Ілюстративне фото/Дніпроград

Брехнею весь світ пройдеш, та назад не вернешся

Ярослав Прищенко у статті “Неправда як основна загроза існування людства” наголошує на тому, що в обмані відбувається зумисний збій логічної послідовності “думаю – озвучую – дію”. Однак варто перенести обговорення цієї теми з абстрактної сфери в площину практико-історичних явищ, пов’язаних з брехнею.

Саме обман, на відміну від неправди, передбачає зумисну, цілеспрямовану пропаганду, агітацію та низку інших дій, спричинених силовими акціями, з метою дискредитації чи введення в оману для досягнення поставленої мети.

Україна здобула державність та незалежність, має низку символів та атрибутів суверенності. То чому ж шовіністичні вигадки Москви щодо України та її громадян досі не спонукали українських істориків, археологів, антропологів, етнографів, філологів та інших учених і діячів культури до активного відродження української історії, до її правдивого висвітлення? Як заповідав Тарас Шевченко:

Подивіться лишень добре,

 Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова…

Все розберіть… та й спитайте

Тойді себе: що ми?

Чиї сини? Яких батьків?[1]

Брехня може сягати фантастичних обріїв, адже вона повинна захоплювати і збуджувати слухача, хоча водночас може викликати і зворотні відчуття. Вона має бути яскравою, красивою та помітною, а це вже – якщо не мистецтво, то в усякому разі складна майстерність.

Ярослав Прищенко також наголошує й на ситуації в Росії, де мільйони людей начебто введені в оману. Однак, напевно, всі ці росіяни не проти, щоб їх обдурювали, ба більше, вони живуть цією неправдою і бажають її чути й надалі.

Та все ж брехня залишається брехнею навіть попри незліченні статистичні та історичні довідки, уточнені неточності, заманливі маніпуляції та облудні обмани. Кожен прийом, аргумент чи інструмент брехні приховує нову брехню, як і кожна попередня московська агресія містить ембріон наступного загарбання.

Уся історія московитів – від Івана Грозного і Петра I до Сталіна і Путіна – постійно ними ж і оббріхувалась, видаючи “чорне” за “біле” і навпаки. А зупинитись на якійсь її “благовидній” сторінці – означає піддатися спокусі і визнати легітимність та законність тих нелюдських вчинків.

Народи називають себе самі, але чому Росія обрала іноземну назву “Русь”? Племена країни могли залишитись “московськими”, “татарськими”, “тюркськими”, “монгольськими”, однак стали “руськими”… А все тому, що брехня росіян йде поруч з крадіжками та грабежами.

Кремлівські пропагандисти часто наголошують, що предки українців були, начебто, варварами. Однак про це можна стверджувати лише за умови тотального винищення документальної бази та носів історії – народу. Саме цим росіяни і займалися впродовж багатьох століть. Ще Михайло Грушевський говорив, що найдавніші українські рукописи свідомо нищилися в часи “нівеляції українського культурного життя”.

Однак за кордоном не все горить і тоне, як в Україні. Багато зарубіжних фахівців засвідчують, що українська літературна мова зародилася ще в І тисячолітті до н. е., а найстаріша письмова згадка про неї є в “Житії святого Костянтина”, де описано як у 860 році Св. Костянтин (Св. Кирило) знайшов у Корсуні (Херсонесі, Крим, Україна) Святе Євангеліє та Псалтир, написані “руськими письменами”. Можливо, це була глаголиця.

Брехню про варварство предків українців можна спростувати згадавши про величезні культурні пласти, сліди яких були знайдені у гротах Кам’яної могили та Буші. Українська культура має також багату пісенну спадщину, тисячолітні традиції писанкарства і виготовлення ювелірних прикрас, розвинуте містобудування й культуру землеробства, прадавні традиції вироблення одягу, ткацтво, килимарство, тисячолітні звичаї тощо.

Ще один російським міфом є ідея про “Третій Рим”. Претензії Москви на візантійську спадщину мають містичне забарвлення. Концепція месіанства просякала національну свідомість, ставши одним з найважливіших елементів “російської ідеї”. Всі ці “елементи” становили однорідну єдність саме тому, що зродилися з однієї великої основи – релігії та історичних подій, характерною рисою яких було поетапне, але масштабне переоцінювання вартостей та пошуки нового.

Виникнення ідеї “Третього Риму” безсумнівно спричинило зміцнення та поглиблення поділу двох великих Церков, кожна з яких виразно себе демонструвала і проводила активну діяльність. Цю ідею “берегли” у “чистому вигляді” в монастирях, і з часом перенесли її у есхатологічну площину. Вже від самого початку послідовники міфу про “Третій Рим” відійшли від ізоляціоністських принципів.

Ще наприкінці XVIII століття виникла ідея об’єднання слов’ян на основі етнічної спільності – панславізм. На його основі ґрунтується низка кремлівських міфів, як от про “спільну колиску трьох братніх народів”, “возз’єднання” України з Росією та “єдиний народ”.

Після визволення балканських слов’ян російський панславізм занепав, і відродився у вигляді неославізму після російсько-японської війни, зокрема на тлі антаґонізму з Німеччиною. Саме тоді об’єднання під скіпетром Росії отримало історіософське обґрунтування. Повноваження Росії виводилися не з рації її планетарної могутності, як це стверджували московські панславісти, адже це могло б створити враження, що імперія прагне панувати над іншими країнами. Натомість аргументом на користь Росії стала ідея про обраний народ.[2]

У ще одну вигадку Москви про “исконнорусскость” Криму й справді можна повірити, якщо виводити генетичне коріння росіян від монголо-татарських навал. Після захоплення півострова ордою Чингісхана, Крим став улусом його держави, після розпаду якої утворилося Кримське ханство зі столицею в місті Солхат, або Кирим. Однак якщо зважати на мілітарні, а не культурні здобутки московських військ на території тогочасного Кримського ханства, то його новітня “исконнорусскость” розпочинається з дня завоювання Криму, тобто з 1783 року.

Та чи мали Україна, Крим і місцеве населення, зокрема українське, якого на той час було чимало на території півострова, якісь цивілізаційні здобутки від цієї московської експансії? Тисячі спалених сіл, медресе, мечетей та храмів, голод, занедбані сади й виноградники, вирубані ліси, зруйноване віками усталене економічне життя. Завойовники, які прийшли на півострів із гаслами захисту Церкви, невдовзі силоміць виселили за межі Криму десятки тисяч християн. У перший рік мілітарної експансії Росії до Криму півострів покинуло кілька сотень тисяч кримських татар, а загалом їхня чисельність зменшилася на третину. Завершальним акордом цієї “цивілізаційної місії” завойовників стала масова депортація з Криму всього кримськотатарського народу та інших народів у 1944 році.[3]

Очевидно, що брехливе “единодушие” 95% кримчан за приєднання до Росії розпочало у 2014 році новий період цькування кримськотатарського народу.

Отже, російська історія, сповнена брехні, міфів та провокацій, стала основою сучасної кремлівської пропаганди. Саме вкорінена неправда, підкріплена грабунками, територіальними претензіями, вселенськими амбіціями та містичними ідеологіями, спричинила незліченні прояви російської агресії не лише щодо України, а й усього світу.

[1] http://litopys.org.ua/shevchenko/shev140.htm

[2] http://national.org.ua/library/andrusiewicz.html

[3] http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10044

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.