“DRANG NACH WESTEN” через Україну.

“Вже ніхто не може загрожувати
 міцній позиції України в Європі…
Ніхто вже не зможе ставити
 під сумнів незалежність і
 територіальну цілісність України”
Канцлер ФРН Герхард Шредер

 

Спробуємо засумніватися у правдивості слів уже екс-канцлера Німеччини. І не тому, що ми не хочемо “міцних позицій“ в Європі чи територіальної цілісності України. Все значно прозаїчніше і, на жаль, піддається сумніву.

У Росії, навпаки, ніхто не дивується, та власне й не ставить під сумнів, що нинішня агресивна зовнішня і воєнна політика Кремля є ударною силою, яка випробовує на міць не стільки своїх сусідів по табору (Білорусь, Казахстан, Молдову, Туркменістан, Узбекистан), а й саму Європу. Відстежується проведення певних (пробних) експериментів щодо рефлексів Європи.

Прелюдією до початку військової агресії Кремля  в Україні (26.02.2014 р.) послугували продуктові та енергетичні (газові) війни Росії, які розпочалися з початком проголошення самостійності окремо взятих держав пост-радянського простору.

Республіки колишнього СССР, включно з Україною, залежали від постачання російського газу на 60-80 відсотків. І на сьогодні, газом забезпечується 25 відсотків потреб ЄС. Відтак, за словами політолога Юлії Латиніної, “путінська Росія претендує на роль крупної енергетичної держави. Ми вибрали зброю, якою будемо воювати із Заходом. І це зовсім не марксизм, не ракети і не ядерні боєголовки, це – газопровід”.

А ось ще один вислів політолога Дмітрія Трєніна в дискусії на радіо “Эхо Москвы”: “Росія не погоджується на статус молодшого брата США і асоційованого партнера ЄС, у неї зараз тільки два союзники – нафта і газ”.

Такої ж думки дотримуються представники всіх прошарків російського політикуму.

Західні засоби масової інформації (ЗМІ) розцінили поведінку Росії у газовій війні як використання енергетичної зброї у політичних цілях. Так, Кліфф Купчан, аналітик консалтингової компанії “Eurasia Group”, твердить, що “у ближньому зарубіжжі, на пострадянському просторі, Росія використовує енергоресурси як політичну зброю для досягнення своїх цілей. Україна – головний тому приклад”.

Загалом можна стверджувати, що на відміну від ЗМІ західна дипломатія майже не відіграла в кінці 90-х позитивної ролі у справедливому вирішенні енергетичного конфлікту між Росією і Україною. Європа “демократично шуміла”, протестувала, коли Росія припиняла постачання газу в Україну, але ці протести не можна назвати усвідомленою політикою на підтримку Української держави в умовах російського енергетичного пресингу, а скоріше були свідченням неефективності скоординованої ЄС-ї політики у цих стратегічних питаннях, сигналом для Кремля щодо “drang nach Westen”.

З надією на демократизацію державних і суспільних інститутів Росії Європа за мовчазної згоди США (особливо після 11 вересня 2001 року) заохочувала до активізації не лише російську  дипломатію, а й агресивний бізнес.

Європа, особливо Франція та Німеччина, закриваючі очі на вражаючі скорочення громадянських свобод в Росії, жорстокість брудної чеченської війни (як боротьба з тероризмом), загарбання територій Грузії не переставали твердити, що стабілізація в Росії йде семимильними кроками.

Європа, що свято вірила у демократичні перетворення в Росії, у здатність приручити «російського ведмедя», схоже сама заплуталася у власних декларованих цінностях, не забуваючи, звісно, про свої прагматичні інтереси. Спроба об’єднання Європи через факт підписання «європейської енергетичної політики» і вироблення погодженої енергетичної стратегії, не привела до очікуваного результату.

Та все ж саме нафтогазові запаси Росії цікавлять Захід більше, аніж демократичні перетворення.  Недемократична внутрішня політика Росії діалектично трансформувалася у логічне зовнішнє її продовження. Внутрішня „зачистка” економічного і політичного життя противаг у Росії  не виявила…

Як відомо, «Газпром» активно втрутився у розміщення на європейській шахівниці основних геоекономічних фігур. Принаймні аргументом на користь цієї політики є активні намагання взяти під свій контроль експортні маршрути (газопроводи, газосховища) і закріпити за собою газові ринки.

Можна упевнено констатувати, що «Газпром» пов’язав Німеччину через акціонерні зв’язки з “Ruhrgas”, який є філіалом  “E.ON”, а також з “Wingas”.  Наведені структури, є компаніями-монополістами у сфері імпорту газу.

Економіко-енергетична експансія на Захід є досить аргументованою спробою створити основи для поглинання одної за другою країн ЄС, а затим поставити й інших перед фактом.

Росія вже давно позиціонує себе не лише регіональним, а й глобальним лідером. Економічні, торговельні війни, які спровокувала Росія щодо України засвідчили, що в Європі у будь-якому з регіональних чи глобальних утворень Україну не чекають і справи конфліктів, як там вважається, це справи України й Росії.

Розраховувати, а скоріше інертно спостерігати і сподіватися, що хтось із країн “сімки” (США, Велика Британія, Франція, Німеччина, Канада, Італія, Японія) захоче (реально!) стати на захист українських інтересів у контексті міжнародного права, це означає робити фатальну, якщо не злочинну, помилку. Захід в сьогоднішніх умовах не поспішатиме “виховувати” Росію, враховуючи її ключову роль в таких складних питаннях, як іранські ядерні розробки, північно-корейські експерименти, сирійські зачистки тощо.

Росія – величезна країна з величезним енергетичним потенціалом. Сьогодні запаси газу у неї – треті в світі (18%) після Ірану і Саудівської Аравії, запаси нафти, включаючи газовий конденсат – другі (8,5 млрд.т), після Саудівської Аравії (22,9), Кувейту (11,4).

Росія своїми газопроводами оточуючи Європу, бере її в кільце. І воно помалу стикається. На жаль, Україна однією з перших відчула силу нафтових, зернових, цукрових, м’ясних, молочних, митних, газових кілець.

Пріоритетними напрямами геоекономічної російської політики щодо України в довоєнний (2014 р.) період провідне місце посідали придбання стратегічних промислових і енергетичних підприємств в Україні, тиск у сфері енергетики, підвищення цін на енергоносії, будівництво газопроводів в обхід України та інше.

Вплив і тиск російського капіталу (фінансово-банківського, кадрового, ідеологічного) посилювався на всіх складових державного управління в Україні.

Піонерами на цьому шляху стали приватні нафтові компанії: ТНК, ЛУКойл, “Татнафта”, “Альянс”. У короткий час до їх рук перейшли 90% підприємств української нафтопереробки і нафтохімії.

Росіяни придбали всі українські підприємства алюмінієвої промисловості.

«Альфа-Банк», “Внєшторгбанк”, «Внєшеконобанк», «Пром­інвестбанк», «Петрокоммерц»,  «ВТБ Банк», «Сбербанк России», «Русский Стандарт», “Ренесанс Капитал”, “Смарт-Групп” активно опановули фінансовий ринок України. Частка російського капіталу серед усіх банків неукраїнського походження складала 42%, а загальна сума кредитних боргів перед «дочками» російських фінустанов у 2013 році становила $100 млрд, або 12 % від загального обсягу заборгованості на ринку.

Саме вони, здебільшого займалися фінансовим обслуговуванням уже приватизованих російським капіталом  стратегічних підприємств та тих, які готувалися для продажу.

На черзі вже стояла приватизація “Хартрону”, “Топазу”, підприємств авіа- і ракетобудування та інше. Допускаю думку, що в системі існуючих координат державної влади і державного управління це вже не гіпотетичні питання, а риторичні, як і намагання росіян вибудовувати виробничий цикл кінцевої продукції під себе.

Не менш важливим, а може й головним питанням геостратегії, в системі державного управління Українт є кадровий менеджмент, розстановка на ключових посадах вірних „єдінонєдєлімскім” ідеям.

Як згадував у далекому 2006 році О.Дерипаска (російський олігарх, алюмінієвий магнат, президент “Русского алюминия” і особистий приятель В.Путіна): “…почему-то ошибочно считают, что Россия хотела навязать Украине Виктора Януковича в качестве президента. Мы, конечно, финансируем его, но совсем не с целью навязывания Украине. Мы ищем в республике адекватных менеджеров, и Янукович – лишь один из возможных кандидатов. …Мы увидели, что в смежной нам территории совершенно отсутствуют как люди эффективной бизнес-элиты, так и талантливые управленцы госаппарата. Там всех нужно учить. И мы приняли решение – не бросать этот кусок суши». І далі не менш вражаючі цинізм і амбіції. “Придет время – все интересные фабрики, весь транспорт Украины будет наш. Это точно. Вот так делается игра”  (Бюллетень “Время Евразии”, 2006, №2).

Замість висновків

Хотілося б, щоб на українській шахівниці йшла спокійна, зважена “гра”. Щоб розігрувалися питання ціни на нафту, газ, вугілля, інші продукти, транспортування продукції через українські території відповідно до українських національних інтересів. Дуже важливим є той чинник, що якраз серед людей, що відповідають за державницьку політику, панував і патріотизм, і професіоналізм, оскільки дискусія має вестися у відповідності до міжнародного права. І це має бути домінантою, яка в перспективі обов’язково буде основою для реалізації національних інтересів.

Доктрина Збігнева Бжезинського щодо природи “російського чуда”, коли для облаштування внутрішнього життя і внутрішньої безпеки активно застосовуються агресивні фактори захоплення чужих територій і сфер впливу, з плинністю часу не застаріла. Як і раніше з метою стабілізації центробіжних процесів у Росії використовуються специфічні чинники гіперболізованих “ісконно русскіх інтєрєсов” за межами Росії.

Росія через свої підприємства (“Газпром” та ін.) настійливо намагається поновити втрачений контроль над газовим сектором та іншими складовими економіки України, а також над всіма маршрутами транзиту енергоресурсів в Європу, як це було в часи СССР. Україна є однією з перших мішеней, наріжним каменем в реанімації Росії, як імперської наддержави.

За влучним висловом Анатоля Камінського існує поки що така альтернатива: “Або Росія буде резингувати (відмовлятися, розходитися – І.Р.) з великодержавництва і деспотизму та дозволить своєму власному й іншим народам жити нормальним державним життям з громадськими і політичними свободами, або буде далі до певного часу залишатися кожночасною “тюрмою народів” і “жандармом Європи”, чи й усього світу…” (О. Панченко. Держава, право і революція у визвольній концепції Анатоля Камінського. – Гадяч: Вид-во “Гадяч”. – 2001. – С.174).

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.