Ілюстративне фото

Військова цензура

Від початку війни в українському суспільстві не втихають суперечки щодо військової цензури, поведінки журналістів на війні, відкритості інформації та критики військового керівництва.

Військова цензура – це контроль відкритих ЗМІ військовими чи іншими державними органами у період війни чи в мирний час. Зокрема вона контролює цивільні комунікації в місцях, якими керують військові; матеріали ЗМІ, що стосуються збройних сил; листування військовополонених і інтернованих цивільних осіб; пошту з армії і військових об’єктів, а також зворотню; особисту комунікацію військовослужбовців.

Історія проблеми

 Як окремий державний інститут військова цензура сформувалась у XIX столітті, хоча як вид цензурного контролю існувала й раніше. У США військову цензуру вперше ввели під час Громадянської війни 1861 року. Журналістам під загрозою закриття газет й арешту заборонили публікувати інформацію, яка могла б піти на користь Конфедеративним Штатам. У Російській імперії посаду військового цензора ввели ще у 1810 році, але часте цензурування почалось у період Першої світової війни.

Військову цензуру в Російській імперії ввів імператорський указ від 20 липня 1914 р. Вона регламентувалась “Тимчасовим положенням про військову цензуру”, яке зазначало, що вся друкована продукція, поштово-телеграфна кореспонденція, тексти доповідей, фотографії, малюнки та креслення має розглядати військова цензура, і якщо їхній зміст може зашкодити зовнішній безпеці Росії, її збройним силам та оборонним об’єктам, то їх оприлюднення потрібно заборонити[1].

Військову цензуру встановлювали у повному обсязі або частково. У повному обсязі запроваджували лише на територіях безпосередніх воєнних дій чи воєнного стану. Вона передбачала попереднє цензурування друкованих творів, естампів малюнків, фотографічних знімків, текстів публічних виступів та лекцій; перлюстрацію внутрішньої та міжнародної поштово-телеграфної кореспонденції.

Часткова військова цензура вводилась на решті території Російської імперії і передбачала перлюстрацію міжнародної поштово-телеграфної кореспонденції, а в окремих випадках – внутрішньої. Функції цензури виконувала Головна військово-цензурна комісія, комісії при штабах військових округів та військові цензорів на місцях.

Обов’язки військових цензорів, як правило, виконували працівники поштово-телеграфних установ, в приміщенні яких і розкривалися всі поштові відправлення. Окрім газет і журналів, цензурі піддавалися бандеролі з рекламними чи іншими друкарськими повідомленнями, поштові картки, якщо на них був надрукований який-небудь додатковий текст. До обов’язків військового цензора входило спостереження за друкарнями і книжковою торгівлею. Головним центром цензури в країні тоді був Петроград. Всіма справами військової цензури у відповідному тиловому районі театру військових дій займався Штаб округу, куди цензорам слід було звертатися у випадку необхідності та за роз’ясненням всіх виникаючих питань.

Перегляд військової кореспонденції у часи Другої світової війни

 У 1914 році більшість губерній Київського військового округу у будь-якій час могли стати епіцентром військових дій. Тому 17 липня того ж року на території Київської губернії, Вінницького, Брацлавського, Гайсинського, Ольгопільського повітів Подільської губернії, Овруцького, Ровенського, Луцького повітів Волинської губернії, Городнянського, Сосницького, Кролевецького, Глухівського, Козелецького, Борзнянського, Ніжинського, Конотопського, Чернігівського повітів Чернігівської губернії, Золотоноського, Пирятинського, Прилуцького, Переяславського повітів Полтавської губернії запровадили воєнний стан.

Окрім планування тилового забезпечення військ Південно-Західного фронту, підтримки порядку та стабільності у тилу, військове командування та штаб КВО здійснював функції військової цензури в регіоні. У СРСР та США військова цензура також існувала під час ІІ світової війни.

Щоб пояснити солдатам важливість військової цензури, у “Warner Bros.” на замовлення Військового міністерства США навіть створили серію короткометражних мультфільмів про пригоди рядового Снафа. У 4-хвилинних роликах вояків навчали уникати пасток ворога і не розповсюджувати інформацію у листах додому. Ці мультфільми були секретними, тому пересічний громадянин їх глянути не міг.

Сучасна Україна

За чотири роки війни сектор безпеки та оборони Україна виробив правила взаємодії зі ЗМІ. Зокрема, за даними прес-центру ООС, у зоні бойових дій на Донбасі журналісти можуть пересуватися лише у супроводі прес-офіцерів.

В Україні заборонено без дозволу Міноборони публікувати фотографії й прізвищ загиблих військових; піар-поїздки політиків у зону ООС та місця, де розташовані військові тилові бази; публікація в соціальних мережах будь-якої інформації солдатам, командирам. Для волонтерів діє спецрежим допуску у зону, прилеглу до ООС.

Досвід Ізраїлю

Одним з важливих аспектів ізраїльської системи взаємодії армії із ЗМІ є розмежування функцій контролю і повідомлення інформації, що відбувається на рівні інституцій, а не лише посадових осіб. Прес-служба ізраїльської армії спілкується із журналістами, передає інформацію, організовує прес-конференції, інтерв’ю, доступ медійників до місць і подій. Журналісти дізнаються у прес-службі інформацію, дані про жертви тощо. А от опублікування інформації контролює “Військова цензура”, що є частиною Міністерства оборони, але не пов’язана з армією як структурою і її прес-службою.

В Ізраїлі матеріали журналістів, які працюють із армією, повинні пройти перевірку цензурного комітету. В кожному підрозділі є прес-офіцер, що перебуває з військовими на передовій. Прес-офіцери мають супроводжувати журналістів – без цього репортерів чи операторів зазвичай до підрозділів не пускають, вони також повинні консультувати кожного солдата перед інтерв’ю, щоб ті не висловлювали свої політичні думки. Військовослужбовці не мають права спілкуватись із ЗМІ без дозволу прес-офіцера. У рамках безпеки всім журналістам, які працюють в Ізраїлі, потрібна загальна акредитація. Траплялось, що терористи з Сектору Гази маскувались під журналістів, провозили зброю, а потім обстрілювали військових.

Усі відеозаписи та сюжети також спершу потрапляють до цензорів, які або погоджують їх, або вирізають певні сюжети. Іноді цензор може накласти санкції на канал і журналіст, який став причиною цього, втратить роботу. У відеоматеріалах заборонено показувати техніку, повідомляти про кількість жертв серед військових, кількість і склад військових підрозділів. До того ж, якщо ракета з Сектору Гази долетіла до населеного пункту, то журналістам навіть не дозволяють зняти характер ушкоджень, щоб ворог не міг оцінити точність і координати удару. В Ізраїлі є також урядові і військові прес-служби, які теж дають інформацію[2].

Прес-офіцери не лише отримують якусь інформацію і повідомляють її журналістам, але і беруть участь в плануванні військових дій як експерти з комунікацій. При плануванні операції враховують її вплив на інформаційне поле. Обмеження доступу ЗМІ до місць бойових дій створює інформаційний вакуум, який завжди знайдеться кому заповнити, тому завдання прес-служби — надати цілісну інформацію про армію, яка дозволяє журналістам зрозуміти ізраїльський погляд на події. До того ж прес-служба веде Twitter, Facebook і Youtube ізраїльської армії. Під час однієї з останніх військових операцій ізраїльська армія прославилася тим, що безпосередньо обмінювалися повідомленнями в Twitter з Хамас.

Нещодавно ізраїльські військові запустили систему, яка відстежує і фільтрує за ключовими словами візуальну і текстову інформацію в соціальних мережах, блогах та на традиційних сайтах новин[3].

Слід розрізняти військову та воєнну або воєнно-політичну цензуру. Воєнна цензура стосується інформації та дій щодо цивільного населення та держави загалом. Наприклад, блокування російських каналів та Інтенет-ресурсів під час війни, заборона показу фото та відео-матеріалу про жертв серед цивільного населення у зоні військового конфлікту (зображення тіл загиблих або їхніх фрагментів), конфіскація радіо-приймачів у радянського населення під час ІІ світової війни – це воєнна цензура. Зокрема у радянські часи всю інформацію про події на фронтах отримували від інформбюро, вона була офіційною та не підлягала сумніву. Її цензурували на предмет кількості жертв серед мирного населення, поразок радянських військ, втрат територій тощо, щоб запобігти розповсюдженню паніки та зневіри.

Отже, міжнародний досвід показує, що в країні у період війни військова та воєнна цензури повинна стати невід’ємною частиною військової кампанії. Безпека громадян важливіша, ніж свобода преси.

[1] Кирієнко О. Військова цензура тилових губерній київського військового округу (1914–1917)

[2] Ізраїльський досвід висвітлення війни: цензура на відзняте відео, повідомляти про втрати заборонено

[3] Носек Х., Лимор Й. Военная цензура в Израиле: затяжной временный компромисс между противоборствующими ценностями

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.