фото. Улас Самчук з кінематографістами кіностудії ім. О. Довженка у Рівному. Серпень 1941 р.

Релігійні мотиви в творчості Уласа Самчука

У творах Уласа Самчука (1905-1987) релігійна тема не була провідною. Письменника насамперед цікавили культурні, політичні, національні питання – державності України, автокефальності церкви, збереження української культури. Але як геніальний митець, що розумів душу свого народу, він не міг не писати про його церковність і духовність. Свою позицію щодо релігії письменник висловив у романі, присвяченому 75-річчю поселення українців у Канаді “На твердій землі”, написаному в Торонто в 1963-66 роках.

“Я не конче намагався розбиратися у цих віковічних суперечностях апріорно віруючих за чи контра Христа, але в моїй вже пригаслій природі церковного християнина лишилося вражаюче живим християнство органічного типу з його генеральним гаслом любити ближнього і взагалі любити нормами милосердя всіх його родів. За мого недовгого життя, але на довгій життєвій дорозі, я так мало зустрічав доказів такого милосердя, що мені починало здаватися, ніби всі ті слова лиш слова без ніякого зобов’язання. Одначе ці останні багаті рухливі повзбудливі роки трохи злагодили гостроту мого розчарування, і я почав звертати зір в напрямку тих просторів, у яких могли зберегтись ті вартості у чіткій їх культурі. І мені стало легше. Я перестав сердитись”[1]. Про український народ Улас Самчук говорить як про “окрему історично діючу духовність”[2], що відігравала не останню роль в подіях ХХ століття.

І хоча церква не посідала головного місця в житті героїв Уласа Самчука – простих селян, обтяжених повсякденними буденними проблемами, – в їхніх душах завжди жила віра і надія на Боже милосердя. У романі “Куди тече та річка” (1932 р.) з трилогії “Волинь” письменник глибоко правдиво і поетично описав домашні молитви звичайної селянської родини.

 Описи богослужінь зустрічаються майже у всіх творах Уласа Самчука. Церковну службу автор ніби бачить очима і сільського хлопчиська, і юнака, і старої жінки. У романі “Юність Василя Шеремети” (1946-1947 рр.) церковна служба описується через сприйняття молодого хлопця.

Революція 1917 року проголосила істини, протилежні основам православної віри. Більшовики поставили на перше місце матеріальні і соціальні цінності, відкинувши Бога. І щоб виховати слухняних маріонеток, підвладних їхній ідеології, почали знищувати віру, губити споконвічну духовність народу, протиставляючи їй свою грубу аморальну силу. Релігійність українців пройшла тяжкі випробування, часто хиталася під напором нових ідей, і лише в небагатьох залишалась незламною. Улас Самчук геніально зобразив це у своїх творах: “Бігли на дзвіницю, били в дзвини, гукали – хай живе революція!… Попи виголошували свободолюбові проповіді, виклинали кровопійців-царів, ченці стали революціонерами. Хто не чув у словах, що та земля, за яку три роки лили на всіх фронтах кров, має належати тим, хто на ній працює, – великої неухильної правди. Кому не припадало до серця – геть криваву війну?… Усім. Не було контрреволюції. Всі – революція”[3].

Однак селяни побачили революцію з іншого боку. Повстання проти влади царя, насильне захоплення землі, вбивства, пограбування – порушення заповідей. Щоб виправдати себе, революціонери мали відкинути Бога, як непотрібний пережиток старого ладу. Чимало людей, особливо молоді, втрачали віру, а з нею совість, співчуття і жалість до тих, в кого вона ще залишилась. Улас Самчук висвітлив ці події у повісті “Марія”, зокрема в епізоді, де син Марії Максим розстрілює на очах у своєї матері дорогу їй ікону[4].

У романі “Темнота” (1957) Улас Самчук описує, як у Києві під час Божої служби на Великдень атеїсти влаштовували антирелігійні процесії: “…виник і потягнувся до міста дивний похід із смолоскипами. Спереду кілька авт, на них на блискучому троні “Бог” з бородою і пляшкою, розпатланий і п’яний “Христос”, з виглядом розпусниці “мати Божа”, сонми янголів у поляпаних кров’ю одягах, пузаті митрополити, попи, мули, рабині, череваті кулаки, буржуї в циліндрах, банкіри з мішками золота. За ними “цар” Микола у порфірі з ножем, цариця у соромницькій позі, Распутін з пляшкою, Денікін, Колчак, гетьман Скоропадський, Петлюра… За ними Ллойд Джордж, Черчилль, Пуанкаре, Пілсудський. А далі свині, осли, бики, гусаки… А ще далі кати й поліцаї… І написи: “Релігія – опіюм народу!”, “Смерть попам і буржуям!”, “Хай живе комунізм!” Оркестра, інтернаціонал, свист, крики”[5].

Стаття Конституції СРСР про свободу совісті існувала лише на папері. Колишній ректор Київського Політехнічного інституту, герой роману “Втеча від себе” (1982) Сергій Смолицький, пригадує, що у своїй боротьбі з релігією керівні органи доходили до абсурду, переслідуючи людей навіть за те, що вони перехрестились або спекли “бабки”.

Бездуховність та невігластво більшовиків виявились в безжалісному фізичному знищенні не тільки людей, але й храмів – центрів духовних традицій народу. У “Втечі від себе” Улас Самчук пише, що покидаючи перед німцями Київ, більшовики наостанок залишили в ньому “тони динаміту під такими “воєнними об’єктами”, як Київська Лавра, у якій літописець Нестор писав свою “Повість временних літ”, як Софія, яку будував Ярослав Мудрий, як Педагогічний музей, у якому урядувала Центральна рада, як міська опера, міська радниця і нарешті весь Хрещатик”[6].

Сподіваючись на те, що німецька влада знищить Радянський Союз і відновить державність України, у серпні 1941 р. у складі похідних груп ОУН Улас Самчук повертається з чеського вигнання в Україну і стає редактором газети “Волинь”. Разом з Самчуком працювали полковник армії УНР, брат Симона Петлюри Олександр та поетеса Олена Теліга. Про своє повернення, плани і надії Улас Самчук згодом написав у романі “На білому коні” (1956 р.), використавши апокаліптичний образ з Біблії: “Моя дорога, яка почалася 1924 року, переможно закінчилася. За цей час планета зробила 17 орбітних кружлянь, за цей час зірвалась друга світова війна, впало дев’ять держав, на схід послано тридцять дивізій… І все це для того, щоб я міг переможно, на білому коні, в’їхати до цього древнього граду моїх предків”[7].

Під час німецької окупації Самчук не займався питаннями релігії і церкви, однак підтримував автокефальну Церкву та неприязно ставився до православної, вважаючи, що вона причетна до русифікації українців.

Улас Самчук (у центрі), Тетяна Прахова-Чорна (перша ліворуч), Іван Кавалерідзе (другий праворуч) з кінематографістами кіностудії ім. О. Довженка у Рівному. Серпень 1941 р.

Письменник швидко розчарувався у німецьких визволителях. За свою статтю у “Волині” від 20 березня 1942 р. Улас Самчук попав до в’язниці. Через місяць завдяки клопотанню начальника цивільної поліції Райхскомісаріату Україна Германа Блюме Уласа Самчука звільнили. У листопаді 1943 р. він разом з відступаючими перед червоною армією німцями і десятками інших українських емігрантів залишив Рівне назавжди. Ось як він про це пише: “Ми залишали Рівне біля години третьої ночі. Скінчилася моя дорога, яка почалася 8 травня 1941 року в Празі і яка завершилась 21 листопада 1941 року в Рівному, яку почато під знаком апокаліптичного вершника “на білому коні” з луком переможця, а закінчено “на коні вороному” з вагою в руці своїй, щоб все зважити і все розсудити. Так, як бачило око і відчувала душа”[8].

          У 1944-1948 рр. Улас Самчук жив у Німеччині, з 1948-го року до кінця життя – у Канаді. Як і всі інші емігранти, сумував за Україною, але повернутися на батьківщину не міг. Героїня роману “Чого не гоїть вогонь” (Торонто,1959) емігрантка Павліна Балаба з сумом говорить про знищений союзом рідний Дермань, згадує про “пишну баню церкви, мовби вона з Рима чи з Венеції”[9].

Улас Самчук помер 7 липня 1987 р, зовсім трохи не доживши до тих часів, коли керівні органи перестали переслідувати людей за віру, а Україна стала незалежною державою.

 

 

 

[1] Улас Самчук. На твердій землі. Вінніпег, 1966. – С. 297.

[2] Улас Самчк. Передмова до книги «Юність Василя Шеремети». – Мюнхен,1994. – С.5.

[3] Улас Самчук. Марія. – Буенос Айре., 1952. С.171,173.

[4] Там само. – С.247.

[5] Улас Самчук. Темнота. – С.67-68.

[6] Улас Самчук. Втеча від себе. – Вінніпег, 1980. –С.32.

[7] Улас Самчук. На білому коні. – С.249.

[8] Там само. С.360.

[9] Улас Самчук. Чого не гоїть вогонь. – Київ, 1994. – С.233.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.