Ілюстративне фото/Ukrinform

“План Моргентау” в дії!?

Для України й надалі є актуальним пошук оптимальних рішень та проведення історичних аналогій. З огляду на наближення виборів 2019 року, історичний досвід набирає політичних аргументів, а відповідно – і сили, здатної зруйнувати всі попередні надбання, уявлення і концепти про український поступ або ж визначити найменш вразливі ділянки для подальшого позитивного розвитку держави. Однак ймовірно, що “план Маршалла” для нас закрито назавжди, натомість в Україні хочуть реалізувати “план Моргентау”.

“План Моргентау” (“Програма із запобігання розв’язування Німеччиною 3-ої світової війні”) – програма післявоєнного перетворення Німеччини, запропонована міністром фінансів США Генрі Моргентау. Передбачала розчленування Німеччини, перехід важливих промислових районів під міжнародній контроль, ліквідацію важкої промисловості, демілітаризацію і перетворення Німеччини в аграрну країну[1].

Щоб втілити “план Моргентау”, потрібно було вивезти з країни 23 млн осіб. У первинному вигляді програма була відхилена, проте в післявоєнній Німеччині американська адміністрація прийняла низку рішень щодо обмеження економічного розвитку, зокрема: децентралізація банківської системи, створення 11 банківських округів з власними центральними банками і заборона на їх взаємодію; дезінтеграція єдиної виробничої системи; демонтаж устаткування промислових підприємств; заборона зовнішньої торгівлі; обмеження імпорту, заборона морського риба льства, виробництва азоту для мінеральних добрив, демонтаж і знищення 13 хімічних заводів; вирубка лісів (не була здійснена через нестачу необхідної для цього робочої сили і протестів союзницьких військ); жорстка податкова політика. Також планувалось, що мільйони німців у пошуках роботи виїдуть за межі Німеччини, що не лише дозволить послабити економічний розвиток, а й понизить народжуваність населення. Ба більше, за планом передбачався також масовий вивіз учених, що мало знищити науку, призупинити технічний прогрес, а також організувати зовнішній контроль над системою освіти Німеччини.

У послабленні Німеччини були зацікавлені не лише США, а й Франція. Генерал Шарль де Голль в жовтні 1945 р. відверто заявив, що сподівається на те, що Франція більше ніколи не побачить сильну Німеччину.

Повоєнні США потребували потужного ринку, а на континентальній Європі у них не було стратегічних партнерів у протистоянні з СРСР, окрім острівної Британії. Після погіршення відносин між США і СРСР у 1946 році одним із головних завдань, які поставили перед собою американська і британська військові адміністрації, було збереження військово-промислового потенціалу “старої Німеччини” для протистояння майбутній радянській експансії у Західній Європі.

Зрештою американці усвідомили непотрібність цього плану. Як заявив 31-й президент США Герберт Гувер після відвідин Німеччини в 1947 році: “Це ілюзія, що Нова Німеччина може бути перетворена в аграрну державу. Це недосяжно, поки ми не знищимо або не вивеземо з неї 25 млн осіб”. Згодом Франклін Рузвельт розкритикував план, а наступний президент США Гаррі Трумен його остаточно поховав.

Сьогодні нам намагаються нав’язати ідею, що в Україні реалізується не “план Маршалла” (який і справді ще не впроваджений), а “план Моргентау”, метою якого є ліквідувати промисловість країни, перетворивши індустріально-аграрну економіку в аграрно-індустріальну. І винною в усіх цих збоченнях є Америка. Але чи так це?

У 90-х Москва знищувала український промисловий сектор (машинобудівні підприємства, металургію, хімічне виробництво і нафто-хімічну переробку тощо). У перші роки незалежності очільник Служби зовнішньої розвідки Росії (1991-1996 рр.) Є. Примаков навчав своїх підлеглих, що головним конкурентом для РФ є Україна. Щоб понизити рівень конкурентоздатності Києва робилося все: від засилля банківського капіталу, який гальмував розвиток стратегічних галузей економіки, російських інвестицій в українську промисловість, які спрямовувалися виключно на купівлю фабрик і заводів з подальшим знищенням, аж до освітніх програм, сфери наукової діяльності, які були далекими від новітніх тенденцій тощо.

Тому, не заперечуючи факт української деіндустріалізації, потрібно розуміти, що будь-яка держава (ЄС, РФ, США тощо) відстоює свої національні інтереси, всіляко їх захищаючи і просуваючи на ринки незахищених країн. Українському політичному істеблішменту слід було б уже давно позбутися ілюзій, що хтось ззовні аж надто зацікавлений, щоб Україна стала потужним економічним гравцем. І найперше, це не потрібно РФ і країнам ЄС.

“План Моргентау” для України сприймають так, наче він уже здійснюється. Наводяться вигідні для опонентів “серйозні економічні обґрунтування”, нав’язується думка, що влада сучасної України належить аграрному бізнесу. До того ж у цей план ще й вписано пункт щодо примусового скорочення населення країни[2]. Однак це лише суб’єктивні пророцтва щодо “кінця індустріальної України”.

Для того, щоб відродити справді провідні галузі економіки, а насамперед – промисловість, потрібно, зважаючи на війну, загрози та втрату територій, посилити розвиток оборонно-промислового комплексу. До сьогодні ВПК був здебільшого зорієнтований на попит продукції, що диктувався із зовнішніх ринків, і менше – на забезпечення потреб українських військово-морських сил, авіації і сухопутних військ.

У 2016-му Україна посіла 10-те місце за поставками продукції військового призначення на світовий ринок (13-те у 2015 році). За обсягами експорту ми випереджали Туреччину, Швецію, Норвегію, Польщу тощо. Водночас наш розрив із провідною сімкою постачальників надзвичайно великий. Наприклад, український експорт зброї менший від американського майже в 19 разів, від російського – у 12, від китайського, французького та німецького – у 4-5, від ізраїльського та британського – у майже 3 рази. На світовому ринку товарів військового призначення ми поряд з Італією, Іспанією, Південною Кореєю, Швейцарією, Нідерландами, Туреччиною чи Канадою[3].

Та все ж слід визнати, що оборонно-промисловий комплекс і суміжні з ним галузі краще розвиваються в тих державах, де провідну роль у формуванні попиту на продукцію цього сектору відіграє економіка, а експорт такої продукції має підпорядковане значення. Міжнародний досвід свідчить, що зовнішній попит на озброєння доволі нестабільний і по різних видах продукції може коливатися в значних межах.

За таких обставин саме задоволення потреб національної безпеки й оборони допомагає зменшити щорічні коливання попиту на озброєння та сприяє загальній стабілізації роботи підприємств, що виробляють таку продукцію. Це дуже важливо, оскільки через високу капіталомісткість і наукоємність виробництво озброєнь негативно реагує на нестабільність попиту, а отже, і фінансування. І головне, попит на продукцію ВПК автоматично змушує запрацювати видобувну, металургійну, машинобудівну, легку та харчову промисловість, переробні підприємства.

Безперечно, відновити індустріальний виробничий потенціал, а це робочі місця, наповнення бюджетів, заробітні плати і пенсії, зменшення втечі “рук” і “мізків” за кордон, можна завдяки внутрішнім інвестиціям. Для цього потрібні політична воля вищого керівництва держави, системна робота Кабіну та Нацбанку.

[1] Вікіпедія: “План Моргентау”

[2] Бажова Алёна. Моргентау, Украина!

[3] Сучасний український оборонно-промисловий комплекс. Нагальні потреби

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.