Ілюстративне фото

Українська модель приватизації: ефективність та ризики

Сьогодні, як і раніше, провладний істеблішмент культивує власні цінності: матеріальний добробут, правовий та політичний стан. І не останню роль тут відіграє приватизація, яка в процесі роздержавлення стала системоформуючим фактором держави та одним з аргументів, які засвідчують неоколоніальний розвиток української економіки.

Розробляючи схему приватизації, урядовцям варто було врахувати соціально-економічні й ідеолого-політичні реалії того періоду, які мали обумовлювати структуру, масштаби й темпи приватизації. Однак можновладці й придворні вчені виправдовували безконтрольні процеси принципами соціальної справедливості й рівності розподілу та продажу державного майна. Натомість втіленню цих принципів повинні були сприяти механізм гласності, антимонопольна політика й надання пільг трудовим колективам підприємств, які приватизуються (вибір способу приватизації, надання права першочергового викупу майна підприємств).

Українська модель приватизації мала багато недоліків, які було неважко передбачити. За “добрими намірами” підвищити ефективність недержавного сектору економіки, сформувати власника-інвестора, здійснити структурну перебудову, залучити іноземні інвестиції, впровадити нові технології в сектор економіки приховувалась основна мета нових власників (партійно-комсомольського активу, “червоних директорів” тощо) – одержати високі прибутки від “тіньового” бізнесу, перетворити їх на іноземну валюту й вивезти за межі країни.

Очевидно, розв’язати проблему приватизації – це нездійсненне завдання для українських реформаторів. Якщо вислухати пояснення влади про причини провалів в економічній політиці, зокрема в приватизації, то з’ясується, що в усьому винна глибока фінансово-економічна криза, втрата господарсько-економічних зв’язків підприємств, втрата управління економікою в окремих галузях і підприємствах з боку держави, недосконалість законодавства України, низка протирічь в нормативних актах, відсутність оперативних змін законодавства, вплив “тіньового” сектору та значна криміналізація процесів приватизації. Тож як можна боротися з корупцією, будуючи схеми її продовження?

За лаштунками пишних слів про “майбутній добробут”, політичні і економічні реформи, боротьбу з корупцією, подальшу приватизацію, зміни “на краще” прихована міжкланова, міжолігархічна боротьба за перерозподіл ринків. Що отримує українська нація від такої “ефективності”?

Недієвість приватизації в нашій країні зумовлена обраною моделлю. Як показав досвід, масова приватизація, орієнтована на систему пільг і аукціонів, не здатна створити фондового ринку, механізмів вторинного перерозподілу власності, що є перешкодою реструктуруванню й розвитку більшості підприємств.

Відсутність сприятливого інституціонального середовища не тільки призвела до викривлень у приватизації державного майна, але й не дала можливості поповнити дохідну частину бюджету країни. Все це було передбачено, або й сплановано. Хто ж буде створювати нормативно-законодавчу базу, яка стане перешкодою для розкрадання “безхазяйного” майна?

У 2011 році тодішній президент Віктор Янукович у щорічному посланні до Верховної Ради сказав: “При раціональній організації процесу (приватизації – прим. авт.) державний бюджет може щорічно додатково отримувати десятки мільярдів гривень. Водночас прихід ефективного власника розблокує процес технічної та технологічної модернізації виробництв, дозволить підвищити продуктивність праці, а також сприятиме збільшенню доходів державного бюджету за рахунок надходження додаткових податків[1]”.

Однак насправді приватизація у тодішньому і нинішньому виконанні можновладців – це механізми легального розкрадання народного багатства купкою зажерливих, аморальних типів. Такі процеси є свідченням не демократичного, а авторитарного перетворення економіки із збереженням колоніальної, затратної та неконкурентоздатної структури економіки.

Перш ніж починати новий етап приватизації, держава має право реприватизувати або націоналізувати ті підприємства, які не виконують інвестиційні зобов’язання, як це колись у Великій Британії зробила Маргарет Тетчер.

Детальніше про приватизацію читайте у статті
До наріжного каменя децентралізації

Оскільки під час приватизації держава втратила можливість прямого впливу на діяльність стратегічних і монополістських підприємств, їхній продаж необхідно синхронізувати з ринковою трансформацією галузей та впровадженням адекватних систем регулювання (в енергетиці, телекомунікаціях, добувних галузях, комунальному господарстві тощо). Ба більше, застосування конкретних моделей приватизації чи реприватизації має визначатися індивідуально для кожного об’єкта з урахуванням очікуваних переваг та ризиків.

Приватна власність, здобута з низкою порушень унаслідок “першопочаткового накопичення” не може бути “недоторканою”, тим паче, що дохід від неї отримують люди за межами України і далеко не українці. За сьогоднішніх існуючих соціально-гуманітарних і фінансово-економічних проблем форма власності таки має значення, оскільки за формулою співвідношення державних, олігархічних, дрібно-бізнесових інтересів криється механізм розподілу фінансових коштів.

Деструкція суб’єктності України сприяла формуванню олігархічного капіталізму з певними ознаками формальної демократії та ринкової конкуренції. Звідси й поширення корупції як форми сублегальної діяльності економічного та політичного істеблішменту, зубожіння населення, збереження і множення соціальної напруженості, а відтак – посилення протестної функції з боку української громадськості, що вилилося у Майдан.

При слабкій державній регуляції фінансово-економічної діяльності в країні, за умов “розмиття”, “розчинення” форм власності, корупція взяла на себе функцію консолідації економічного і політичного істеблішменту.

Отже, українська модель приватизації демонструє помилкову політику, спрямовану на зменшення державного регулювання. Навіть у післяприватизаційній період державна підтримка необхідна підприємствам. В Україні ж під такою “підтримкою” розуміють фінансову допомогу збитковим підприємствам з бюджету, а збитковими зробити їх елементарно – завищити видатки.

Україні варто б було використати досвід країн Центральної й Східної Європи, та у період післяприватизаційної підтримки надавати підприємствам державні замовлення, субсидії, дотації й субвенції, гарантії інвестицій і кредитування; проводити державну фіскальну політику, захист інтересів підприємств під час міжнародного співробітництва тощо. Однак для цього країні потрібно мати в своєму управлінському апараті патріота, професіонала з високими моральними якостями.

[1]Модернізація України – наш стратегічний вибір”. Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.