Unian

Що посієш, те й пожнеш?

Говорячи про “еліту”, “істеблішмент” і “кадрову політику” виникає запитання, хто ж генерує таку низку сучасних “цінностей” як безвідповідальність, вседозволеність, безкарність, корупція, рейдерство, хабарництво, аморальність та політичне ренегатство, що так стрімко набувають хронічної форми і починають загрожувати існуванню держави? І якщо такі “цінності” підривають основи країни, то чи не варто провести її перезавантаження?

Концентрація першочергової уваги посткомуністичного істеблішменту на питаннях приватної власності різко розділила суспільство на дві нерівні групи – бідних і багатих, не створивши натомість середнього класу.

Як не парадоксально, але саме демократія сприяла вкоріненню практики маніпулювання думкою народу і поширення політичної облуди. Ба більше, насилля, соціальний, гуманітарний та економічний терор чиниться також відповідно до існуючих “демократичних” норм і правил. Невже у цьому винна еліта? Ні, бо її в системі державно-управлінських цінностей просто немає, а без еліти нація не здатна здійснити ефективних реформ для добробуту України.

Сьогодні державно-управлінською елітою вважають банальний істеблішмент, що “окупував” усі гілки влади в Україні. Він на 70% складається із старих еліт (комуністів, кагебістів, червоних директорів, голів колгоспів, комсомольської “братії”, соціалістів тощо), що не мають загальноприйнятих ціннісних орієнтирів. Український істеблішмент можна поділити на три групи: центральний – це “діячі” Верховної Ради, Адміністрації Президента, Кабміну, центральних органів влади і управління; обласний – чиновники обласної ради та облдержадміністрації; районний – райрада та райдержадміністрація, їхні дрібні відділення.

За період незалежності України істеблішмент так і не запропонував загальної системи цінностей, зрозумілої і близької кожній людині. Це означає, що ми не маємо або держави, або цінностей, або еліти.

Принципи державного управління повинні збігатися із засадами сучасної соціальної парадигми та особистими цінностями політичного істеблішменту. Однак насправді моральну базу еліти (патріотизм, професіоналізм, порядність, колективізм, служіння народу, політична нейтральність, законність, лояльність, плюралізм, чесність, доступність, прозорість відкритість тощо) чиновники тільки декларують, а не дотримуються її. Натомість активно насаджують інші цінності – кругову поруку, особисту відданість керівництву, політико-ідеологічне прислуговування тощо.

Розвиток держави останніми роками засвідчив, що в політиці, економіці і соціально-гуманітарній сфері відбуваються зовсім не процеси “націоналізму” чи “патріотизму”. Небезпечним проявом таких тенденцій є знецінення самого поняття “держава” та “батьківщина”, нівелювання їхнього значення, як раніше це було з “нацією” та “національною ідеєю”.

Сьогодні в Україні не відбувається об’єктивного розвитку, адже управлінці вже за звичкою підставляють та підміняють сутнісні характеристики своєї діяльності зовсім іншими, висмикнутими з контексту прикладами на кшталт “як працюємо, так і маємо”.

Суб’єктивна інтерпретація минулого і сьогодення, що здебільшого зводиться до “недолугих кроків українців, які постійно демонструють своє відставання” – це стратегічна, заздалегідь спланована масштабна акція, сенс якої у шекспірівському “бути чи не бути” українцеві в Україні українцем.

Якщо сучасний істеблішмент не зміг чи не захотів об’єднати суспільство навколо українського ідеалу, ідей та культурно-духовних орієнтирів, то це свідчить про неповноцінність держави та її влади – еталону аморальності, корумпованості та показової набожності, що постійно примножує матеріальні статки. Водночас народ, відчужений від влади і держави, намагається лише вижити, як він робив це впродовж попередніх років і століть.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.