Глобалізація: здобутки чи втрати?

Постійне навертання до трафаретів: «в умовах глобалізації…», «глобалізаційні процеси…», «глобалізм…» змусив мене звернутися до різностороннього роз’яснення суті  цього поняття і, власне, його впливу на формування ментальності і суспільної (громадської) поведінки.
Ще більше. До мене у соцмережах звертаються із запитанням: “Глобалізація – це проблема чи здобуток світового розвитку»?

На це запитання коротко можна було б відповісти: що це і здобуток, але ще й більша проблема.

Дежав’ю.  Ідеї, що близькі ідеям глобального суспільства, висловлювалися ще в глибокій старовині. Стародавній грецький мислитель Діоген наприклад використовував таке поняття як космополіт, тобто громадянин світу або громадянин товариства світу. У релігійному середовищі теж відбувся поділ на глобальні утворення: хрЕстиянство і хрИстиянство (православ’я, католицизм тощо), мусульманство, буддизм тощо, кожен з яких по-своєму трактує «рід людський», «людство», «християнський світ», «вірних/невірних» тощо.

Ретроспектива десятка тисячоліть української історії, пов’язаної з імперіями трипільців, скіфів, гунів, антів, русів, дозволяє стверджувати, що ще задовго до появи Римської, Оттоманської імперій глобалізм в практичному відображенні проявляв себе циклічно (виникнення, підйом, розвиток і спад), – після однієї імперії-цивілізації виникала наступна.

Упереджуючи висновки, доречно сказати, що будь-яке глобальне (регіональне) утворення, чи то Османська імперія, чи Римська імперія, чи Золота орда, чи то Російська імперія, чи то сучасний Євросоюз, чи НАТО, чи НАФТА, чи СНД щезнуть, як  і їхні вже згадувані попередники. Питання стоїть у площині: а з якими наслідками закінчить свій цикл та чи інша глобалізація-цивілізація? Тим паче, що глобалізаційні цикли набирають пришвидшених обертів.

Скажімо, після Другої світової війни глобалізаційні процеси, починаючи від територіальних експансій і закінчуючи організаційними, технічними, відновилися у прискореному темпі. Їм сприяли поліпшення в технологіях, які привели до швидких морських, залізничних і повітряних перевезень, а також доступності міжнародного телефонного зв’язку. Усуненням бар’єрів для міжнародної торгівлі з 1947 року займалося Генеральна угода про тарифи і торгівлю – серія угод між основними капіталістичними і країнами, що розвиваються.

Варто також згадати про великі регіональні зони економічної інтеграції. У 1992 році Європейський союз став єдиним економічним простором після укладення Маастріхтських угод. Цей простір передбачає скасування митних зборів, вільний руху праці і капіталу, а також єдину грошову систему на основі євро[1]. Менш тісна інтеграція спостерігається між учасниками Північноамериканської зони вільної торгівлі: США, Канадою і Мексикою, об’єднаних у НАФТА.

Більшість колишніх радянських республік, окрім балтійських країн, Грузії, що вийшла, та України, яка не ратифікувала своє входження в СНД, створили організацію з гучною назвою Співдружність Незалежних Держав, що мала б забезпечувати ефективність загального економічного простору. На повірку всі ці прагнення Росії зводяться до реанімації вигідних для себе відносин імперії (сюзерена-держави) аж до реальної уніфікації державних (імперських) інститутів.

Наприкінці XX століття «материк» СНД, образно кажучи, почав розповзатись і подрібнюватись на окремі «архіпелаги». Серед членів Співдружності дедалі виразніше вимальовується кілька груп держав із відмінними, а інколи навіть протилежними інтересами. Інтеграція країн СНД набула не лише різношвидкісного, а й різновекторного характеру. Порівняно з країнами-членами Євразійського економічного співтовариства (ЄАЕС) траєкторію розвитку держав-членів СНД, що не увійшли до цього об’єднання зумовлюють кілька важливих факторів: по-перше, стратегічні інтереси довготермінового характеру, що далеко не завжди узгоджуються з російськими; по-друге, певна прихильність з боку Заходу; по-третє, відсутність безперечного лідера. Одним з головних чинників, що визначає ці особливості, стало прагнення видобувати й транспортувати енергоносії з Центрально-азійського та Каспійського регіонів поза російською територією та контролем. Більшість держав, що не входять до ЄАЕС СНД, утворили неформальне об’єднання ҐУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова). У разі інтенсифікації економічної співпраці між його суб’єктами можна було б розраховувати на появу в СНД альтернативного Росії центру впливу.Росія досить легко розірвала цей «дитячий» проект. Про що це свідчить? Насамперед, що з боку України в цьому проекті були задіяні антиукраїнські сили (з усіх боків)[2].

Зростаюча глобалізація економіки виражається в різкому збільшенні масштабів і темпів переміщення капіталів, випереджаючому зростанні міжнародної торгівлі порівняно із зростанням ВВП, виникненням цілодобово працюючих у реальному масштабі часу світових фінансових ринків. Створені за останні десятиліття інформаційні системи незмірно посилили здатність фінансового капіталу до швидкого переміщення, що містить в собі, принаймні потенційно, здатність до руйнування стійких економічних систем.

Глобалізація економіки – складний і суперечливий процес. Наполегливо нав’язується думка, що вона полегшує господарську взаємодію між державами, створює умови для доступу країн до передових досягнень людства, забезпечує  економію ресурсів, стимулює світової прогрес. Насправді це продукти третього рівня споживання для таких держав як Україна. З іншого боку, глобалізація несе прямі негативні наслідки: закріплення периферійної моделі економіки, втрата своїх ресурсів країнами, що не входять в «золотий мільярд»[3], розорення малого бізнесу, поширення на слабкі країни глобалізації конкуренції, зниження рівня життя та інше.  Звичайні громадяни, а іноді – цілі країни стають вторинними «гравцями» у цьому процесі. Їхня першочергова функція – споживання. Звісно, бездомних, безробітних та безгрошових людей це не стосується. Діти та жінки відіграють вторинну роль. Кожен, хто не здатен вправно виконувати роль споживача – не вписується у модну сьогодні модель глобалізації. Цілі континенти, наприклад Африка, не вписуються у цю модель. Ніколи раніше в історії людства процес економічної колонізації не досягав таких крайнощів.

Звісно, все це не стало б можливим без постійної підтримки з боку сучасних технологій комунікації. Виникнення Інтернету спровокувало справжній вибух глобальної ринкової активності. Після звільнення банків від необхідності тримати у своїх сховищах «золотий резерв», фінансові трансакції злетіли до захмарного рівня.

У політиці глобалізація полягає та проявляється в послабленні національних держав і сприяє зміні та скороченню їх суверенітету. Звідси така полярність поглядів на політику глобалізації. З одного боку, це відбувається через те, що сучасні держави делегують все більше повноважень впливовим міжнародним організаціям, таким як Організація Об’єднаних Націй, Світова організація торгівлі, Європейський союз, НАТО, МВФ і Світовий Банк. З іншого боку, за рахунок скорочення державного втручання в економіку та зниження податків збільшується політичний вплив підприємств (особливо крупних транснаціональних корпорацій). Через зміну візового та митного режимів відкривається інший режим більш легкої міграції людей і вільного переміщення капіталів за кордон.

Для культурної глобалізації характерне зближення ділової та споживчої культури між різними країнами світу і зростання міжнародного спілкування. Саме останнє подається як позитивний результат. Чи ж вартий він (міжнародне спілкування) тим втратам, які вже є, а ще більше очікуються у сфері культурних взаємин? Питання, як на мене, риторичне. З одного боку, це призводить до популяризації окремих видів національної культури по всьому світу. З іншого боку, популярні міжнародні культурні явища можуть витісняти національні або перетворювати їх на інтернаціональні.  Ми це розцінюємо як втрату національних культурних цінностей і, очевидно, слід відстоювати ті хиткі позиції щодо відродження  і збереження національної культури.

Насамкінець варто зазначити, що Україна є учасником сучасних глобалізаційних процесів. Це полягає у наступних формальних моментах:

  • наявність дипломатичних і відповідно економічних відносин більш, ніж з 190 країнами світу;
  • членство в багатьох міжнародних організаціях, насамперед, системи ООН, СОТ;
  • високі місця в міжнародній торгівлі озброєннями, аерокосмічною технікою, продукцією чорної металургії;
  • як транзитна держава Україна забезпечує значні потоки товарів і послуг через власну територію; одночасно здійснюються заходи щодо диверсифікації, насамперед, енергетичних постачань;
  • підвищується використання національними господарськими суб’єктами міжнародних телекомунікаційних мереж;
  • поширюється участь у русі міжнародних інвестицій, на світових ринках цінних паперів;
  • участь у багатьох міжнародних політичних, культурних, спортивних, гуманітарних подіях, що забезпечує прямий економічний ефект (надходження до бюджету, розширення бази оподаткування, залучення інвестицій у виробничі й соціальні проекти та ін.).

Головними ризиками глобалізації для нашої держави є:

  • суперечлива залежність від коливань світової ринкової кон’юнктури;
  • небезпека неефективності підприємств, які не здатні конкурувати з іноземними постачальниками;
  • втрата контролю над внутрішнім ринком;
  • економічні втрати від виконання статутних вимог деяких міжнародних організацій;
  • небезпека міжнародного тероризму, нелегальної міграції, контрабанди заборонених товарів та інших наслідків лібералізації прикордонного і митного режимів;
  • негативний вплив масової культури на національні культурні цінності;
  • додаткові проблеми, пов’язані з глобальними проблемами людства.

Співставляючи формальні і реальні вигоди/втрати для України, можна констатувати про слабкість, неналежну готовність державних органів до участі у таких глобальних процесах.

 

[1] На початок 2011 р. стала помітно вимальовуватися тенденція нерівномірності розвитку країн-членів ЄС. Більше того з поглибленням (не вирішення проблем, пов’язаних з наслідками валютно-фінансової кризи 2008-2010 рр.) розривів між потужними і слабкими членами ЄС, було запропоновано ізолювати (вилучити із валютної єврозони) такі країни як Греція, Ірландія, Португалія. Не краще почувається тут й Іспанія.

[2] Це тема окремого  дослідження.

[3] Див. Розпутенко І.В. «Золотого мільярда» теорія. – Енциклопедичний словник з державного управління. – К.: НАДУ, 2010,  с.263.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.