трилітів, висота яких збільшувалась від крайніх (6 – 6,5 м) до центрального (7,2 м). Підкова відкривалася на північний схід і була зорієнтована так, що її головна вісь співпадала з віссю Стоунхенджа І та Стоунхенджа ІІ, яка йшла від центру кола до П’яточного каменя. Навколо підкови трилітів було зведене кільце діаметром 33 м з 30 вертикально поставлених каменів висотою 5,5 м, перекритих горизонтальними перемичками (довжиною 3,2 м, шириною 1 м, товщиною 0,8 м). Перекриття було зроблено з допомогою особливих конструкцій: коли у вертикальній опорі робився виступ, то у горизонтальній –“гніздо”. Всі камені були ідеально обтесані з врахуванням зорових ефектів: верхні площини були опуклими, а нижні вигнутими догори. Сарсенові камені зовнішнього кола датуються 2 461 – 2 205 р. до н.е., а внутрішньої підкови –2 267 – 1 983 р. до н.е.[5]

Усі складові структури Стоунхенджа були розміщені так, щоб погляд людини скеровувався на певні точки на горизонті: верхівка П’яточного каменю співпадала з точкою сходу Сонця на горизонті в день літнього сонцестояння, просвіти у трилітрових арках були шириною лише 30 см і також спрямовувались на точку сходу Сонця.

На основі результатів, здобутих за допомогою електронно-обчислювальної техніки, Джеральд Хокінс дійшов висновку, що будівничі Стоунхенджа І і ІІ зуміли виконати дуже непросте завдання: розмістити земляне і кам’яне кільце, прямокутник з чотирьох каменів всередині нього і 6 каменів назовні таким чином, що вони крім точки сходу Сонця у день сонцестояння створюють ще 10 напрямків, які вказують на положення Сонця і Місяця на горизонті у інші особливі дні. А будівничі Стоунхенджа ІІІ поставили кам’яні арки таким чином, щоб продублювати 8 з цих напрямків. Кожна гігантська арка внутрішнього кільця разом з однією з арок зовнішнього кільця обов’язково давала напрямок на одне з крайніх положень Місяця і Сонця (рис. 4). Якщо будівничі Стоунхенджа І та ІІ отримували потрібний напрямок, стоячи в одній точці посеред кола і дивлячись поверх іншої, будівничі Стоунхенджа ІІІ могли спостерігати у визначені дні 8 сходів і заходів Сонця і Місяця крізь високі кам’яні арки.[6] Ці моменти були дуже важливими не лише з огляду визначення часу польових робіт, а й для задоволення духовних потреб при поклонінні нічному і денному світилу.

Рис. 4. Напрямки сходів і заходів Сонця і Місяця, визначені арками Стоунхенджа ІІІ.

Крім поклоніння Місяцю і Сонцю на всіх етапах свого функціювання Стоунхендж задовольняв потреби людей як поховальна структура. Зв’язок Стоунхенджа з поховальним культом доводять не лише виявлені у ньому 240 поховань, але й 17 підземних дерев’яних та кам’яних будівель, знайдених за допомогою радарів та магнітних вимірювальних пристроїв на глибині 3 метрів у радіусі кількох кілометрів від Стоунхенджа. Час їхнього функціювання припадає на другий і третій етапи його будівництва. Однією з найцікавіших є дерев’яна споруда довжиною 30 м, зведена за 3 км від Стоунхенджа 2 400 р. до н.е.

У таких спорудах проводили різні ритуали, пов’язані з похованнями померлих,[7] про що свідчить принцип їхнього зведення глибоко під землею. Проте важливу роль у поховальних ритуалах могли відігравати й наземні структури Стоунхенджа, призначені для проведення в них перших променів східного сонця у день літнього сонцестояння. Культове єднання сонячного божества (чоловічого світлого енергетичного начала) та Матері-Землі (пасивного темного жіночого начала) сприймалось як необхідна умова отримання вічного буття, і було характерним для релігійної думки V – III тисячоліття до н.е. – часу перебування нашої планети під зодіакальними знака Тельця, який є символом Землі, та Овна, яким керує Сонце.

[1] [3] [4][5]   The Ancient Wisdom Foundation
[2] Хокинс Джеральд, Уайт Джон. Разгадка тайны Стоунхенджа.

[6] Хокинс Джеральд, Уайт Джон. Разгадка тайны Стоунхенджа
[7] http://mound.io.ua/s1194497/derevyannye_svyatilishcha_vozle_stounhendja

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.