Львів. Поч. XX ст./Фотографії старого Львова

Філологічний націоналізм і українські “граблі”

“Людям XIV-XVIII ст. не прийшло б до голови, що за кількасот років по їх смерті над Сяном і Дністром запанують гасла філологічного націоналізму” – писав ще у 1931 році великий прихильник польсько-українського порозуміння, польський політик і дипломат, професор античної історії KUL, граф Cтаніслав Лось, що походив з родини землевласників з-під Самбора.

Польсько-український конфлікт у Галичині граф Лось влучно визначив, як: “боротьба за владу на території, а не боротьба за територію”. У його спогадах, меморіалах і статтях є чимало цікавих фактів і думок. Однак варто розглянути цей конфлікт детальніше з погляду “філологічного націоналізму”.

Отже, що треба знати про Галичину в період 1867-1918 років таке, що допомогло б нам глянути під дещо іншим кутом на польсько-українську війну, дискримінацію української меншини та пацифікації українських сіл, шовіністичну польську “еНДецію” та радикальний український націоналізм? Від початку “національного відродження” в Галичині – від Русалки Дністрової і Руської Ради аж до ЗУНР, русини, серед яких були і заможні землевласники, і високі церковні єрархи зі шляхетськими гербами, і депутати віденського парламенту, обравши “український проект”, деградували до народу “хлопів і попів” – без аристократії, урядовців і майже без міщанства. Водночас після проголошення автономії Галичини у 1867 році вся адміністрація колишнього коронного краю (за невеликими винятками) опинилася в руках поляків. Український “хлоп і поп” жив переважно у селі. Польський чиновник становив основу міського населення – найбільш польським був Львів. У 1918 році обидві ці “стихії” зійшлися у смертельному двобої. Далі знаємо, тому повернімося до теми.

Що таке філологічний націоналізм в загальних рисах? Це коли сучасні представники гуманітарних середовищ намагаються використовувати факти або й легенди з минулих віків задля творення новітньої пропаганди чи ідей – чи то з метою мобілізації народу, чи задля пошуку виправдань в минулому своїх теперішніх поразок і некомпетентності, чи то для пошуку ворога серед інших народів, релігій, культур, які нібито заважають розвиткові. Загалом уся ця діяльність покликана зберегти “статус кво”, який влаштовує цих конкретних гуманітаріїв.

“Як це працює?” – читаємо версію Станіслава Лося. Але спочатку варто зазначити, що його критичні оцінки стосуються рівною мірою як польського, так і українського середовища тодішньої Галичини, чи, як він часто пише – Червоної Руси.

“Скрізь на Слов’янщині керівним класом є негосподарська інтелігенція…”. Ця інтелігенція, за спостереженням графа, хоч і живе у місті, утримується не з міщанського ремесла, а з публічної служби, яка для неї є не “кар’єрою”, а лише “професією”; або з обслуговування сільської клієнтури. Причому це “обслуговування” полягає не у купівлі в неї продуктів с/г виробництва чи продажу їй власних, а у займанні посад у найрізноманітніших об’єднаннях виробників чи споживачів – члени правлінь, радники, представники, юристи тощо.

“Слов’янський інтелігент не любить господарської праці на власну відповідальність і ризик, бо переважно і не має для цього відповідних засобів, тому його ідеалом є стати управлінцем у якійсь структурі, найкраще публічного характеру, найгірше приватного” – пише Станіслав Лось.

Якщо глянути на громадянську структуру тодішніх галицьких містечок і міст, то побачимо, що головним ремісничим елементом були євреї, а поляки й українці (без урахування обслуговуючого персоналу панських домів і люмпен-пролетаріату) були в основному “інтелігенцією”: чиновниками і освітянами, правниками і журналістами, громадськими і політичними діячами тощо. До того ж українці, значна частина яких походила з провінційних священицьких родин, були в цій ролі у першому поколінні. Отже, здобути освіту і внаслідок цього знайти якусь чиновницьку посаду – чи то в “польському банку”, чи то в українському “Маслосоюзі” – було єдиним шансом зачепитися за місто.

У економічно недорозвиненій Галичині “з такими суспільними настроями і з такою орієнтацією освіти незабаром утворився надмір кандидатів на урядників і просто мусила вибухнути запекла боротьба за посади і за виривання одним від одних клієнтури” – пише граф Лось. Далі логіка дій доволі зрозуміла. Інтелігенти, що боролися між собою, згрупувалися у партії чи групи за інтересами. Це спричинило пошук ними відповідних гасел, які б мали в очах суспільства виправдати монополію (державну – якщо йдеться про поляків) на розподіл посад чи інших “теплих місць” для своїх членів чи підопічних певних груп.

Далі, звісно ж, логіка веде до створення партійних програм, передвиборчих обіцянок, а також пропагування у громадській думці таких сумнівних понять, як “етнографічна територія”, “земля дідів-прадідів”, “дана нам Богом земля” тощо. Тобто всі ці винаходи адептів “філологічного націоналізму”, які займаються “відділенням” своїх від чужих, “іншуванням” співгромадян за мовною, світоглядною, релігійною чи національною ознаками.

На завершення варто теж зачепити той аспект, що філологічний націоналізм, який живиться протистоянням, ворожнечею, поборюванням “іншого”, входить в поважну суперечність з іще одним різновидом націоналізму – економічним. Галичина була найбіднішим краєм Австро-Угорської імперії. Не дивно, що тут переміг націоналізм філологічний. До чого це призвело – теж відомо.

Гадаю, що філологічний націоналізм краще приймають бездержавні народи. То чому ж він процвітає в незалежній Україні? Як він виглядає сьогодні і де його джерела?

Але це вже тема для наступної статті.

dd

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.