Лев Троцький. © / Public Domain

Декомунізація “по-українськи”

Без України нема Росії. Без українського вугілля, заліза,
руди, хліба, солі Чорного моря Росія існувати не може:
вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з Вами.
Лев Троцький, Інструкція агітаторам-комуністам на Україні
 (“Речь Народного Комиссара тов. Троцкого к курсисткам”)

Що ми знаємо про Льва Троцького, яке місце він займає у світовій, українській історії? “Найзапекліший ворог ленінізму”, “контрреволюціонер”, “опозиціонер”, “революційний діяч”.  Останнім часом до цього переліку неабияких чеснот вкралася ще одна – українофільство. Здебільшого таке бачення пов’язується з раннім періодом майбутнього “буревісника”, коли він розмовляв зі своїми однолітками україно-російським суржиком, навчався в Одеському реальному училищі та перекладав українською байки Крилова. Троцький повернувся до таких настроїв ще раз – у період політичного забуття (еміграція в Мексику), коли написав кілька праць щодо “самостійності України”[1].

Усе це і зробило Льва Троцького таким знаменитим “українцем”[2]. Сьогодні популяризатори “українськості” Троцького всіляко намагаються заповнити “прогалину” наших історичних і політичних знань про революціонера. Окрім пожвавлення на літературному ринку, відкривають кімнати-музеї, виставки, експозиції тощо. Всі ці намагання реанімувати політичний образ Льва Троцького нічим не відрізняються від триваючих спроб “вибілити” в очах українців Леніна чи Сталіна. Однак ніхто з них і не думав долучати в плани майбутнього СРСР ні демократію, ні найелементарніші свободи, вже не кажучи про “право націй на самовизначення”.

Деякі політики і вчені вважають, що якби Лев Троцький переміг в боротьбі за владу після смерті Володимира Леніна, доля Радянського Союзу склалася б інакше. Це “інакше”, очевидно, означає позитивний розвиток подій. Однак такі гіпотетичні припущення націлені лише на те, щоб показати в сприятливішому світлі революційні зміни, що дали початок вбивствам мільйонів людей. Теоретик “червоного терору” зовсім не став би проявляти більш “демократичну” терпимість і відкритість, ніж диктатор Сталін.

Очолюючи Військово-революційний комітет (ВРК), Лев Троцький недвозначно задекларував і здійснив революційну “законність”: “Не можна, кажуть, сидіти на багнетах. Але і без багнетів не можна. Нам потрібен багнет там, щоб сидіти тут… Вся ця міщанська сволота, що зараз не в змозі встати ні на ту, ні на іншу сторону, коли дізнається, що наша влада сильна, буде з нами… Дрібнобуржуазна маса шукає сили, якій вона повинна підкорятися. Хто не розуміє цього, той не розуміє нічого в світі, ще менше – в державному апараті”.

Згодом, 21 листопада 1917 року, ВРК створює “комісію з боротьби з контрреволюцією”, попередницю зловісної радянської політичної поліції ЧК, НКВД і КГБ. За наказом Троцького ВРК закрив низку важливих російських газет, і все це згідно з “радянською законністю”. Вже наступного місяця Троцький детально пояснив свою концепцію: “Вам слід знати, що не пізніше ніж через місяць терор прийме дуже сильні форми за прикладом великих французьких революціонерів. Ворогів наших чекатиме гільйотина, а не тільки тюрма!”Слова стали справами. Троцький вдався до розстрілу кожного десятого солдата 2-го Петроградського полку за порушення військової дисципліни, яку в умовах беззаконня можна було тлумачити по-різному. Твердження “не можна будувати армію без репресій, не можна вести людей на смерть, не маючи в своєму арсеналі смерті ж … командування повинне ставити солдат між можливістю смерті попереду і неминучою смертю опісля”[3] якнайкраще демонструє суть “революційної необхідності”. Згадуючи різноманітні державні і партійні посади Лева Троцького (а він і голова ВРК, і нарком з військових і морських справ, і нарком шляхів сполучення, і перший червоний дипломат тощо), слід визнати, що саме він є автором Жовтневого перевороту, співзасновником “перманентної революції”, ініціатором “трудових армій”, трунар української самостійності, а це означає – організація наступу Червоної армії на Україну, формування маріонеткових державних органів в УСРР, створення Донецько-Криворізької Радянської республіки, підступність у розв’язанні земельної проблеми (одних винищили, інших ошукали обіцянками), лукавство у вирішенні національного питання аж до створення у пізніх деклараціях самостійної України.Ейфорія військових перемог і безкарність за злочини дозволили більшовикам й надалі реалізовувати свої плани. Невдовзі маститі царські генерали і адмірали – Корнілов, Юденич, Денікін, Колчак, Врангель склали свої прапори перед Червоною армією. І допомогли більшовикам у цьому українські розрізнені військові формування. Однак як тільки Крим з допомогою Нестора Махна було захоплено червоними військами, потреба у непередбачуваному “батьку” відпала. 9 січня 1920-го у Харкові маріонетковий уряд України ухвалив постанову, що визнала анархіста “ворогом революції”, а 11 січня за наказом Льва Троцького Н. Махна було оголошено поза законом. Так більшовики скасували своє рішення про визнання автономії анархічної республіки, а відтак і потребу у майбутніх військових діях Нестора Махна.

У контексті червоного “бліцкригу” було прийнято рішення одним потужним ударом розгромити “панську” Польщу і прийти на допомогу німецьким “братам по класу”. Ймовірно, автором цього “геніального” військового плану був Михайло Тухачевський, але в політичному контексті він однозначно спирався на відому троцькістську теорію “перманентної революції”, тобто поширення комуністичних ідей за допомогою багнетів і шабель.

Відповідно до цієї теорії, польський і німецький пролетаріат буквально сподівався на кінні армії Будьонного і Тухачевського, що принесуть звільнення від експлуататорів і важких вимог Версальського договору. Реальність, зрозуміло, виявилася зовсім не такою, як хотілося троцькістам і їхньому духовному вождю. Європейський пролетаріат відмовився від наступних революцій і “визволення трудящих з допомогою “старшого брата”. На той момент Лев Троцький планував навіть похід радянських військ в Індію, щоб й там поширити світову революцію. У майбутньому, як відомо, естафету “перманентної революції” перейняв Йосип Сталін.

Ейфорія військових баталій не оминула й запровадження “воєнного комунізму”, продрозкладки, одержавлення професійних спілок, знищення дрібного селянського господарства, соціалістичне накопичення коштом селян тощо, за якими знову ж стояв Лев Троцький. “…Серед обов’язків комуністів – робота щодо об’єднання, глибокого об’єднання низів українського пролетаріату з російським, і боротьби проти куркуля. Що ж стосується сільського куркуля в Україні, то він для нас значно небезпечніший, ніж російський куркуль, оскільки український куркуль озброєний з ніг до голови”[4].

Про негативне ставлення Володимира Леніна до Троцького відомо з праць “вождя революції” періоду 1910-1911 років. У них Ленін дуже жорстко критикував політичну діяльність Троцького, зокрема називав його “іудушкою”, “мерзотником”, який “виляє”, “шахраює”, “позує як лівий” тощо[5]. Однак підготовка Жовтневого перевороту і наступні акти “червоного терору” та “перманентної революції” відбувались за узгодженої політики Леніна та Троцького. Те, що “буревісник” залишався практичним інструментом у руках Леніна доводять і його керівні посади в партії і державі.

Білогвардійський плакат «Изгнание Троцкого с Кубани». Підпис: «Этотъ дядя не про насъ Ну-ка, братъ, съ Кубани… ррразъ!!»

Відкрита агресія проти України розпочалась від самого створення Центральної Ради. У грудні 1917-го у Харкові утворюють бутафорний Тимчасовий робітничо-селянський уряд, відтак – Воєнно-революційний комітет боротьби з контрреволюцією. Обер-комісаром України стає Серго Орджонікідзе, а головнокомандувачем окупаційних військ – усе той самий Троцький. 15 січня 1918-го Ленін пише до Морського революційного комітету: “Прошу вжити екстрених заходів, щоб дати негайно в розпорядження тов. Тер-Арутюнянца 2000 матросів для воєнних дій проти буржуазної Ради”. У ці ж дні шле телеграми в Харків Антонову-Овсієнку і Орджонікідзе: “Дуже й дуже просимо вжити якнайнещадніших революційних заходів. Просимо послати загін абсолютно надійних людей. Усіма засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод. <…> Ради бога! Ленін”.

У статті “Чи втримають більшовики державну владу?” Ленін пише: “Хлібна монополія, хлібна карточка, всезагальна трудова повинність у руках пролетарської держави.., в руках повновладних рад – наймогутніший засіб обліку і контролю. Цей засіб сильніший, ніж закони конвенту і його гільйотини. Гільйотина тільки лякала, тільки зламувала активний опір, нам цього мало”.

Уже вкотре більшовицька гільйотина підіймається над селянством, яке на той час було і виробником, і носієм, і гарантом матеріальних та духовних цінностей української нації. Однак, як свідчить цитата, “цього мало”.

Ранній Троцький ігнорував вирішення національного питання, яке з “революційною необхідністю” з’являється у його пізніх працях. Спекулювання на гострих для українців національних проблемах (незалежність, самостійність) перетворилося у важливий інструмент самореклами і самореалізації Льва Троцького у період політичного забуття.

Ідею державної незалежності України “пізній” Троцький уперше висловив у статті “The Ukrainian Question”, опублікованій навесні 1939-го в американському троцькістському часописі “Socialist Appeal”. Появі статті передувало проголошення самостійності Закарпатської України у середині березня того ж року. Спекулюючи трагічними проблемами, Троцький підкреслив важливість українського питання в тогочасних міжнародних відносинах: “Українському питанню судилося в найближчий період відіграти величезну роль у житті Європи. Недаремно Гітлер з таким шумом підняв питання про створення “Великої України”, й недаремно з такою злодійською поспішністю зняв це питання”[6].

Наголошуючи на незалежності України та боротьбі за всесвітню перемогу пролетаріату, Троцький намагався використати національну енергію “прагнень пролетаріату і селянства” у своїх ілюзіях. Він радикально критикував ідею буржуазної демократії й “буржуазного націоналізму”, підкреслюючи їх нежиттєздатність у “порівняно бідній і відсталій Україні”. Ба більше, наполягав, що реалізація права націй на самовизначення не є самоціллю, а тактичним кроком, необхідним у класовій боротьбі за певних об’єктивних умов.

Голова Реввійськради РРФСР Лев Троцький обходить війська РККА на огляді в Харкові (перед взяттям його білими) в самому кінці травня або початку-середині червня 1919 року. Крайній зліва – майбутній командарм і маршал Олександр Єгоров.

Згадуючи про те, що Гітлер відмовився від відвертої підтримки національних прагнень Закарпатської України через “страх накликати диявола, з яким буде тяжко впоратись”, Троцький резюмує: “Потрібен простий і зрозумілий лозунг, що відповідає новим обставинам. Я думаю, що таким лозунгом сьогодні є лише: “Єдина, вільна і незалежна робітничо-селянська радянська Україна”. Водночас Троцький підкреслив перспективу входження України до складу оновленої радянської федерації після знищення “бюрократичного ладу” в СРСР.

Що ж ми за суспільство таке? Національне? Громадянське? Маємо державу, прапор, герб та гімн, а водночас намагаємось вкласти в норми демократії теоретичні “привиди марксизму” з жахливою практикою соціалізму. Не встигли скинути з постаментів одних “демонів” революції, як з’явилась призабута тінь іншого “буревісника”.

На початку грудня 2013-го в Одесі кілька громадський об’єднань (“Ліва опозиція”, “Захист праці”, “Проти течії” тощо) зібралося на презентації книги “Український Троцький. Тексти Лева Троцького про Україну”. Згодом, у протестах на Євромайдані, “Ліва опозиція” пропонувала соціально орієнтований напрямок, відмінний від ліберального та націоналістичного, – “План соціальних змін”. Він закликав до демократичного соціалізму, як альтернативи олігархічному капіталізму. В 2014 році “Ліва опозиція” з низкою активістів профспілкових і соціальних рухів ініціювала створення “Асамблеї соціальної революції”, з якої постав оргкомітет нової лівої партії “Соціальний рух”.

Водночас Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович заявляє, що “…декомунізація в контексті позбавлення символів тоталітарного режиму фактично завершена. У нас відбулося перейменування населених пунктів – близько тисячі. Це майже всі”[7]. Очевидно, що “декомунізація” – це не лише заміна вивісок, хоча це також важливо, а й зміна світоглядних алгоритмів, навернених до національного коріння.

[1] Український Троцький. – Одеса: Ліва опозиція, 2013. (Про українське питання. – С. 116-122; Незалежність України і сектантська плутанина. – С. 123-134).
[2] Сьогодні: Всесвітньо відомі “українці”: чому на першому місці Троцький, а Довженко загубився
[3] Троцкий Л.Д. Моя жизнь: Опыт автобиографии [Текст] / Л.Д.Троцкий. – М.: Панорама, 1991. – Т. 1 – 2. – 624 с.
[4] Тиліщак В. 1930 УРСР. Повстання // Смолоскип. – 2016. – С. 20
[5] Ленін В.І. Повне зібрання творів / В.І.Ленін. – К.: Вид-во політичної літератури України, 1977. – Т. 20. – СС. 33-34, 46, 96, 304, 316-319.
[6] Тут і далі цитуємо за:Троцкий Л. Об украинском вопросе // Бюллетень Оппозиции (Большевиков-ленинцев). – 1939. – №77-78 (Май-июнь-июль).
[7] https://www.pravda.com.ua/news/2018/02/10/7171212/

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.