Фото. RFE/RL

Озів/Азов: симетрія чи асиметрія?

Ледь не щодня Росія затримує торгівельні судна, що прямують через Керченську протоку до портів Бердянська та Маріуполя. У такий спосіб Москва залякує судновласників, щоб вони не співпрацювали з Україною, адже одна доба простою корабля під час перевірки коштує від 20 тисяч доларів. До того ж морські порти Бердянська і Маріуполя – це ще й вагомі геоекономічні ворота, через які Україна випускає мільйони тонн металопродукції та зерна. При нагнітанні ситуації в Озівському морі перевізники будуть змушені розривати контракти, оскільки піратство РФ загрожує їм численними збитками.

Як заявляв міністр інфраструктури України В. Омелян, усі інциденти затримання суден (більше 150) документує українська сторона, аби згодом подати позови до міжнародних судів. Однак для того, щоб отримати рішення, необхідно дуже багато часу, і ще більше – щоб щось реалізувати. Чи є час нашим союзником? Очевидно, ні.

Підготовка до майбутнього захоплення Озівського моря Росією розпочалася ще в 2003 р. з моменту укладання “Договору про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки”[1], який не затверджує лінії кордону. Де-юре вся акваторія Озівського моря вважається внутрішніми водами двох країн, однак Росія уже розпочала їхнє “освоєння”. Практика столітньої “дружби” ще раз доводить, що “дух і буква” домовленостей з Росією є наскрізь фальшивими. Як казав німецький канцлер Отто фон Бісмарк: “Угоди із Росією не варті й паперу, на якому написані”.  

Прецедент захоплення Росією морських просторів демонструє Каспійське (Хвалинське) море – внутрішнє водоймище з багатими природними ресурсами (нафта, газ, морепродукти тощо). З 90-х років минулого століття ситуація на Каспію ускладнювалась через присутність російських військових кораблів, проведення бойових навчань тощо. Каспійська флотилія РФ поповнилася новими кораблями, зокрема крейсером, було добудовано новий аеродром, де розмістилася бригада морської піхоти. Не менший сенс Каспій має і в стратегічному контексті, зокрема для бомбардування позицій “антиасадівців” у Сирії. “Вічна правонаступниця” відкрила для себе Каспій за часів завоювання Астраханського ханства ще за Івана Грозного та встановила контроль над Калмицькою ордою за Петра Першого. А до того часу Росія жодного стосунку до Хвалинського моря не мала.

Підписання 12 серпня 2018 року у казахстанському місті Актау “Конвенції про правовий статус Каспію” спричинило майже ураганну ейфорію в російських та деяких світових ЗМІ про “ще одну велику перемогу” дипломатії Кремля. Відповідно до Конвенції Каспій так і залишається в статусі водойми, що обмежена з усіх боків сушею, тобто – ані морем, ані озером він не названий. Водні простори розділюються на внутрішні, територіальні та риболовні зони, а також на загальний водний простір. Дно та надра будуть поділені згідно із міжнародним правом, а правила судноплавства, рибальства, наукових досліджень, прокладки кабелів та трубопроводів будуть вирішуватися шляхом укладання угод між державами, на ділянках яких має все це відбуватися.

Головним же політичним пунктом стало спільне рішення про нерозміщення військових об’єктів та баз некаспійських держав. І саме це трактується зараз у Москві та Тегерані як головна перемога.Водночас у Конвенції немає ні слова про заборону розширення військової присутності[2].

Отже, вирішивши економічні питання, “Конвенція про правовий статус Каспію” створила геополітичні проблеми, в які згодом будуть втягнуті не лише 5 країн-підписантів, а й США, Ірак, Туреччина, Ізраїль.

У міжнародних відносинах завжди простежуються певні історичні паралелі, а тому можна передбачити наступні кроки Кремля щодо півдня України та Озова. Важливим аргументом в агресії РФ щодо України є природні ресурси. Державна служба геології та надр України оцінює балансові запаси природного газу, який може бути видобутий на шельфі Чорного і Азовського морів, на рівні 48 млрд м3. Можна уже зараз працювати на випередження, залучати на пільгових умовах зарубіжний капітал, надавати дозвіл на будівництво військових баз, забувши про “нейтралітет”, яким хизувалися в минулому наші “державники”. Наприклад, військово-морські бази США на Філіппінах чи в Японії допомагають скоротити бюджетні видатки цих країн на оборону та підвищити індекс обороноздатності.

Як і будь-який агресор, що після провалу початкових планів та неможливості без втрат вийти з конфлікту переходить до війни на виснаження, Москва розпочала економічну блокаду в Озівському морі, насамперед портів у Бердянську та Маріуполі. До того ж Москва перекинула майже 60 нових одиниць військово-морської техніки, зокрема з Каспійської флотилії. Безкарність агресора і повсякденна демонстрація сили деморалізує місцеве населення. Однак Україна не має чим охороняти не лише частину “внутрішнього моря”, а й саме узбережжя.

Сподівання Кремля на те, що санкційні хвилі Заходу з часом затихатимуть, не справдилися, доказ цьому – останній розгляд розширення санкційного списку і визнання Росії як країни, яка спонсорує тероризм, у Конгресі США. Залишається сподіватися, що наші європейські та американські партнери, не чекаючи на вердикти міжнародних суддів, симетрично відреагують на виклики і загрози мирному судноплавству в Озівському і Чорному морях, ввівши санкції до чорноморських портів РФ.

Претензії на приозовські території, як і перейменування географічних назв, розпочалися за Петра Першого. Озівські походи московських військ і флоту та українських козацьких полків на Озів і пониззя Дніпра під час Московсько-турецької війни (1686-1700рр.) призвели доздобуття стратегічної фортеці Озів у гирлі річки Дін.

Агресивній політиці захоплення чужих територій Росією передувала активна фаза географічних змін. Чого варті затерті назви населених пунктів Криму, наприклад Курман – на Красногрвардійськ, Боранґар – на Красний партизан, Буюк Онлар – на Октябрьске, Спат – на Гвардійське тощо.

На початку ХХ ст. українські радянські чиновники, ймовірно, дуже побоювалися, що написання географічних назв в оригінальному, українському варіанті може накликати гнів Москви і звинувачення у буржуазному націоналізмі. Тому завдяки “правильній сталінській мовній політиці”українські назви, як-от Білгород, Ростів, Озівське море,стали писатися по-новому: Бєлгород, Ростов-на-Дону, Азовське море[3].

Москва продовжує реалізовувати агресивну політику “освоєння” “исконно русских территорий”. Однак чому зараз, у період відновлення історичної пам’яті та повернення українських назв, ми забуваємо про етнічні межі та анклави компактного проживання українців з їхніми оригінальними українськими назвами на захоплених московським агресором територіях?

 

 

[1]Договір між Україною та Російською Федерацією
про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки

[2]Укрінформ: Віктор Чопа. Каспійська конвенція: це такий новий вектор експансії Кремля?

[3]Тиждень: Роздобудько Ігор. Азов чи Озів?

 

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.