Портрет князя К.-В. Острозького в останні роки життя

Князь К.-В. Острозький – захисник православ’я та меценат української культури і мистецтва. Частина 2

Релігійність княжого роду Острозьких мала давні традиції. Вони свято берегли пам’ять про своїх великих предків – святого князя Володимира, який відіграв величезну роль у поширенні християнства на Русі; Ярослава Мудрого, який збудував найвизначніші православні храми: собор св. Софії в Києві та Спаса в Чернігові. Князь Костянтин-Василь Острозький найбільше опікувався православ’ям, культурою і мистецтвом. У XVI ст. релігія була носієм культурних традицій, сприяла зростанню української свідомості. У триєдності національних сил – князі, народ, Церква – остання завжди була духовним лідером нації. Отже, відстоювання інтересів православ’я було для князя Острозького важливою формою боротьби за українську культуру.

Наталя Яковенко пише, що в очах сучасників князі Острозькі були носіями особливої Божої харизми, вони “не тільки володіли відповідним потенціалом майна і престижу, але носили на собі печатку Божих обранців”, тоді як інші можновладці, наприклад Радзівіли, “в реальному вимірі влади не поступалися волинським князям, але харизматичної аури не набули”[1].

Очевидно, причина тут у різних підходах до особистості. Західноєвропейська культура вимірювала значення людини її розвитком у земному просторі та часі (політичною кар’єрою, економічною могутністю, військовими перемогами). Натомість основою оцінки особистості в українській культурі XVI-XVII століття, виплеканій на засадах греко-візантійської духовності, був внутрішній розвиток людини, її наближеність до Бога. Крім реального, особистість оцінювали й у надреальному вимірі.

Релігія в житті Василя Острозького мала важливе значення. Князь багато молився у своїй замковій Богоявленській церкві, а коли починався Великий піст, він, відклавши всі справи, їхав до улюбленого Дерманського монастиря, де проводив час у суворому пості та молитві. Польський хроніст XVII ст. Рафаїл Янчинський писав: “У народі він мав авторитет і популярність через свою побожність; у цьому він навіть перевершив роксолянів. Умів цитувати псалми та гімни…”[2].

Дерманський монастрир

Князь Острозький неодноразово захищав православних від сваволі урядовців на сеймах, завдяки йому королі надавали привілеї церквам, монастирям та братствам. У 1586-му Стефан Баторій на прохання Острозького затвердив новий статут львівського брат­ства, а 5 жовтня 1592-го Сигізмунд ІІІ надав привілеї Онуфріївському монастирю у Львові. Сам князь був засновником братства у Тернополі та членом Львівської ставропігії[3]. На землях Острозького було понад 600 цер­ков та 20 монастирів. Чимало з них – Дерманськнй, Дубинський, Степанський – стали значними осередками культури. Особливо піклувався князь про острозькі церкви. Згідно з даними церковного історика М. І. Теодоровича, в місті діяло сім православних церков: Богоявленська, Василівська, Миколаївська, Воскресенська, Борисоглібська, Онуфріївська, Успенська; під Острогом, у селі Межирічі – Троїцька церква, у селі Монастирок – Хрестовоздвиженський монастир.[4] Хоча, крім православних храмів, в Острозі існували святині інших віросповідань, місто набуло заслуженого авторитету твердині православ’я, одного з найбільших духовних осередків України того часу.

В Острозі плідно розвивались усі галузі релігійної культури: архітектура, іконопис, література, музика. Величезне значення для Церкви мав друк першої у світі Біблії церковнослов’янською мовою. У 1585-му князь заснував в Острозі монастир св. Трійці, а при ньому – шпиталь “для людей добрих, по­божного життя, хворобами і нестатками знедолених”. Він був також фундатором багатьох церков поза своїми володіннями. Щедрі фундації храмам давали право Костянтину-Василю Острозькому самому призначати своїх став­леників на духовні посади. У 1592 pоці Сигізмунд III обіцяв видати на прохання князя винятковий для нього привілей, у якому зобов’язувався не призначати на жодні церковні посади православних, не порадившись з Острозьким[5]. Цей документ згодом опублікували в “Апокрисисі”.

Костянтин-Василь був ініціатором створення на території України патріархату. На думку князя, українським патріархом мав стати один з діячів академії Діонісій Раллі Палеолог, а резиденція його була б в Острозі[6].

Свято-Троїцький монастир в с. Межирічі під Острогом

Острозький розумів, що матеріальна підтримка церков та монастирів є лише першим кроком до виходу православної культури з кризи. Головна проблема полягала у відсутності належного рівня православної освіти. Особливо гостро це відчувалось тоді, коли в Західній Європі католицьке та реформаційне шкільництво було у розквіті. Від 60-х років XVI ст. у Речі Посполитій швидко з’являються протестантські школи та єзуїтські колегіуми. Задля “навернення схизматів” католицькі кола розробляють план заснування для українців, білорусів та росіян прокатолицьких семінарій та видавництв. Вихід з цього замкнутого кола був у створенні православних шкіл. Найперше вони виникали при цер­квах і монастирях.

Костянтин-Василь намагався всіляко сприяти цьому рухові. У 1572 році у Турові Острозький надав землі дякові Дмитрові Митуричу, щоб той утримував школу. Згодом з ініціативи князя виникла школа при кафедральній церкві у Володимирі та в Дерманському монастирі. Ці школи відігравали значну роль у підтримці православ’я, але не могли вирішити проблему освіти. Найважливішою заслугою князя стало заснування у 1576 р. першої в Україні православної школи вищого типу – Острозької слов’яно-греко-латинської академії.

На початку грудня 1603 року несподівано помер молодший син князя – Олександр. За легендою, він загинув від рук єзуїтів, що піднесли йому чашу з отруєним вином. Смерть свого наймолодшого сина К.-В. Острозький пережив особливо тяжко.Від глибокого потрясіння через загибель Олександра на початку 1604 р. князя розбив параліч. Головним помічником Острозького став його старший син Януш, який захищав права Церкви на сеймах.

Допомога сина дуже тішила князя. Про це він написав у листі до Януша від 14 вересня 1606-го: “Звеселяєш старість мою та загоюєш неміч мою, захищаючи серед цілості інших народних прав і цілість старожитньої релігії шляхетного народу, від якого славу і пам’ять предків наших черпаємо”[7].

 

Костянтин-Василь Острозький помер 13 лютого 1608 року[8]. Невідомий автор написав панегірик “Плач землі”: “Яке велике голосіння й стогін чулись по всій Русі, коли він помер! Ридало все, тужили села й гори…. Повсюди виднілися тривога, плач і безмірне відлуння смерті; вдягли чорну траурну одежу люди всякого віку і всякого стану; замовкла німа і темна судова зала, що позбулася найсправедливішого судді; завалилися повсюди, немов за ударом небес, будинки; осиротіли покої, зведені з королівською пишністю і вправністю Дедала; тужить у розпачі саме місто; здаються оголеними всі храми, що їх він сам звик відвідувати. Ми втратили мудрого володаря, справедливого суддю, мужнього і сильного воїна…”[9].

[1] Яковенко Н. М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. – К: Критика, 2002. – 416 с. – С. 235, 243.

[2] Цалай-Якименко А., Ясиновський Ю. Музичне мистецтво давнього Острога. //Острозька давнина, Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 1995. – С.74-88. – С. 76.

[3] Kempa T. Konstanty-Wasil Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda kijowski i marszalek ziemi wolynskiej. – Torun: Wydawnictwo Universytetu M. Kopernika, 1997. – 228s. – С. 95.

[4] Теодорович Н. И. Острожский уезд. // Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев: типография Почаево-Успенской лавры, 1889. – 1118. – С.642-648.

[5] Broniewski M. Apokrisis abo odpowiedz na ksiazki о synodzie brzeskim 1596 r. – Wroclaw: Wyd. J, Bylinski, J.Dlugosz, 1994. С. 103.

[6] Мицько І.З. Острозька сорв’яно-греко-латинська академія. –К.: Наукова думка, 1990. –192 с. – С.108.

[7] Kempa T. Konstanty-Wasil Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda kijowski i marszalek ziemi wolynskiej. – Torun: Wydawnictwo Universytetu M. Kopernika, 1997. – 228s. – С. 114.

[8] Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. – 2-ге вид. – Київ: Наукова думка, 1971. –199с. – С. 131.

[9] Яковенко Н. М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. – К: Критика, 2002. – 416 с. – С. 253 – 254.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.