Юлія Кристева, відома болгарська психоаналітикиня і філософиня

Уникнути забуття…

У 2013 році професор Європейського університетського інституту у Флоренції Олександр Еткінд написав книгу під назвою “Крива жалоба: історії непомерлих, у землі непохованих”. Це серія розповідей про те, як в влада Радянського Союзу застосовувала насилля до інтелігенції і, хоча багатьох потерпілих згодом виправдали, винні у злочинах так і не понесли покарання. Ці “зіткнення” радянських інтелігентів із тоталітарним режимом багатьох змінювали назавжди: хтось починав пиячити, хтось змінював стиль і сюжети творчості, хтось втрачав наснагу до мистецтва чи навіть сенс існування…

У 2014 році, коли розпочалася російсько-українська війна, австрійський журналіст Мартін Поллак написав книгу “Отруєні пейзажі”. Це історії про численні безіменні жертви європейських тоталітарних режимів, адепти яких масово вбивали і “ховали” своїх опонентів (комуністів, антикомуністів, націоналістів чи нейтральних) у безіменних могилах. Це також історії про сусідів, які без примусу вбивали своїх польських, українських, єврейських та інших сусідів, спалюючи їхні понівечені тіла чи закопуючи їх у полях, ярах, садах, лісах, але не в могилах. Ці пейзажі, як стверджує Поллак, отруєні незабутими і непохованими людьми, які все ще “чекають” на належну увагу.

Згодом, у 2016 році, Поллак написав ще одну книгу “Топографія пам’яті, у якій знову висвітлив проблему забуття і збереження пам’яті про жахливі злочини часів Другої світової війни. У цій книзі Поллак виступає проти “політики невинності”, до якої схиляється сучасна Польща та Україна. Світлана Ославська так пише про книгу Поллака: “…вдавати, нібито масових поховань не існує, означає дати злочинцям змогу досягти мети: залишити злочини й жертв анонімними”.

Як вказує О. Еткінд, політична теорія скорботи і горя базується на твердженні ірландця Едмунда Берка, який говорив, що суспільний договір (про який у 18 ст. постійно сперечалися французи) опирається на інтереси не лише живих, але й мертвих та ненароджених громадян. Майже як у Шевченковому посланні “І мертвим, і живим і ненародженим”. Така модель спільноти передбачає зв’язок видимого і невидимого світів. В унісон цій думці філософ Жак Дерріда говорив, що жодна справедливість неможлива без відповідальності перед духами померлих і тими, хто ще не народився. Але якщо адвокатом замордованих, неназваних і непохованих людей, заритих в отруєних краєвидах Східної Європи, є наш сучасник Мартін Поллак, то жертви комуністичного режиму з книги О. Еткінда часто мусіли самі перетворювати травми насилля у скорботу і горе, які промовляють у їхніх мистецьких чи наукових роботах.

Яскравими прикладами з книги вченого є історії Дмитра Лихачова та Михайла Бахтіна, які після тортур у радянських таборах прославилися тим, що писали про сміхові культури середньовіччя і карнавали. У 1965 році Бахтін написав знаменитий твір “Творчість Франсуа Рабле й народна культура середньовіччя та Ренесансу”, а через десять років Лихачов видав відому працю “Сміхова культура древньої Русі”. Згодом у спогадах Д. Лихачов напише, що його ідея “кромешного (пекельного) сміху” народилася у таборах, у світі, сповненому насилля та безсенсовості, де єдиною зброєю проти цього безладу був сміх і карнавал. Бахтін став корисним для літературознавців світу в такий ж спосіб, бо зумів показати справжні причини європейської середньовічної карнавальності, що виростала із насилля і безправ’я.

У тих ж 1970-х роках, коли Лихачов писав свою історію про сміхову культуру Русі, Юлія Кристева, подруга французьких постмодерністів Жака Дерріди, Ролана Барта та Мішеля Фуко, писала свій знаменитий текст про жахи “Сила жаху. Есеї про огиду ”, який видала у 1980 році. В цій праці Кристева використала фройдівське поняття abjection (огидності). Його можна розуміти як відразу, відкидання чи заперечення чогось через сепарацію і страх. Це відчуття народжується із розколу між “собою” та “іншим”, і є результатом усвідомлення себе, яке приходить у процесі сепарації від материнсько-батьківського тіла. Барбара Крід використала ідею сепарації і жаху, яку описала Кристева, для аналізу відомого фільму “Чужий” (1979). Інопланетне чудовисько з цієї стрічки народжує жахливу істоту, яка може вселятися у людське тіло і завдяки цьому перероджуватися. Люди намагаються використати технологію, щоб позбутися “чужого”, проте вони постійно стикаються з істинним характером своєї плоті, яким є огидність, жахливість та органічність.

Постер до фільму “Чужий: Заповіт”

Більшість критиків погоджується, що праця Ю. Кристевої, як і фільм “Чужий”, – це вічне питання про сутність людини. Розвиваючи тему огидного і тілесного, у 1991 році вона написала ще одну знакову працю “Самі собі чужі”, яку переклало українською видавництво “Основи” у 2004 році. Це книга про образ чужинця в Європі, якими, до прикладу, на той час були, та й частково залишаються зараз українці. Але, як кажуть критики, окрім загального образу чужинця, глибшим аспектом цього тексту став особистий досвід Ю. Кристевої, яка теж була чужинкою (болгаркою у французькому світі). Наталія Лебединцева пише про цю книгу наступне: “Якщо розпочинається ця розмова думкою, що “чужинець живе в нас: він – прихований лик нашої ідентичности”, то закінчується геніяльним у своїй простоті висновком: “якщо я чужинець, то чужинців не існує”.

Ця історія про огидність і чужинність отримала несподіване продовження у березні 2018 року. Юлія Березовська написала на своїй сторінці у Facebook новину: “Велика Юлія Кристева, одна з головних європейських інтелектуалок, знаменитий філософ-постструктураліст, лінгвіст і психоаналітик, соратниця Барта і Фуко, була завербована в 1971 році Першим головним управлінням ДС (болгарської держбезпеки) під кодовим ім’ям Сабіна і вела агентурну роботу в артистичних і журналістських колах”. Отже, історія про огиду і чужого були написані саме тоді, коли Кристева “розривалась” не лише між своєю східноєвропейською та європейською ідентичністю, але також між соціалістичним агентом Сабіною та французькою інтелектуалкою Юлею. З такого погляду твердження “чужинець живе в нас, він прихований лик нашої ідентичності” набуває трохи іншого звучання, із відтінком abjection.

Оксана Тимофєєва cтверджує, що для Ю. Кристевої огидність – це матір усіх речей, розрив з якою є болючим і травматичним. Цей досвід огидного, що передує раціоналізації, був однією з причин “беззмістовного насилля” стосовно євреїв чи інших європейських “чужих” у часи, що описали Еткінд та Поллак. Для подолання страху франко-болгарський філософ та секретний агент Юлія Кристева пропонувала створити огидне, тобто визнати себе “чужими”. І зробити це потрібно через письмо, семіотичну гру знаків. Ю. Кристева писала, що письмо – це слід архаїчного зв’язку з матір’ю, який особа несе в собі як хворобливий симптом, але який може бути відновлений в екстатичному літературному досвіді, коли огида “вибухає від переповнюючого нас прекрасного”. Викриття “агентності” філософині Кристевої мене не розчарувало, натомість стали зрозуміліші “сюжети” про чужого і огидність, а головне я вкотре зрозумів – повернути людині людину може письмо та поезіс!

Який тут урок для українців? Викриття Юлії Кристевої як таємної агентки спецслужб, філософині, яка здобула славу своїми творами про “огидність” та “іншість”, може викликати розчарування і непевність. Проте перед тим, як осудити її чи українських поетів і письменників, вчених і художників, які “колаборували” із ворожими режимами, варто пам’ятати, що якість художнього та наукового твору не вимірюється патріотизмом чи ідеологічною правильністю. Звичайно, політичний конформізм, доноси і нелюдяність митця чи вченого не додають їхнім творам окраси, однак їхні праці є полем внутрішньої війни, вони несуть напругу і демонструють конфлікт між минулим і майбутнім, яке обіцяє звільнення. Ця напруга дозволяє створити культурні форми скорботи, прояви яких чудово описав у своєму дослідженні Олександр Еткінд, і свідчення яких ми можемо знайти у творах Григорія чи Григора Тютюнників. Травматичний досвід (жертви чи кривдника), що проявляється у текстах, дозволяє берегти культурну пам’ять (до чого закликає Мартін Поллак) і долати амнезію щодо історії. Щоб жити, треба пам’ятати – тож уникаймо забуття!

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.