Архівне фото

Робітничі профспілки, роботодавці і гетьманський уряд: історія тристороннього конфлікту і досвід незавершеної розв’язки

Після державного перевороту 29 квітня 1918 р. перед гетьманом Павлом Скоропадським та його урядом постала низка проблем. Зокрема нова влада мала визначити становище, роль та повноваження профспілок, налагодити оподаткування робітничого класу, розв’язати питання “робітник-роботодавець” тощо. Ці та інші проблеми потребували законодавчого регулювання.

У “Грамоті до всього українського народу” від 29 квітня 1918 р. П. Скоропадський проголошує у державі свободу підприємницької ініціативи, гарантію приватної власності й забезпечення прав робітничого класу. Згодом, 10 травня 1918 р., новий уряд на чолі з Федором Лизогубом звернувся до громадян із своєю Декларацією, у якій, зокрема, гарантував підтримку робітникам і профспілкам. Водночас, стаючи на шлях побудови соціального капіталізму, перед урядовцями постала дилема розмежування взаємовідносин між такими категоріями, як “праця” і “капітал”. Задля цього у Раді міністрів було створено Міністерство праці на чолі з Ю. Вагнером. З травня під керівництвом С. Трухлого розпочав діяти Департамент взаємовідносин між працею і капіталом.

Поки правова база у цій галузі перебувала на стадії становлення, міністр праці Ю. Вагнер вирішив тимчасово відновити дію старих положень, вироблених революційною демократією Росії і України після повалення царату.

21 травня 1918 р. відбулась Перша Всеукраїнська конференція профспілок. На з’їзд прибуло 539 представників (441 делегат) від 311 профспілок робітників зі 105 населених пунктів українських губерній (разом з приєднаними до Гетьманату частин Минської та Могилівської губерній) та Війська Донського. Вони представляли 497.064 члени профспілок. Найбільше серед делегатів було російських меншовиків і бундівців – 49,44%; 8,33% були більшовиками, 7,4% – есерами, 6,3% – з Об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії, 3,9% – ліві есери, 3,15% – Паолей-Ціон і лише 3,5% були членами Української соціал-демократичної партії. Учасники з’їзду висловились за демократичну республіку, незалежність профспілок від держави, за 8-годинний робочий день, діяльність фабзавкомів, право проведення страйку тощо. Профспілки вирішили зайняти нейтральну позицію щодо Гетьманату і соціально-економічної політики уряду Ф. Лизогуба. З цим рішенням не погодились лише більшовики, які того ж року організували кілька потужних страйків: 25 травня – на всіх махоркових фабриках Кременчука, 28 травня – 1500 робітників 15-ти одеських шкіряних заводів, а 2 червня – друкарські робітники Херсона.

Робітничий і профспілковий рух майже цілком був підданий впливу російських соціалістичних партій, а особливо більшовизму, адже його основою були робітники-росіяни, які негативно ставилися до української державності. “Нові індустріальні центри, значення яких дедалі зростало на зламі віків, були здебільшого населені приїжджими з півночі – як робітниками, так і управляючими,– зазначає Е.Карр. – Цей елемент, поєднуючись з чиновниками та спеціалістами, загалом надав міській культурі України великоруського характеру”. Цю думку підтверджують і цифри: більше 70% мешканців тодішнього Донбасу були переселенцями з Росії, росіяни Києва становили 54,5%, Одеси – 47%, Миколаєва – 66,3%, Харкова – 62,8%.

Розуміючи вплив більшовиків, П. Скоропадський наказав розігнати Робітничий з’їзд, а його президію заарештувати, піддати цензурі “Робітничу газету”, заборонив проводити збори, мітинги, маніфестацї тощо. У червні було заборонено страйки під загрозою застосування військової сили. У Харкові, наприклад, представник німецької окупаційної влади генерал Мендельбір погрожував учасникам страйків каторгою чи трирічним ув’язненням, а підштовхувачів до них стратою.

Водночас із жорстокими заходами гетьман приймав й конкретні дії щодо виплати грошей робітникам. Наприкінці червня 1918 р. П. Скоропадський затвердив Постанову Ради міністрів “Про асигнування в розпорядження Міністерства торгу і промисловості 15 млн крб. на виплату робітникам кам’яновугільних та антрацитових копалень Донбасу”. Щоб законодавчо унормувати компетенцію професійних робітничих спілок і залучити їх до співпраці з урядовими інституціями, 29 червня Міністерство праці видало Обіжник“Про межі компетенції професійних робітничих організацій і власників підприємств”. Документ обмежував коло компетенції професійних робітничих організацій і заводських комітетів захистом професійних інтересів робітників і піклуванням про устрій їхнього побуту, забороняв втручатись у розпорядчі права адміністрації, що торкаються наймання і звільнення робітників. До того ж усі робітничі організації непрофесійного характеру не могли жодним чином впливати на життя окремих промислових підприємств.

Обіжник також наказував всім самопроголошеним робітничим організаціям, що захопили будь-яке майно підприємства, негайно його повернути власникам. У наступному пункті документу йшлося, що власники підприємства не зобов’язані платити, а працюючі не можуть вимагати платні “за працю,віддану не підприємству, а виконанню обов’язків для своєї професійної організації”. Документ також визнавав право робітничих організацій на вільні коаліції і страйки, за винятком підприємств державної ваги. Під час страйків працівникине мали права здійснювати насильницьків вчинки, руйнувати майно підприємства насильно усувати працюючих від роботи тощо. До того ж працівники безумовно підлягати внутрішньому розпорядкові, який встановлювала адміністрація підприємства. Незалагоджені адміністрацією суперечки повинні розв’язуватися виключно через загальні судові установи. Обов’язковими повинні бути лише договори особистого найму, укладені двома рівноправними договорюючимися сторонами, з догляданням вимог закону, раніше укладені колективні договори “не можуть бути безумовно обовязковими для сторін до того часу, поки не буде оголошено відповідний закон”.

Улітку 1918 року відбулось нове наростання страйкового руху. 15 липня під проводом більшовицьких агітаторів застрайкували працівники Коростенецького, Саненського і Здолбунівського залізничних вузлів, що невдовзі викликало загальноукраїнський страйк залізничників. Державу охопила масова страйкова хвиля. Робітники вимагали збільшення зарплатні, підписання колективних угод, поліпшення санітарно-гігієнічних умов праці, виплати заборгованості у платні тощо, на що підприємці відповіли закриттям профспілок та звільненнями. Ситуація ускладнилась настільки, що київський міський отаман доповідав міністрові внутрішніх справ, що хронічний стан страйків у столиці підриває основи державного й політичного життя. За таких обставин та під тиском окупаційної військової влади 19 липня 1918 р. гетьман затвердив ухвалу Ради міністрів “Про відновлення в Україні царського закону від 2 грудня 1905 р. “Про суворі покарання за участь у страйках”.

 У липні для попереднього розгляду законопроектів міністрества було створено Комітет праці на чолі з В. Косинським. До його складу входило по одному представнику від міністерств праці, торгу і промисловості, шляхів, народного здоров’я й внутрішніх справ, два фахівці з економічних питань, по 8 представників від промисловців і від робітників, що представляли головні галузі промисловості – цукрову, гірничу, металургійну, суходольно-суднобудівничу, сільськогосподарську, скляну, хімічну, шкіряну та тощо. Засідання вважалися дійсними за присутності на них 1/3 постійних членів Комітету.

Держава продовжила курс на відновлення і систематизацію структури податкових зборів. Суб’єктів оподаткування серед робітництників визначав Обіжник №2 міністра праці в справі подоходного податку від 8 серпня 1918 року. Робітники, що заробляли понад 1000 карб. на рік, мали подавати заяви про свої прибутки. За невиконання цієї вимоги передбачався штраф у розмірі до 300 крб.

Виступаючи на першому засіданні Комітету праці, Ю. Вагнер закликав присутніх сформувати робітниче право за зразком аналогічних документів країн Західної Європи. До того конфлікти робітників і роботодавців розглядалися за законами Тимчасового уряду від 5 серпня 1917 р. про “Примирюючі інституції”і від 22 червня 1917 р. “Про порядок розвитку та прикладання діючих законів про охорону праці”. Восени 1918 р. у Гетьманаті з’явились “Правила про порядок розгляду справ між роботодавцями та робітниками”у вигляді Обіжника №3 міністра праці від 7 вересня 1918 р. Документ складалися з трьох розділів: загального, про порядок розпочаття й переведення справи, а також з додаткового розділу про порядок складання згодчої комісії.

Наприкінці жовтня 1918 р. у “Грамоті до всього українського народу”П.Скоропадський повідомляв, що задля погодження робітничого законодавства скликається Особлива нарада, яка мала розробити низку законів для розвитку промислового життя в Україні. Зроби також мали забезпечити заробітком безробітніх українців й вкласти кошти від вдалої аграрної реформи у розвиток України. Водночас Департамент законодавчих пропозицій завершив розробку законопроекту “Про профспілки й примирювальні камери”. Триваларозробка законопроектів про промисловий суд, 8-годинний робочий день, виробничі кооперативи, свободу коаліцій, трудові договори тощо. Проте розпочату справу завершити не вдалося. У листопаді розпочалось протигетьманське повстання, а вже 14 грудня 1918 р. Павло Скоропадський зрікся влади. На зміну Українській Державі прийшла УНР.

Наприкінці грудня 1918 р., з’явилася Декларація Директорії УНР, що скасовує всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики, відновлює 8-годинний робочий день, дозволяє вкралади колективні договори, коаліції та проводити страйки, а також відновлює всю повноту прав робітничих фабричних комітетів. Однак фактично нова влада лише посилила адміністративний тиск на робітництво, діяльність профспілок не було відновлено, заборонено з’їзди, збори, конференції профспілок. Вояки Директорії тричі вчиняли погроми у приміщенні союзу профспілкових робітничих організацій у Києві. І хоча 16 січня під тиском профспілкових організацій Міністерство праці УНР розпорядилося дозволити збори представникам профспілок, вони вже не змогли набути своєї перспективної ролі й ваги в державному житті України. Незабаром Київ захопили більшовики, а вся Україна стала велетенським бойовищем усіх проти всіх, перемогу в якому здобули російські комуністи.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.