Склад Директорії в 1919 р. А. Макаренко, Ф. Швець, С. Петлюра/www.5.ua

Повстання Директорії – успішна спроба державного перевороту?

З історії національно-визвольних змагань 1917-1921 років відомо, що у 1918-му в країні відбувся один успішний державний переворот, а саме 29 квітня під командуванням генерала Павла Скоропадського. Його владу було повалено 14 грудня внаслідок народного повстання на чолі з Директорією. Та чи було це громадянське заворушення ще одним державним переворотом?

Державний військовий переворот – це збройний виступ віськовослужбовців проти законної влади, уряду. Розрізняють стихійний, неорганізований виступ групи військовослужбовців (бунт) та організований (головним чином офіцерських груп), спрямований на встановлення військової диктатури (путч). Повалення цивільного режиму за допомогою військової сили здійснюється з метою встановлення влади військової хунти, влади інших цивільних осіб, що виступають проти безладдя, хаосу в країні, які неспроможна виправити чинна влада тощо. Військовий переворот завжди є державним переворотом[1].

Генерал Скоропадський справді застосував заколотницькі силові заходи, щоб змінити існуючий у країні політичний та соціально-економічний лад. Його переворот припинив існування Української Народної Республіки, натомість згодом було проголошено створення Української Держави у формі Гетьманату[2]. Отже, за свідченнями історичних матеріалів, державний військовий переворот безперечно відбувся.

Однак чи законною була повалена влада? Центральна Рада складалася переважно з представників соціалістичних партій, делегати від яких обиралися до її лав не шляхом загальних виборів, а за практикою партійного представництва. У квітні 1917-го Український національний конгрес наділив Центральну Раду повноваженнями вищого національного органу. Сам конгрес складався з 1000 осіб, що не були представниками всіх земель України[3], а тому він репрезентував волевиявлення лише малої частини населення. Втім російський Тимчасовий уряд та кілька європейських держав визнали УЦР повноважним представником революційної демократії України.

Павла Скоропадського обрали Гетьманом також через “волевиявлення народу”. 29 квітня у Києві розпочався з’їзд хліборобів, що мав стати громадською опорою перевороту, підтвердженням легітимності нової влади. На з’їзд прибуло 8 тисяч осіб, переважно селян, 6,5 тисяч з них були уповноваженими делегатами з майже всіх губерній України. Вони закликали Павла Скоропадського “врятувати країну від хаосу і беззаконня”.

Зі свого боку, Гетьман запросив до співпраці і представників соціалістичних партій, однак ті відмовились. Українську Державу Скоропадського визнали більше 20-ти країн, натомість окремі соціалісти планували усунути Гетьмана від влади. До цього схилялась і окупаційна влада, яка прихильно поставилася до гетьманського перевороту, але водночас, прагнучи підтримати непевність української внутрішньополітичної ситуації, надавала кошти на підготовку нового заворушення[4]. Соціалісти створили Український національний союз, провідники якого мали тісні взаємини з більшовиками.

У жовтні 1918 року у редакції “Нової Ради”  Володимир Винниченко влаштував збори провідників ліворадикальних партій, а саме Сергія Єфремова, Андрія Ніковського, Костянтина Мацієвича (УПСФ), Валентина Садовського (УСДРП), Федора Швеця (Селянська Спілка) та Микиту Шаповала (УПСР), які без відповідних повноважень від своїх партій розглянули можливість збройного виступу проти існуючої влади. Однак за повалення Гетьманату були лише Винниченко Шаповал[5]. Наприкінці жовтня Шаповал зустрівся з Антоном Макаренком, який розповів про гурт заколотників. Таким чином повстання готували не опозиційні партії, а окремі угруповання осіб. Для повалення існуючої влади Володимир Винниченко, Микита Шаповал та Симон Петлюра таємно змовились з більшовиками, які надали гроші і озброєння.

Задля вдалого перевороту Директорія також контактувала з російськими небільшовицькими організаціями. Заколотники хотіли вбити Павла Скоропадського, “передати владу кругам, що купчилися коло Союза Відродження Росії, який мусів координувати свою діяльність з Українською Директорією”. Підготовка до майбутнього повстання розпочалась після зустрічі Гетьмана та генерала Петра Краснова, завдяки зусиллям полковників Петра Болбочана, Віктора Павленка, представників Стрілецької ради Євгена Коновальця та Андрія Мельника[6]. Угруповання об’єднало сили з заколотниками Винниченка, який був готовий до повстання ще 7 листопада[7], а у переддень заколоту Винниченко зустрівся з більшовиками та остаточно домовився про його початок[8].

17 листопада 1918-го УНСоюз планував скликати Національний Конгрес, який мав би визначити легітимність влади Гетьмана, і  якби повстання відбулося після оголошення незаконності діючої влади, то він б не був державним переворотом. Однак заколотники вирішили здійснити повстання за будь-якого рішення Національного Конгресу. Дізнавшись про змову, Гетьман відмінив проведення Конгресу і вирішив заручитися підтримкою офіцерства та “білої Росії”[9].

Осередком заколоту стала Біла Церква, де в ніч з 12 на 13 листопада зібралися майже всі керівники повстання. Наступного дня Січові Стрільці порушили присягу і виступили проти влади. Отже, це не була підтримка народного повстання, це був військовий заколот, який спричинив народне повстання. Під час перевороту бунтівники вдало використано гетьманську Грамоту про федерацію, невирішеність земельного питання, міжнародну військово-політичну ситуацію тощо. Заколотники були добре озброєні завдяки росіянам та німцям. Уже на другий день заколоту повстанці мобілізували і озброїли 30 тис. селян[10]. Зрада Січових Стрільців не була бунтом, а лише добре підготовленою і попередньо продуманою акцією, метою якого було не лише повалення існуючого ладу, зміна політичного (встановлення соціалістичної республіки) і соціально-економічного (ліквідація права приватної власності, націоналізація землі і промисловості тощо) напрямку розвитку країни, а й приведення до влади чітко визначених осіб – п’яти членів Директорії.

Після перемоги Директорія сконцентрувала всю владу в своїх руках, згодом нею одноосібно став розпоряджатися Головний Отаман Симон Петлюра. Він став новим диктатором, який спирався на військове оточення. Директорія не провела загальнонародних виборів чи спроби поновити догетьманські владні структури, Центральну Раду чи хоча б Малу Раду. Отже, Гетьманат повалили не заради відновлення незаконно ліквідованої влади, а задля насильницького панування обмеженої кількості осіб (Директорії) чи однієї особи (Головного Отамана, що і є державним переворотом[11].

[1] Юридична енциклопедія. – К., 1998. – Т.1. – С.463–464.
[2] Шатківський Б. Квітнева Подія – наша Велич // Батьківщина (Торонто). – 1993. – Лютий–березень – С.8.
[3] Павленко І. Відновлення Української Держави. – Буенос-Айрес, 1951. – С.14.
[4] Вислоцький І. Гетьман Павло Скоропадський. – Торонто, 1940. – С.26; Революция на Украине по мемуарам белых. – М. – Л., 1990. – С.131, 150.
[5] Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – Нью-Йорк, 1958. – С. 49–50.
[6] Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Скрентон, 1967. – Т.1. – С.20.
[7] Коновалець Є. Причинки до історії Української революції. – Прага, 1927. – С.13.
[8] Винниченко В. Відродження нації. – Відень, 1921. – Т.III. – С.158.
[9] Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С.305, 308.
[10] ЦДАВОВ України, ф.1429, оп.5, спр.6, арк.12.
[11] Юридична енциклопедія. – К., 1998. – Т.1. – С. 463–464.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.