Ілюстративне фото

(Не)Залежна економіка: кредити та інвестиції

Економічна політика України, з одного боку, прив’язана до кредитів та траншів, а з іншого – до інвестицій. Урядовці та експерти вважають, що інвестиції потрібні державі як основне, і мало не єдине джерело достатку,  наповнення скарбниці та зміни парадигми кредитозалежності. Ба більше, побутує думка, що саме інвестиційні надходження, а не нові транші Міжнародного валютного фонду призведуть до зростання економіки. Та чи так це?

Інвестиційні обмеження

Залучення іноземних інвестицій – шлях більш складний та менш корумпований, ніж кредити, і Україні його варто пройти. Хорошим прикладом для нашої країни може стати досвід Південної Кореї, яка колись створила динамічну економіку та на три роки раніше погасила свій борг перед МВФ, залучивши іноземний капітал. Однак чи зможе Україна пройти шляхом Південної Кореї, і чи потрібні нам прямі іноземні інвестиції?

Від початку незалежності та до 2016 року Україна отримала понад 43 млрд доларів прямих іноземних інвестицій, зокрема 11,7 млрд доларів – о від Кіпру, 5,6 млрд – від Нідерландів, 5,4 млрд – від Німеччини, 3,3 млрд – від Росії та 2,4 мільярда – від Австрії [1]. Зважаючи на особливості офшорних схем, інвестиції з Кіпру та РФ – це фінансові ресурси, що зробили реверс, тобто це кошти українських олігархів, які вони таким чином інвестують у власний бізнес.

Україна також може дослідити ймовірні економічні загрози, переймаючи досвід країн, що здійснюють державний контроль над іноземними інвестиціями.

У міжнародній практиці є декілька способів заборони/обмеження іноземного інвестування: за окремими сферами економіки, або видами діяльності, за територіальною ознакою та за суб’єктним складом. Основним і найпоширенішим методом є обмеження інвестування у стратегічно важливі сфери господарювання.

Наприклад, у Польщі є закон “Про товариства з участю зарубіжних партнерів”, що обмежує іноземне інвестування у сферу транспорту, нерухомості, оборонної промисловості та юридичних послуг.

У Болгарії схожий закон “Про іноземні інвестиції” розширює перелік таких сфер. Іноземне інвестування без державного дозволу заборонене у воєнну промисловість, у сферу нерухомості, банківську та страхову, оренди сільськогосподарської та землі лісового фонду; інвестиції у окремі географічні регіони, визначені Радою Міністрів; інвестиції з метою використання територіального моря, континентального шельфу, а також особливої економічної зони; інвестиції у окремі галузі та види діяльності, встановлені Радою Міністрів, якщо іноземна участь у об’єднаннях призводить до встановлення контролю над ними.

Від початку незалежності та до 2016 року Україна отримала понад 43 млрд доларів прямих іноземних інвестицій, зокрема 11,7 млрд доларів – о від Кіпру, 5,6 млрд – від Нідерландів, 5,4 млрд – від Німеччини, 3,3 млрд – від Росії та 2,4 мільярда – від Австрії [1]. Зважаючи на особливості офшорних схем, інвестиції з Кіпру та РФ – це фінансові ресурси, що зробили реверс, тобто це кошти українських олігархів, які вони таким чином інвестують у власний бізнес.

А от у США існує спеціальний комітет з іноземних інвестицій (CFIUS), який здійснює нагляд за залученням закордонного капіталу, щоб запобігти надмірному іноземному контролю в особливо важливих сферах економіки. Якщо розслідування CFIUS виявляє загрозу національній безпеці США, то компанію, до якої надходять іноземні інвестиції, змушують відмовитися від діяльності у стратегічній сфері (наприклад, оборонне виробництво), не заперечуючи проти інвестиції.

Особливий засіб обмеження іноземного інвестування є у Швейцарії, де при створенні акціонерного товариства один із засновників обов’язково повинен бути громадянином Швейцарії або юридичною особою, зареєстрованою у цій країні. Більшість членів правління директорів товариства також мають бути громадянами Швейцарії, і постійно жити на її території.

У Китайській Народній Республіці розроблені “Загальні правила з іноземного інвестування”, що обмежують закордонні надходження у галузі з  державною монополією чи контролем та у сферу рідких або цінних мінеральних ресурсів. А от закон “Про іноземні підприємства” забороняє створювати цілком закордонні організації у сферах видавничої справа, засобах масової інформації, кіноіндустрії та внутрішнього страхування.

Оскільки низка держав обмежує доступ іноземних інвесторів до стратегічно важливих сфер господарювання, щоб гарантувати збереження економічної безпеки та державного суверенітету, то чи справді закордонні надходження можуть сприяти росту економіки країни, чи це лише ще одна офшорна схема? Якщо ж Україна піде шляхом нових позик від Міжнародного валютного фонду, то чи не погрузне врешті у кредитах, які не у змозі виплатити?

Боргові зобов’язання України на прикладі дрібних позик

Ілюстративне фото

За даними Мінфіну України, сукупний прямий і гарантований державний борг від 1992 року з 330 млн зріс до 77,03 млрд доларів, що становить майже 80% від річного ВВП країни. Враховуючи державну практику запозичення коштів, щороку борг України збільшується на 5,5 млрд доларів.

Щоб збагнути політику залучення кредитів від міжнародних організацій (МВФ, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський інвестиційний банк тощо) та країн, варто проаналізувати боргову залежність пересічного українця.

Сучасні кредити дозволяють людині отримувати блага, які до того не були їй доступні. Однак раніше особу стримували зовсім не відсутність широкого асортименту товарів, низькі доходи чи високі ціни, а лише нездатність раціонально розпоряджатися своїми прибутками. І саме тому, що у момент відкриття кредиту така людина не відчуває відповідальності за свій завтрашній день, її позика, як правило, переростає у борг.

Саме так кредит створює ілюзію самореалізації. Людина отримує бажане відразу, але вже за деякий час позичальника наздоганяє сувора реальність – повідомлення про необхідність часткового/остаточного погашення та сплати відсотків. Тоді боржник починає гадати, як розрахуватися з кредитором. Позичальнику доводиться шукати додаткові джерела доходів, економити на необхідних речах, скорочувати витрати, постійно перебуваючи під тиском гнітючих термінів виплати кредиту.

Щоб розрахуватись з попередніми боргами, людина знову позичає, потрапляючи у ту ж пастку, і не помічає, коли саме у неї виникає хронічна хвороба – кредитозалежність. На неї також тисне закон зростаючих потреб, коли людина щодня хоче користуватися не тільки необхідними, але й додатковими благами, які пропонує світ і реклама.

Кредитна залежність, як і будь-яка інша – це результат людських слабкостей, відсутність стримуючого імунітету, коли людина стає заручником власних помилок, яких вона не визнає. Кожен вчинок і рішення має свою ціну, тож згодом людина таки відчує наслідки своїх бажань, легковажності, недбалого ставлення до грошей, браку знань, досвіду та сил, щоб накопичити необхідні кошти і ефективно їх використати.

Залежність виробляє специфічний механізм керування, насаджуючи особливі думки і дії, тому, як правило, бажання і потреби людини відходять на дальній план. Це заважає їй повноцінно працювати, вчитися, відпочивати та насолоджуватися життям. Кредитозалежність може призвести до втрати душевного спокою, здоров’я, роботи, родини та друзів, і залишити лише борги, страждання і кредиторів.

І якщо замінити у тексті слова “людина” і “позичальник” на “влада” і “держава”, а під “кредитором” розуміти “Міжнародний Валютний Фонд”, то чи можна сказати, що позики МВФ владнають проблеми України? І чи виправданими є сподівання влади, що нові транші чи інвестиції справді сприятимуть трансформації суспільства, реформуванню економічної, соціальної і гуманітарної сфери?

 

[1] https://economics.unian.ua/finance/

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.