Г. Щедровицький / Ілюстративне фото

Як захопити владу в країні: російський досвід

Від 60-х років ХХ століття до сьогодення знаковим явищем у філософській та управлінській науці Радянського Союзу, а потім Росії є діяльність методологічної школи Георгія Щедровицького, що розвивалась спочатку у рамках Московського методологічного гуртка (ММГ), а після смерті Г.Щедровицького у 1994 році продовжує свій розвиток у рамках фонду «Інститут розвитку ім. Г. П. Щедровицького», якій очолює Петро Щедровицький. 

Ще на початку 1950-х у СРСР філософи Олександр Зінов’єв, Евальд Ільєнков, Георгій Щедровицький і Мераб Мамардашвілі заснували філософсько-управлінський напрям, що до кінця 1960-х переріс у методологічну школу Георгія Щедровицького.

Члени гуртка не лише пояснювали реальність, але й хотіли змінити навколишній світ та суспільство. Школа Щедровицького ще за радянські часи проводила так звані організаційно-діяльнісні ігри (ОДІ), учасники яких мали сформулювати проблему, а потім вирішити її. Щедровицький виокремлював найактивніших гравців та надавав їм слово, учасники відстоювали свої погляди і відповідали на провокаційні питання. Результатом гри було створення схеми, що вирішує проблему, у якої, як правило, не було автора – творчість вважали колективною.

Георгій Щедровицький вважав, що миследіяльність – це субстанція, що реалізовується через свій орган – людину, яка є матеріалом та елементом її системи, а індивід – це лише “гвинтик” у цьому механізмі. Саме тому методологів цікавила педагогіка, а Щедровицький, зокрема, писав: “У системі педагогіки з’являється особлива спеціальність педагога-проектувальника, якій розробляє модель-проект людини майбутнього суспільства”.[1] Для методологів людина була чимось на кшталт машини, яку потрібно запрограмувати на певні функції, пізніше ця управлінська технологія отримала назву “соціальна інженерія”.

Георгій Щедровицький (1929-1993) / Ілюстративне фото

Учасники методологічної школи не приховували свого бажання впливати на прийняття державно-управлінських рішень. Технічно гурток був відкритим, однак особливу мову учасників розуміли лише “обрані”. Учні Георгія Щедровицького нагадували таємне товариство (інколи в працях представників цієї школи зустрічаються міркування про “концептуальну еліту”), яке деякі дослідники й сьогодні називають тоталітарною сектою методологів або новою Східною технократичною ложею.

 Саме Георгій Щедровицький в 90-х сформулював схему “захоплення” влади в країні своїми учнями: “Нас десятки тисяч. Необхідно стати незамінними секретарями, радниками, заступниками при “губернаторові”, йти у виборні органи. Але ніколи не забувати, хто ми і якою є наша висока місія. Іншими шляхами не можна здобути в Росії жодного впливу”.

Олександр Раппапорт, російський архітектор та мистецтвознавець, учень Щедровицького згадує, що наставник заохочував до вступу у КПРС, вважаючи, що в радянському суспільстві немає інших шляхів досягнення впливу, а захист кандидатської дисертації завжди жартома називав отриманням дворянських привілеїв. Ще один учасник гуртка, радянський філософ та історик Валерій Лебедєв стверджує, що методологи хотіли завоювати політичну владу в Росії не через палацовий переворот, повстання, революцію або навіть демократичні вибори, а з допомогою групи людей, що пройшли організаційно-діяльнісні ігри. Вони мали проникати у владні структури держави: ставати незамінними радниками вищих посадових осіб, йти у виборні органи, а згодом – генерувати основні державні реформи та навіть перебрати на себе всю політичну владу в країні. За радянських часів методологи були єдиною легальною позасистемною структурою, тому рівень їхнього проникнення у владу збагнути неважко.

Вплив гуртківців на російську політику зберігся і сьогодні. Учнями самого Георгія Щедровицького або представниками його школи є помічник Президента РФ Владислав Сурков, з яким Держдеп США веде перемовини щодо Криму і Донбасу; Сергій Кирієнко, колишній прем’єр-міністр Росії, перший заступник голови адміністрації Президента РФ, куратор внутрішньої політики, директор “Росатома”, що створив у організації “мозковий центр” методологів на чолі з сином Георгія Щедровицького; голова адміністрації Президента Антон Вайно; депутат Держдуми Олена Мізуліна; “бронзовий призер” президентських виборів-2012, мільярдер Михайло Прохоров; зірка російської пропаганди Дмитро Кисельов; кремлівський ідеолог Сергій Кургинян; опозиціонер і в’язень у справі ЮКОСа Михайло Ходорковський. Майже всі молоді неофіти з “Єдиної Росії”, “Наших”, “Молодої гвардії” та схожих організацій пройшли через “Школу молодих лідерів” Сергія Попова – ще одного ігротехніка й улюбленого учня Щедровицького.

Для методологічної школи Г. Щедровицького організаційно-діяльнісні ігри були технологію реалізації “інтелектуального перевороту” в СРСР. До середини 1980-х через ОДІ пройшли десятки тисяч радянських директорів підприємств, начальників цехів, райкомів, працівників міськкомів і обкомів, суддів, викладачів вишів та чиновників з усіх радянських республік. Не підпала під методологічний рух лише армія та органи КДБ і МВС, що були, на думку Г. Щедровицького, лише виконавцями політичних рішень, тому навчати їх не потрібно.

У радянській пресі та на телебаченні ніколи не було жодної згадки про цей масовий методологічний рух, хоч він і був абсолютно офіційним: ігри замовляли, наприклад, керівництво області, міністерства або заводу, рішення затверджували на парткомах, бухгалтерія виділяла чималі кошти, адже потрібно було сплатити приїзд команди ігротехніків (15-20 осіб), розмістити їх у готелях, виплатити гонорари, до того ж чималі, а також відрядити на гру (на тиждень або й більше) своїх працівників із збереженням заробітної плати.

Гравці зазвичай мали сформулювати довільну проблему, а тоді вирішити її за допомогою винайденої Г. Щедровицьким так званої СМД-методології (Системо-Мисле-діяльність) у вигляді схем, блоків, фігурок і функціональних зв’язків між ними. Саме ця методологія була важливою розробкою школи, і полягала у схематизації будь-якого соціального явища або процесу, коли всі проблеми стають дуже наочним і зрозумілим. Гравці занурювались у стресову ситуацію, мали повсякчас себе переборювати і вирішувати різні за важкістю штучні кризи. У результаті учасники колективно розробляли схему подолання проблеми, а їхній ігровий досвід поширювався на життєву практику.

Георгій Щедровицький розумів, що СРСР у глибокій соціально-економічної кризі, а тому чекав від влади реформ. Однак він не передбачав, що проблему подолають поверненням до ринкових структур. Г. Щедровицький вважав, що в країні переможе особливий тип соціалістичної технократії, оскільки у всьому світі, зокрема і на Заході, зростала роль методології соціального прогнозування та планування. Під технікою філософ розумів не машини із заліза, а “машин мислення”, або “машин проектування”. Більшість ідеологічних опонентів вважали Г. Щедровицького мислителем тоталітарного ладу, технократія якого буде вигідною лише обраним, а для інших стане найлютішим рабством.

Георгій Щедровицький не очолив нову Росію самостійно, але це зробили його учні. Після смерті наставника у 1994 році Московський методологічний гурток припинив своє існування, а його послідовники створили самостійні організації, що продовжили традиції інтелектуальної роботи ММГ. Щороку колишні гуртківці збираються на “Читаннях пам’яті Щедровицького”. Однак майже всі методологічні розробки російської культурології, теорії права та соціокультурних систем, освіти і науки, а також суспільних змін координуються з єдиного центру – фонду “Інституту розвитку імені Георгія Щедровицького”, президентом якого й сьогодні є син філософа.

Г. Щедровицький вважав, що в країні переможе особливий тип соціалістичної технократії, оскільки у всьому світі, зокрема і на Заході, зростала роль методології соціального прогнозування та планування. Під технікою філософ розумів не машини із заліза, а “машин мислення”, або “машин проектування”.

Петро Щедровицький є послідовником ідей батька. Для нього і його соратників з кінця 1990-х – початку 2000-х одним з головних напрямів роботи стало створення концепції “русского мира”. Ще в 1995 році Щедровицький-молодший разом з одіозним імперським пропагандистом Сергієм Кургиняном написав “Хрестоматію нової російської самосвідомості”.

Основи ідеології “русского мира” та сучасних духовних скреп путінського режиму були закладені ще у 2002 році на I-й Міжнародній конференції “Русский мир – проблеммы и перспективы”. На ній проголосили початок реалізації антикризового цивілізаційного “русского проекта”, виникли поняття “русской диаспоры”, “русской метрополии” і “новой общности – Русского мира”, а “русский народ” визнали розділеним та погодили доцільність впливу на психологію суспільства через електронні ЗМІ.

Після окупації Криму і початку воєнних дій на Донбасі словосполучення “русский мир” набуло іншого значення, яке щедровітяне не вкладали у це поняття. Річь у тому, що в умовах нової глобальної економіки методологи не вважати території важливим ресурсом, і навіть державні кордони для них були явищем, що відмирає. У статті “Россия. Страна, которой не было”, що вийшла в 1999 році, Петро Щедровицький та Юхим Островський писали: “Світ нової Росії – це світ, що не настає, шукає нові землі… це світ, що підіймається і розкриває нові образи майбутнього”. Росія, на їхню думку, має не лише стати економічним лідером, а й показати приклад розвитку “мислення” і “гуманітарних технологій”, зокрема і технологій управління суспільством. Водночас методологи стверджують, що не займаються маніпулюванням суспільною свідомістю: “гуманітарні технології не керують людьми, а лише правилами і рамками людських взаємин”.

Петро Щедровицький, послідовник ідей батька / Ілюстративне фото

Іншою іпостассю Петра Щедровицького є діяльність політтехнолога, тому саме його та Юхима Островського вважають “авторами” перемоги на виборах 1999-го в Держдуму російського ліберального об’єднання “Союз правих сил”, куди входили Сергій Кирієнко, Борис Немцов та Ірина Хакамада. До фінішу СПС тоді прийшов четвертим, набравши 8,52% і несподівано випередивши конкурента – “Яблуко” Григорія Явлінського. Свою участь у цьому процесі Петро Щедровицький скромно називає “комплексним проектуванням і організаційним супроводом кампанії “Союзу правих сил”.

Щедровитяни в Україні

Щедровитяни-ігротехніки були офіційними політтехнологами безлічі виборчих кампаній в Україні. Петро Щедровицький і Юхим Островський успішно розпочали свою діяльність у 1998 році, забезпечивши обрання у Верховну Раду Валерія Хорошковського за мажоритарним округом №9 з центром в кримському Червоноперекопську. Але в 2002 році дорога кампанія та підтримка адмінресурсу так і не допомогли провести до українського парламенту “Команду озимого покоління” на чолі з тим же Хорошковським. За інформацією експертів, у 2012 році вони працювали у штабі політичного проекту Наталії Королівської “Вперед, Україна!”.

Тоді ж в оточенні Віктора Пінчука з’явились російські політтехнологи – Іскандер Валітов, Дмитро Куліков, Тимофій Сергейцев, які також є учнями Щедровицького. Найуспішнішою була діяльність Сергейцева, який після вдалої мажоритарної кампанії Віктора Пінчука в Дніпропетровську у 1998 році став членом штабу Леоніда Кучми на президентських виборах-1999. У 2004 році Сергейцев працював над кампанією Віктора Януковича, а в 2009 – Арсенія Яценюка.

У 1993 році Школу культурної політики П. Щедровицького закінчив також Володимир Грановський, колишній директор Агентства гуманітарних технологій, політтехнолог, що працював в штабі Віктора Януковича у 2004 році. Саме йому і Тимофію Сергейцеву приписують ідею передвиборної реклами “Партії регіонів”– розділена на три категорії Україна. Грановський також консультував політичний проект “Фронт змін” Арсенія Яценюка.

Сьогодні учні школи Щедровицького присутні у вищій управлінської вертикалі влади у РФ. За нещодавньою інформацією російських ЗМІ, штаб передвиборчої кампанії Володимира Путіна очолить хтось з чиновників Адміністрації Президента: сучасні російські технократи Антон Вайно або Сергій Кирієнко.

Ба більше, навчання за системою Георгія Щедровицького та формування нової технократичної еліти РФ продовжується в повному обсязі. У грудні 2017 року у Вищій школі державного управління, що перебуває у складі Російської академії народного господарства та державної служби при Президентові РФ, почалося навчання за програмою підготовки президентського кадрового резерву, учасниками якої стали депутати, члени Ради Федерації, заступники міністрів, глави федеральних агентств. Всі вони проходять тренінг за програмою Московської школи управління “Сколково” під керівництвом Петра Щедровицького і Бориса Островського.[2] Основний навчальний інструмент тренінгів – організаційно-діяльнісні ігри. Випускники, що успішно закінчують програму, зазвичай, отримують гарні шанси на нові призначення, зокрема на пости губернаторів.

Очевидно, що сьогодні Володимир Путін мислить саме в парадигмі російських методологів, у якій його приваблює ідея конструювання довколишнього середовища, технологізація соціальних процесів та беззаперечне підкорення лідерові. Також ймовірно, що на майбутніх президентських та парламентських виборах в Україні у штабах основних політичних партій можуть з’явитись представники школи Щедровицького, знайомі нам ще з кінця 90-х, що будуть конструювати нові політичні думки та випробувати в Україні технологічні схеми.

[1] Щедровицкий Г. П. Об исходных принципах анализа проблемы обучения и развития в рамках теории деятельности // Щедровицкий Г. П. Избранные труды. М., 1995. С. 208
[2] https://chair.skolkovo.ru/ru/site_content/32-practicum/288-practicum-moderators/

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.