Московська церковна стратегія в історичній ретроспективі

Коли українські ЗМІ говорять про перспективи і пріоритети співробітництва “двох наших держав” – України і Росії, – вже не мороз під шкірою пробігає, як це бувало раніше, а виникає обурення. По-перше, про які дві “наші” держави йдеться? І по-друге, що означають “перспективи і пріоритети співробітництва”? Такою співпрацею ми вже настільки нажахані, що й на холодну воду дмухаємо. Україна вже сита різними “договорами”, “угодами” й “союзами” з “великим і братнім” народом, а тому не потребує додаткових аргументів на користь “дружби”, яка рано чи пізно виллється у прислів’я: “Робімо спілку – я не дам нічого”.

Та все ж українські політики продовжують наполягати на “співпраці” України з Росією. Згадаймо вірнопідданське звернення колишнього заступника Голови ВРУ Адама Мартинюка до його братів-росіян з Держдуми Росії: “Україні потрібно й надалі розвивати з Російською Федерацією чесні і прозорі стосунки, побудовані на спільності цивілізаційного коду, близькості ментальних установок, спільних духовних цінностях”[1]. А сам Голова ВРУ Володимир Литвин у 2010 році заявляв: “Аналізуючи наше минуле і сьогодення, я дійшов висновку, що Україна як незалежна держава можлива, лише якщо в неї будуть нормальні стосунки з Росією. В іншому випадку це неможливо”.

Чого у цих словах більше – брехні чи лукавства? Не розглядаючи етимології “цивілізаційного коду” або ж “близькості ментальних установок”, спинімося на “спільних духовних цінностях” України й Росії. Зрозуміло, що це однакові ідеї, погляди, прагнення, а зокрема й у сфері релігійного, церковного життя. На думку сучасних комуністів, – це цінності, побудовані на відносинах кріпака й поміщика. Тому для нас вони не такі вже й “спільні”, “прозорі” чи “чесні”, як це нав’язують чиновники, професійно відпрацьовуючи свої срібняки. Та й нічого дивного, що ці “професійні раби”, які вийшли з “розуму, честі й совісті”, тобто з КПРС, не можуть і не хочуть по-іншому бачити “спільне” духовне минуле.

Від початку приєднання України до Росії московське духовенство, що уособлювало ідеологічний центр тодішнього царства, дивилось на українську культуру й Церкву з підозрою на ідейне відродження, прагнення до католицизму й “всілякої єресі”. Наслідком такої недовіри стала цензура, що передусім контролювала духовне та літературне життя України.

Після Переяславської унії українські письменники з академічних сфер сподівались, що їхні книги надійдуть і в Росію. Для цього вони почали переробляти, ламати свою мову на церковний лад, але це мало допомогло. Московський патріарх Іоаким, видавши указ проти польських і литовських друкованих книг, заборонив у 1690 році ледь не всю тодішню церковну українську літературу, не зупинившись навіть перед книгами святого Дмитра Ростовського: його перший том “Житія Святих” було спалено, а наступні видання так виправляли по “великорусской грамматике”, що у них годі було впізнати автора-українця.

Книги з українських друкарень завжди викликали у Москві велику підозру, тому при перевиданні їхню мову і стиль систематично виправляли. У передмові до московського видання “Бесід Іоанна Золотоустого” (1709 р.) видавці пояснювали, що вони витримують “орфографію, сиречь правописаніє и правоверіє великоросійскоє, правильноє по учению грамматистов и любомудрецо […], а малоросійскоє примрачная реченія изъяснихом обыкновенным”.

Уже в епоху Петра I та Катерини цензура та синодські укази виступають проти української мови та літератури, щоб замінити їх московськими і з часом довести до “литературного объединения”. Цар Олексій Михайлович, батько Перта І, прагнув підкорити приватні українські друкарні, які з’явилися ще в ХV столітті у Львові, потім – при монастирях, а в ХVІ столітті – при церковних братствах, а от його син указом від 5 жовтня 1720 року підпорядкував їх Московському синоду.

Від 1720 року духовна московська колегія починає наглядає за тим, щоб в українській літературі не було “никакой розни и особаго наречія”. Згодом такі самі укази виходять 25 січня і 20 березня 1720 року. Останній з них став для України надто страшним ударом, адже він знищував навіть ті паростки української літератури, які з’являлися після спроб Івана Мазепи визволитися з “братніх обіймів”.

У 1721 році всі книги з українських друкарень надсилали в синодальну контору “исправления ради и согласія с великороссійским”. У 1724 році було накладено 1000 рублів штрафу на архімандрита Печерської лаври за те, що лаврська друкарня випустила “Тріод” не “во всем с великороссійским сходня”, а чернігівську друкарню, незважаючи на сплату штрафу, було наказано перевезти до Москви, оскільки чернігівці не надсилали книги на цензуру. У 1726 році дозвіл на видання акафісту св. Варварі надали лише за умови, що видання буде “на великорусском наречии”. Приблизно у 1769 році лаврська друкарня просила дати їй дозвіл на видання немосковських букварів, але цього не трапилось.

Усе це відбувалось у той час, коли Україна була державою загальної освіченості. Дослідження архідиякона Павла Алепського 1652 року свідчать, що майже всі прості люди вміли читати, а за переписами 1740 і 1748 років, у семи полках на Полтавщині і Чернігівщині на 1094 села припадало 866 шкіл з українською мовою навчання, одна школа припадала на 746 осіб. Освіченість українців визнавав й сам Петро І: “Народ украинский зело умен, но мы можем быти от этого не в авантаже”. Однак за умов втрати політичної самостійності та відсутності культурної автономії розпочалося тотальне закриття українських друкарень, шкіл та інших громадських інститутів.

Євангеліє було перекладене українською ще у ХVІ столітті, однак до початку ХХ ним у країні так і не користувались. Спроби запровадити читання Святого письма в церквах українською наштовхувалися на сіру словесну брилу: “Не профанировать церковной кафедры украинским языком”. Євангеліє видавали 70 мовами по всьому світу, однак 25 млн українців у Російській імперії не могли його читати його українською. Ситуацію не змінив навіть вихід Біблії, яку у 1903 році переклали Пантелеймон Куліш та Іван Пулюй.

За часів царату в колах російської “інтелігенції” не було прийнято підтримувати чи виправдовувати укази щодо винищення українськості. Ліберальні кола знали, що “эту грязную работу” (поневолення українського життя в інтересах російського) виконує адміністрація, жандармерія, поліція, “министерство народного просвещения”, “святейший Синод”, “управление по делам печати” та багато інших “почтенных и полупочтенных” установ. Тому вважалося нетактовним підкреслювати великоруську національну стратегію, краще та видатніше було наполягати на непотрібності загострення національного питання, на його другорядності проти важливішого завдання – втягнення мас у коло загальнолюдських інтересів. І само собою зрозуміло, що роль цього провідника мають виконувати російська духовність, мова та культура.

Але закріпити надовго виплекану Москвою підпорядкованість української духовності і культури Росії не вдалося. Українська громадськість впродовж віків переконувалась, що справа її культури, мови, розвитку народу чужа російському суспільству, а згодом з’ясувалось, що ще й конкурентна. Зрештою росіяни, засліплені своїм державним становищем, так і не виступили за вільний розвиток української культури.

Російська “інтелігенція”, як зазначав академік Федір Корш, за окремими винятками, виявляє разюче невігластво в усьому, що стосується українства. Російські філософи, письменники бачили в українській культурі чужу для них мову, духовність і ментальність. А тому вважали, що друкувати українські книжки – річ несерйозна, непотрібна й невиправдана: вони роз’єднають просвітні сили, що врешті знесилить російське письменство і його духовність. Московські письменники, критики, філософи вороже сприймали українське слово, бо воно ставало перешкодою уподібненню, тобто русифікації.

Ми й досі терпимо зневажливе ставлення московських “батюшок”, які впевнено почувають себе в незалежній Україні. Вони, осівши у наших святинях, не моляться, а повторюють В. Путіну, що такої країни, як Україна, такої мови, як українська, насправді немає, а незалежність – ненадовго. Бо ж є єдиний “російський народ”.

Чи ж потрібні ще якійсь аргументи аби підтвердити, що російська православна церква є інструментом владної вертикалі Кремля, а її філія в Україні – провідником ворожої українцям ідеології? Перед нами завжди стояла альтернатива: або прийняти російську духовність з “канонічною Московською церквою” і таку саму офіційну російську культуру з чужою нам мовою, або ж спрямувати свої зусилля на оборону і розбудову української духовності і культури.

[1] Газета “Голос України” №241 від 20.12.2005.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.