Україна VS “Русский мир” III. Чи ж “розсмокчеться” пухлина?

Сьогодні ми є свідками унікального проекту із гучною “демократичною” назвою “Скільки мов знаєш – стільки разів ти людина”. А як іще говорити про так званих громадян України, що проживають на її території, а мови, культури, історії не знають? Користуються лиш “надбаннями” “старшого сусіда” – кацапським суржиком, симбіозом вкладених культур, імперською інтерпретацією історії, ще й категорично виступають проти всього українського…

Чи можна їх назвати людьми? Напевно, так, хоча до українця вони не дотягують і на громадянство України навряд чи могли б розраховувати. Натомість, чинне законодавство, як і виконавчі служби, дивлячись крізь пальці по-своєму вирішує проблему мови і громадянства. Власне, не вирішує, а консервує її, готує своєю бездіяльністю ґрунт для цілком передбачуваних негативних наслідків, щоб опісля сказати: “якось воно так вийшло” або “так історично склалося”.

Вважаю, що нинішні можновладці добре розуміють значення і значущість україномовного простору на всій території України. А якщо не сприймають його серйозно, то це означає неминучість появи наступного Майдану. Бо ж без повноцінної присутності української мови в соціумі неможливо припинити насадження російської економічної та соціальної моделі, а отже, створити підприємницьку економіку, забезпечити її зростання, сформувати середній клас.

Попри гучні заяви про припинення спецоперації “русский мир” на українських теренах, факти свідчать, що ідеї Кремля про відродження московської імперії досі знаходять підтримку на всіх щаблях влади, а неоколоніалізм процвітає.

Зараз русифікація в Україні набрала м’яких форм (“Єдина країна. Единая страна”) і по суті присутня через проросійськи налаштованих можновладців у Адміністрації Президента України, Кабінеті Міністрів, міністерствах і т.д. Натомість, реальної українізації в державних організаціях не проведено, як і люстрації. Дерусифікації ЗМІ, кінопрокату й ринку друкованої продукції попри прийняте (прогресивне!) законодавство теж не відбулось.

Як же бути із “полікультурністю” та “поліетнічністю”? Полікультурними називають суспільства, котрі мають в своєму складі різні групи населення: національні, етнічні, релігійні, соціальні, професійні та інші. Вважається, що сучасні суспільства з багатьма культурами виникли в результаті політичних та економічних процесів. Наприклад, в Європі їхній розвиток посилився після Другої світової війни. В той час відбулася значна міграція населення поміж країнами, та й у їх межах, що призвело до вимушеного співіснування різних культур в кожній з європейських держав.

Щодо України існує кілька міфів, один з яких – Україна є багатокультурною державою. Аргументом на користь сказаному виступає факт, що на її території проживають представники різних національностей, культур та віросповідань. Більше того, нав’язується думка, що Україна ще й держава поліетнічна. І аргумент той же – тут проживають різні етноси, що є носіями відмінних культур.

Та Україна – етнічно однорідна країна, етнічні українці становлять більше трьох четвертих усього населення! На догоду “русскому миру” і псевдоукраїнські науковці, і політикани від науки, і політики від попередньої влади намагалися спростувати цю істину, фінансували соціологічні дослідження, які мали підтвердити начебто складний соціально- і етнокультурний склад населення. Ба більше, на думку деяких “провідних соціологів” населення України приблизно на 94% складається з трьох великих лінгво-етнічних груп: українців україномовних (близько 40%) та російськомовних (34%), і звісно ж російськомовних росіян (21%). У багатьох місцевостях, переважно прикордонних, компактно проживає чимало іноетнічних груп – росіяни, угорці, румуни, молдавани, гагаузи, болгари, греки, поляки, словаки, німці, караїми і ін. А відтак, українське суспільство – наче і поліетнокультурне, з усіма проблемами, які породжує ця багатокультурність.

Слід зазначити, що термін “багатокультурність” повинен відображати ліберальність та демократичність державного устрою. Якщо не сповідуються ідеї полікультурності, багатоетнічності в гіпертрофованих (приписаних) масштабах, то цей показник може завдавати прикрощів державцям. У зазначеному контексті поняття “мультикультуралізм” та “полікультуралізм”, а також близькі до них у змістовому відношенні “транскультурність” і “інтеркультуралізм”, що з’явились у культурному дискурсі на початку 1970-х років, дають українцям чітке бачення своїх перспектив. Зараз вони мають не стільки наукове, скільки ідеологічне, політичне та практичне значення, з чим і уже зіткнулися країни Заходу та ЄС.

Хоча Україну й називають багатонаціональною та поліетнічною, але насправді є тільки одна нація, корінна та державотворча, – це етнічні українці. З міркувань національної безпеки та наукової чистоти ідеологічно шкідливо чути буцімто Україна – територія з багатонаціональним складом населення. Українці – титульна нація, а всі інші її мешканці є представниками чужих народів. З відторгненням Криму та окупацією східних регіонів через міграцію було “втрачено” понад 2 мільйони громадян України, в основному російськомовних, тож кількість українського населення в нашій державі зменшилась до 85%. Та невже 85% етнічних українців – це уже поліетнічність? Звичайно, ні. Але про цю моноетнічність чомусь забувають і науковці від політики, і самі можновладці. Чи ж надовго?

Мабуть, “русский мир” таки не щез із політичної карти України як проект гео-гуманітарний (нав’язування російських цінностей і мови) чи геополітичний (захоплення територій), як геоекономічна доктрина (просування капіталу). Навпаки, він консервує свою присутність, використовуючи м’які форми проникнення, а значить нас іще чекають конфлікти, війни, голод, страх.

Проект “русский мир” повним ходом реалізується в Україні, опираючись на принципи патріарха РПЦ МП Кирила – “православие”, “русский язык” та “общая историческая память и общие взгляды на историческое развитие”, які чітко кореспондуються з російською національною ідеєю.

За ознаками, які згаданими раніше, визначаємо носіїв “русского мира” в Україні:

  • постійно спілкується російською чи суржиком, а значить ослаблює українські позиції і, відповідно, свої власні;
  • ходить до церкви Московського патріархату, чим підриває основи віри, духу та національної безпеки;
  • поділяє російські “цінності” (лихословить, зложиває алкоголем, бреше, краде тощо), завдає шкоди навколишньому довкіллю.

“Русский мир” – це немов злоякісна пухлина, що стрімко розвивається на тілі ослабленої України. Та чомусь її не помічають ні пацієнт – російське суспільство, ні жертва – українці, ані поки-що сторонні спостерігачі – західний світ.

Що ж, може хвороба ще “розсмокчеться”?!

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.