“Генетику … “не пропйош”

Московська блекота
Тарас ШЕВЧЕНКО
“Сон

Як ми вже згадували у попередній новелі “Дружить … любой ценой”, московськi “вченi” стали створювати мiфи про “дружбу” українського i росiйського народiв, які спростовуються вже тим, що стосунки мiж “нашими” двома народами продовжились з ворожнечi в ХII ст. Андрiй Боголюбський, до хрещення званий Китаєм, акцентував московський геноцид щодо України, а потім й iншi князi i царi його справу удосконалювали та модернізовували.

Останнім часом у ЗМІ появилися дослідження генетичної спадковості тих чи інших народів. Зокрема мова пішла і про так званий русскій народ, у жилах якого, за словами російського історика М.Покровського. тече 80 відсотків азійської крові. Наскільки правий був історик у 20-х рр. ХХ століття говорять нинішні дослідження московських генетиківу. Так от, впродовж трьох років учені лабораторії популяційної генетики людини Медико-генетичного центру Російської академії медичних наук досліджували генофонд російського народу. Аналітичний журнал “Власть” назвав результати дослідження сенсаційними, а новинний портал Центру Льва Гумільова опублікував статтю, в якій відмічено, що: “сенсация действительно получилась невероятная – оказались ложными многие мифы о русской национальности. В том числе выяснилось, что генетически русские – вовсе не восточные славяне, а финны”.

Чомусь ми не здивувалися цій сенсації. Про це давно писано-переписано багатьма вченими, письменниками, публіцистами.

Валько Кравченко в роботі “Абетка для “старшого брата” так подає оцінку процесів становлення сучасної Росії. “В ХIII ст. москвини зазнали могутнього впливу з боку татаро-монгольських завойовникiв. Способом iснування московського царства, як i Золотої Орди, стали завойовницькi вiйни. Кочовий спосiб життя монголiв передався i москвинам: замiсть iнтенсивної працi на своїй землi – поневолення або винищення своїх сусiдiв з метою захоплення їх маєтностi, вiдрив вiд виробництва в часи воєн великих мас людей. Монгольська Орда надала їй головних елементiв майбутньої росiйської держави: самодержавство, централiзм, рабство в формi крiпацтва. Москвини запозичили у монголо-татар також вбрання, звичаї, тисячi слiв, спосiб життя особистого й громадського, полiтичну систему – московський цар, як i золотоординський хан, поєднав у собi всю владу – законодавчу, виконавчу й судову.

Русь-Україна звiльнилась вiд татаро-монгольського iга в 1362 роцi i далi перебувала у складi Литви, у Польсько-литовськiй державi – державi європейської культури. Що ж до Московщини, то твердження, що вона звiльнилась у 1480 роцi, невiрне: просто Москва перейняла естафету вiд Золотої Орди i стала її наступницею та так i залишилася нею до цього часу. Москва – християнiзоване татарське царство, “хамське ханство”, як назвав її вiдомий совєцький вчений-фiлолог Мейлах-молодший. Московський народ – азiйсько-фiно-угорськi племена, колонiзованi слов’янами, – прийняв мову слов’ян, страшенно спотворивши її, а характер, вдачу слов’ян зiгнорував i вiдтак залишився в полонi своїх хижацьких iнтересiв, жадоби пiдкоряти iнших, володiти чужим i жити з чужого. Росiйський народ – то є величезний i тяжко осяжний конгломерат десяткiв угро-фiнських i тюркських народiв. Домiшок кiлькох слов’янських племен розчинився в тому конгломератi ще за середньовiччя. Народ, який склався, не є слов’янським. Про це писали i пишуть зараз багато вчених. Знаменитий росiйський мовознавець, етнограф i фольклорист, професор князь Микола Сергiйович Трубецькой (1890-1938) вважав, що росiяни лише за мовою пов’язанi зi слов’янами.
Слов’янcькiсть росiян – це фiкцiя. Росiйський iсторик Михайло Миколайович Покровський (1868-1932), член большевицької партiї з 1905 р., голова Московської ради з листопадa 1917 р., заступник наркома освiти РСФСР з 1918 р., академiк Академiї наук СССР, першi 15 рокiв совєцької влади – визнаний голова совєцьких iсторикiв i офiцiйний iсторик комунiстичної партiї, писав: «В жилах сучасних росiян тече щонайменше 80 вiдсоткiв фiно-татарської кровi». Те саме стверджували знанi росiйськi iсторики В. Мавродiн, П.Третьяков, А. Спiцин та iншi. Деякi росiйськi вченi пiдвищували цей показник до 85 вiдсоткiв. Що вже казати про українських вчених. Видатний український етнограф, археограф, археолог i антрополог професор Петербурзького унiверситету Федiр Кiндратович Вовк (1847 – 1918), автор 455 праць, вказував, що росiяни й українцi – це рiзнi народи за антропологiчним типом, рiзко вiдмiннi.

Хоча багато сучасних росiйських вчених i публiцистiв й стоять на шовiнiстичних позицiях, але й чимало з них вiрно розумiють суть справи. Старший науковий спiвробiтник iнституту свiтової лiтератури Академiї наук Росiї Вадим Кожинов пише: “Я взагалi не думаю, що росiйський народ є слов’янським з точки зору антропологiчної (надто розбавлений вiн тюркськими i фiнськими впливами), в ньому дуже мало слов’янського, не кажучи вже про iсторичну долю”. В 1994 р. в Москвi вийшла книга Мурада Айджи “Полин половецького поля”, в якiй автор пише: “Приблизнi пiдрахунки показують, що половина росiян є степовики-тюрки, записанi “русскими”, а половина другої половини “русских” є фiно-угорськi народи”. Великий росiйський iсторик Василь Йосипович Ключевський (1841-1911) називав росiян – “обрусiла чудь”. “Фiзiономiя росiянина, – писав Ключевський, – жодною мiрою не вiдповiдає жоднiй рисочцi, характернiй слов’яниновi”. Академiк Федiр Євгенович Корш (1843-1915) писав: “Вже на перший погляд можна вiдрiзними українця вiд росiянина”. Великий росiйський фiлософ Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948) писав: “Пошкребiть душу росiянина i ви обов’язково знайдете там татарина”. Герцен називав московську державу «православним ханством». Єсенiн писав: “Загубилась Русь в мордвi i чудi”. Класичним твором росiйської поезiї є “Євгенiй Онєгiн” Пушкiна, але Онєга – фiно-угорська назва рiчки, отже й герой Пушкiна носить фiно-угорське прiзвище. Географiчнi назви є безумовними вказiвками на те, який нарiд заселяв в минулому ту чи iншу територiю. Поглянувши на карту Московщини, побачимо, що там майже нема слов’янських назв. Навiть столиця росiян Москва – фiно-угорська назва (каламутна, гнила вода)”.

Наука визнала багато, як не дивно, парадоксальних явищ, далеких від політичного намулення, а от сучасний політикум і надалі вагається в своїх оцінках та очікуваних наслідках. Чомусь в українських ЗМІ, за винятком мережі інтер-нету здебільшого гнилу природу кремлівського агресивного керівництва бачать у “московинах”, “москалях” і ні слова про “кацапів”.

Розпутенко І. Кацапи і їхні «природні» потреби., 2014. – 104 с.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.