Паризька конференція: кордони України і принципи Вілсона

Перша світова війна поклала край глобалізаційній системі. Однак після її завершення з’явилось значно більше національних рухів, ніж було до бойових дій. Оскільки війна закінчилась розпадом кількох імперій – Російської, Османської та Австро-Угорської, різні національні рухи, які постали на їхніх уламках, претендували на звання політичних суб’єктів.

У середині січня 1919 року країни Антанти скликали Паризьку мирну конференцію, на якій підписали договори із країнами Четвертного союзу (Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Болгарією, Туреччиною), що зазнали поразки у Першій світовій війні. Конференція тривала з перервами від 18 січня 1919 року до 21 січня 1920-го. На конференції були делегації з 27 країн, 10 з яких були безпосередніми учасниками війни, та три новостворені держави. Вперше переможені не брали участі у переговорах. Німеччина та її союзники були допущені на конференцію лише після написання проектів мирних договорів. Основні питання повоєнного устрою світу вирішували держави Антанти (Велика Британія і Франція) та США. Радянську Росію, яка уклала сепаратний мирний договір з Центральними державами, не запросили. Наслідком конференції стали нові кордони у повоєнній Європі.

Українська делегація прибула на конференцію без запрошення. Спільну групу від УНР і ЗО УНР очолив Григорій Сидоренко (з 22.8.1919 –граф Михайло Тишкевич). Заступником голови був Василь Панейко – державний секретар закордонних справ ЗО УНР. До складу делегації входили Дмитро Ісаєвич, Олександр Шульгин, Арнольд Марголін, Сергій Шелухін, Борис Матюшенко, Артем Галіп, Макар Кушнір, Степан Томашівський, Антоній Петрушевич, Олександр Кульчицький, Петро Дідушок, Володимир Тимошенко, Володимир Колосовський, Микола Левитський, Олександр Севрюк та Федір Савченко. У Парижі підтримку українській делегації надавали представники українців з США та Канади – сенатор Д. Гаміл, І. Петрушевич, І. Кушнір, К. Білик, О. Мегас. Українська делегація на конференції мала домогтись: визнання незалежності УНР, виведення з української території іноземних військ (польських, румунських та солдатів Антанти), підтримки Антанти в боротьбі проти більшовицької Росії та Добровольчої армії Денікіна. Весною 1919-го в Париж прибула спеціальна делегація на чолі з Дмитром Вітовським та Михайлом Лозинським, яка за дорученням Державного Секретаріату ЗУНР мала домогтись припинення агресії Польської держави проти Західноукраїнської Народної Республіки.

Українці сподівались, що, оскільки мета конференції – новий справедливий світ, то у ньому знайдеться місце і для нашого народу. Українські делегати також покладались на 14 принципів президента США Вудро Вілсона, які стосувались визначення кордонів Європи за принципом національності. На думку очільника Америки, головною умовою повоєнного устрою мало стати створення справедливого і демократичного порядку, який би не дозволив світовій війні повторитись і забезпечив мир через роззброєння та заснування Ліги Націй. На жаль, невирішені принципи згодом спричинили Другу світову війну.

Карта Укрїни на Паризькій конференції

Українська делегація, позбавлена консолідованого бачення (УНР орієнтувалася на підтримку Польщі в боротьбі з Росією, а ЗУНР – на підтримку Росії в боротьбі з Польщею), вірила, що ця конференція вирішить українське національне питання, надасть молодій державі статусу суб’єкта міжнародних відносин.

Від початку конференції впливові російські міністри колишнього Тимчасового Уряду та польська делегація провели антиукраїнську компанію, зображуючи представників України як колишніх австрійських союзників або пробільшовицьки налаштованих політиків. Насправді всі рекомендації Паризької конференції нічого не були варті, західноукраїнські землі не отримали ніякої автономії, вже не кажучи про суверенітет української нації, як це гарантували 14 принципів Вудро Вілсона.

У документі, складеному 21 січня 1919 року державним департаментом для делегації США на Паризькій мирній конференції, була географічна карта, на якій Білорусь, Україна, Кавказ, Сибір, усі середньоазіатські області та країни Балтії набували статусу самостійності. Карта, яку представили на конференції, найперше засвідчила для всіх інших делегацій стан територій, кордонів і населення, що там проживало. Українці усвідомили свою вагомість, велич проти сусідніх країн.

Безперечно, такі карти є свідченням не лише території і населення, а й держави, що мала б колись зайнятись “збиранням” “розкиданого каміння”. І якщо цю історичну несправедливість не зробити для країни уроком, то нам загрожує повторення історії з принципами Вудро Вільсона.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0