Перший Генеральний Секретаріат Центральної Ради. 1917 рік.

Слабкість злуки: непевна еліта

У Москві через кілька днів після початку Першої світової війни в журналі “Украинская жизнь”, який редагував Симон Петлюра, за його ж підписом з’явилася декларація з висловленням цілковитої підтримки російському уряду. Тобто мова йшла про те, що українці готові віддати життя за чужі імперські інтереси. Київська газета “Рада” також закликала українців боронити Російську державу.

Однак чому Симон Петлюра та інша еліта не помітили Галичини, Буковини, Закарпаття, мешканці яких стали під інші прапори і боролись за “свою” імперію? І чи були здатними ліві політичні сили за умов Першої світової війни побудувати самостійну Україну?

Лідери Центральної Ради, як і члени українських партій (есдеків, есерів, есефів), переконували, що українці й Україна не готові до самостійного існування. Єдиним виходом для країни еліта (Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Сергій Єфремов тощо) вважала автономію у складі Російської Федеративної республіки.

Рішення лідерів Центральної Ради коливалися від одного універсалу до іншого, заграючи з різними політичними силами – від Тимчасового уряду Росії і Добровольчої армії до Антанти.

На першому Всеукраїнському військовому з’їзді 5 травня 1917 року соціал-демократ Володимир Винниченко переконував, що Україні не потрібно жодної автономії чи незалежності. Натомість українцям необхідно об’єднатися з “пролетаріатом” Росії і спільно боротись проти контрреволюції.        У своїх наступних заявах Винниченко заперечить необхідність існування у країні регулярного війська, оскільки “українці не мають наміру ні з ким воювати”, хоча саме тоді півтора мільйона українців захищали від німецьких агресорів “исконно русские земли”. Натомість політик запропонує створити формування на кшталт поліції.

Згодом соціалістичний режим своєю екстремістською політикою спричинить анархію у сільському господарстві та промисловості, розвал адміністративного апарату, cкладу армії, і зробить Україну безсилою перед білогвардійцями і “братньою” більшовицькою Росією.

Щось схоже відбувалось в Україні на початку 90-х років, коли низка елітарних письменників, яких й нині вважають “цвітом нації”, урядовців та вся Верховна Рада підтримали відмову від ядерної зброї. Тоді, у 1994-му, “Будапештський меморандум” гарантував національну безпеку та формування цивілізованого ринкового середовища в Україні, однак зараз це лише порожня обіцянка під “чесне слово” Росії і США.

Натомість Микола Міхновський, лідер “Революційної української партії”, а згодом і “Української народної партії” ще в 1900 році наголошував, що спершу потрібно досягти національного визволення України, і лише тоді здійснити соціальні реформи, необхідні для комфортного життя народу. Однак сьогодні, як і 100 років тому, в країні немає ні соціального добробуту, ні повноцінного розвитку духовності та національної культури.

Першу частину статті читайте у публікації

СЛАБКІСТЬ ЗЛУКИ: ПЕРЕДУМОВИ І НАСЛІДКИ

II. Організаційно-фахова слабкість управлінської еліти

Ідея створення регулярних збройних сил України належить саме Миколі Міхновському, а не соціалістам різних відтінків, які, ймовірно, все ж володіли непересічним військовим талантом. Окрім скорочення збройних сил з 300 тисяч до 15 тисяч осіб, “заслуга” лідерів Центральної Ради також і в загибелі київських курсантів під Крутами. Саме в той час у Ніжині стояв полк ім. Т. Шевченка, вояки якого й пальцем не поворухнули, щоб допомоги студентам.

Командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напряму, і хотіло відправити туди частину Гайдамацького кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою. Однак ці плани зазнали краху через січневі події у Києві.

У 1917 році спроби Миколи Міхновського організувати національний рух за створення української держави наштовхнулись на спротив з боку Михайла Грушевського, Володимира Винниченка та Симона Петлюри. За спогадами Павла Скоропадського, щоб усунути з політичного поля Міхновського, його відправили на румунський фронт.

Керівництво Центральної Ради боролось також з полуботківцями – вояками полку ім. Павла Полуботка, які були самостійниками; і з Павлом Скоропадським, який 14 листопада 1918 року проголосив федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією для створення єдиного фронту боротьби з радянською владою. Саме це стало формальною причиною повстання проти Гетьмана.

13 грудня того ж року в Києві було проголошено Директорію. Для керівництва обрали верховний орган УНР на чолі з Володимиром Винниченком та у складі Симона Петлюри, Федора Швеця, Опанаса Андрієвського та Андрія Макаренка.

 Після антигетьманського повстання між Петлюрою та командиром Запорізького корпусу Петром Болбочаном почали виникати непорозуміння. На Слобожанщину почала наступати Червона Армія. Під тиском соціалістів Петлюра вимагав від Болбочана не вести бойові дії з “червоними”, а розпочати переговори, на що полковник Болбочан заявив, що має звичку розмовляти з більшовиками лише мовою зброї. Командира Запорізького корпусу заарештували 22 січня 1919 року, а згодом, попри “обіцянки” Петлюри, Петра Болбочана розстріляли.

Українська революційна еліта не була готовою до побудови самостійної держави. Урядовці боролись за власні амбітні і непевні ідеї, переконували у доцільності об’єднання з Росією та непотрібності збройних сил. Така політика зробила Україну слабкою перед “друзями” ззовні та всередині країни, звівши нанівець останні спроби реанімувати українську державність.

Далі буде…

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.