Фото: УНІАН

“Третій Рим” і “Другий Єрусалим”: імперські амбіції проти духовності

Концепція XVI століття “Москва – Третій Рим”, авторство якої приписують ченцеві псковського Елеазарівського монастиря Філофею, широко відома. Проте аналогічна ідеологема “Київ – Другий Єрусалим”, що існувала ще в часи Київської Русі, не отримала такої популярності за межами України[1].

Москва – Третій Рим

Ідея “Москва – Третій Рим” була сформульована в XVI ст. і здійснила великий вплив на ідеологію Московської держави. Передумовою її виникнення була нібито проголошена в 1448 р. автокефалія російської церкви, вигнання в 1480 р. з Русі татаро-монголів та створення довкола Москви централізованої держави.

На тлі цих подій у 1453 р. відбулось падіння Константинополя під натиском турків. Після цього Московська держава залишилася єдиною незалежною православною країною (за винятком Грузії, з якою Москва не підтримувала в той період ані дипломатичних, ані будь-яких інших стосунків), що не могло не породити месіанські ідеї в середовищі її політичних і духовних еліт.

Уперше ідея Москви-спадкоємиці Риму була сформульована в посланні псковського старця Філофея до дяка Місюрю-Мунехину у 1523-1524 рр. Автор листа стверджує, що перший Рим знищений, бо він відійшов від православ’я і впав у єресь, другий Рим ліг під ударами агарян, після чого Римом стала Москва: “Яко вси христианские царства придоша в конец и снидошася во едино царство нашего государя, по пророческим книгам, то есть Ромеиское царство, два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти”[2].

Під Москвою Філофей розуміє не так конкретне місто, як державу і московську церкву. Автор ставить країну в центр історії, накладає на неї особливу місію – бути охоронцем і захисником православ’я. Свою ідею Філофей розвинув у посланні до великого князя Василя III, що було написано між 1524 і 1526 р. Тут вперше причиною падіння Константинополя Філофей називає зраду православної віри. Він пише, що загибель перших двох Римів стала результатом їхнього відступництва від православ’я, а Василя III називає єдиним у світі православним царем: “Старого убо Рима церкви падеся неверием аполлинариевы ереси; втораго же Рима Костянтинова града церкви агаряне внуцы секирами и оскордми разсекоша двери. Сия же ныне третьяго новаго Рима державнаго твоего царствия святая соборная апостольская церкви, иже в концых вселенныя в православной христианстей вере во всей поднебесней паче солнца светится. И да весть твоя держава, благочестивый царю, яко вся царства православный христианския веры снидошася в твое едино царство: един ты во всей поднебесней Христианом царь”. Саме у такий спосіб московський цар проголошується єдиним християнським царем у світі. Довговічність і успіхи його влади, на думку автора послання, залежать від вірності православ’ю.

Ідея Філофея сподобалася московським можновладцям. Концепція про винятковість Московської держави і її правонаступництво від Риму стала обґрунтуванням їхніх імперських амбіцій. Ідеологема “Москва – Третій Рим” набула рис політичного міфу, що мав об’єднати молоду державу і підтвердити її право на особливий статус у православному світі.

Згодом концепція псковського старця була підкріплена генеалогічною легендою про походження Рюриковичів від Пруса, нащадка імператора Августа. Цей міф відобразився в “Оповіді про князів Володимирських” і “Посланні про Мономаховий вінець”. Згодом “римська ідея” була описана у грамоті про установу патріаршества 1589, в якій майже дослівно повторювалася формула Філофея: “Ветхий Римъ падеся Аполинарскою ересью, второй же Римъ, иже есть Констянтинопль, агарянскими внуцы от безбожных турок облдаемъ, твое же, о благославенный царю, великое Росийское царствие, третий Рим, благочестиемъ всех превзыде…”.

Концепція “Москва – Третій Рим” не є унікальною. Ще за два століття до її появи, в XIV, сербський цар Стефан Душан і болгарський цар Іоан-Олександр, що мали родинні зв’язки з візантійською династією, вже оголошували себе спадкоємцями Риму. А в болгарській писемності йдеться про те, що новий Константинополь – це Тирново (столиця болгарської держави того часу).

Загалом ідея Москви-спадкоємиці Риму мала подвійний характер. З одного боку, Рим-Москва – це центр справжньої віри, з іншого – центр світської могутності. Спершу важливою була саме релігія, але в епоху Олексія Михайловича в ідеології Московської держави посилився другий мотив: “Ця ідеологія зазнає суттєвих змін під час царювання Олексія Михайловича. Москва затвердилась у своїй ролі православної столиці, і на цьому етапі концепція “Москви – Третього Риму” отримує не теократичний, а політичний сенс. Це передбачає відмову від культурного ізоляціонізму і повернення до ідеї вселенської православної імперії. Відповідно, знову стає актуальною візантійська культурна спадщина. Олексій Михайлович прагне до відродження Візантійської імперії з центром у Москві як вселенської монархії, що об’єднує в єдину державу всіх православних. Російський цар повинен тепер не лише займати місце візантійського імператора, але і стати ним”[3]. Прагнення царя проявилось і в придворному церемоніалі: “У середині XVII століття в Росії відбувається “візантінізація” придворної культури і ритуалу, встановлюється практика причащання царя по чину священнослужителів, як це робили візантійські імператори”[4].

Нове дихання та широку популярність ця ідея отримала в XIX столітті, коли в журналі “Православний співбесідник” у 1861-1863 рр. були опубліковані оповідання Філофея. Відтак концепція “Москва – Третій Рим” знову стала однією з центральних в російській публіцистиці.

Від часів свого створення і до сьогодні ідеологема має дві смислові складові: наступальну, оскільки Москва є “єдиним охоронцем істини”, то у неї є право здійснювати культурну і політичну експансію, нести істину іншим народам, зокрема й на вістрі меча (ця інтерпретація породила імперську лінію в російській політиці, культурі і соціальній практиці); оборонну, оскільки Росію “оточує пітьма” (на Заході – “неправильні християни”, єретики, на Сході – нехристияни), то головне завдання полягає в самоізоляції (сучасне імпортозаміщення), у віддзеркаленні спроб чужого впливу. Необхідно зосередитися на внутрішньому розвитку й етичному вдосконаленні (сучасні духовці скрепи). Ця інтерпретація дала початок “націоналістичній” лінії.

Київ Другий Єрусалим

Концепція “Київ – Другий Єрусалим” відрізняється від ідеї Філофея своїм змістом. Теорія про уподібнення Києва Єрусалиму носила переважно культурний і релігійний характер, була практично позбавлена імперської складової. Ідея сакральності міста, його уподібнення Єрусалиму як центру християнського світу має глибоке коріння в історії. Ця ідея відобразилась у “Повісті минулих літ”, зокрема в “Легенді про Апостола Андрія”, який віщував велике майбутнє Києву: “Видите горы сия? Яко на сихъ горахъ въсияеть благодать Божия: имать и городъ великъ быти и церкви мьногы имат Богъ въздвигнути”. И въшедъ на горы сиа, и благослови я, и постави крестъ, и помолився Богу, и слизе съ горы сея, идеже послиже бысть Киевъ, и поиде по Днипру гор?”[5]. У тому ж контексті слід розглядати слова князя Олега: “И седе Олег княжа въ Киеве, и рече Олег: “Се буди мати городом русьским”.

У Біблії саме Єрусалим є матір’ю: “…вышний Иерусалим… Матерь всем нам” [Гал 4:26]. Щоб уподібнити Київ Єрусалиму і Константинополю, за Ярослава Мудрого були побудовані Золоті ворота і Софійський собор, праобразами яких стала константинопольська Софія й старозавітний Єрусалимський храм. У такий спосіб обґрунтовувалася претензія Києва на роль нової християнської столиці, втрачена колишнім “старим” Єрусалимом. Ярослав Мудрий, будуючи в Києві ці храми за зразком Єрусалиму, на думку староруських книжників, виступав у ролі нового Соломона, а його батько, князь Володимир, – нового Костянтина і Давида. Саме така оцінка діяльності руських князів є в “Слові про закон і благодать” митрополита Іларіона[6].

Після розпаду староруської держави про києвоцентристську ідею усі забули. Лише у 20 рр. XVII ст., в період відродження православної ієрархії в 1620 р. Єрусалимським патріархом Феофаном, ця ідея знову відроджується. Починаючи з послання митрополита Іова Борецкого: “…До богоспасаемого места Киева, второго руского Иерусалима…” уподібнення “богохранимого града” Києва Єрусалиму стає загальним мотивом в творах православних богословів і полемістів. Ця формула зустрічається в таких творах епохи, як трактат Захара Копистенського “Палінодія”, “Protestacja” Іова Борецького тощо. У цей період формула “Київ – Другий Єрусалим” стає зброєю в руках противників унії, що відстоюють культурну і конфесійну самобутність українців, вона грає роль ранньомодерної ідеології. Київ, на думку православних богословів, як і Єрусалим, терплячи утиски від іновірців (поляків), залишається “матір’ю церквою” і найважливішим центром християнського світу[7].

Паралельно з “єрусалимською концепцією” в XVI-XVII ст. існувала також “троянська концепція” – віра в те, що гомерівська Троя існувала на місці Києва, або в його околицях[8]. Особлива, месіанська роль Києва в світі, окрім християнської, включала також античну складову.

Однак концепції про роль Москви і Києва є цілком різними. Ідеологема “Москва – Третій Рим” від самого початку містила в собі імперську складову, що посилилася згодом. Це недивно, оскільки і “перший” і “другий” Рим були агресивними імперіями, що проводили масштабну військову експансію проти своїх сусідів і, беручи їх за зразок, Москва, усвідомлено чи ні, прагнула наслідувати їхню політику. Зовсім іншою за змістом була ідея “Київ – Другий Єрусалим”. Спершу вона проголошувала Київ спадкоємцем не імперського, а сакрального центру – священного для християн Єрусалиму.

Ця ж обставина характеризує і “троянську ідею”. Як відомо, Троя вела оборонну війну проти греків, що напали на неї, тому вона є втіленням ідеалу справедливої оборонної війни. Отже, ідея Філофея сприяла становленню і посиленню імперських меж Московської держави; Київська ж ідея була позбавлена імперської складової, тому вона може вважатися одним з варіантів ранньомодерного націоналізму, що зумовив виникнення і становлення в XIX ст. українського національного руху.

І нині, на тлі історичних фактів, що відкрилися під час отримання українською церквою Томосу, теорія “Москва – Третій Рим” зазнає краху. Неканонічність РПЦ ставить під сумнів її церковну суб’єктність, саме тому Москва так опирається Томосу для України. Справа тут не лише в геополітиці і фінансових втратах від 12 тисяч українських парафій УПЦ (МП). Важко вважати себе “Третім Римом”, коли другий Рим дарує автокефалію церкві, матір’ю якою й вважає себе Москва. Втрата концепції “Третього Риму” виносить на поверхню ще одне питання – а чиїм власне спадкоємцем є російська держава? Виходить, що не так Константинополя, як улусу Джучі – Золотої Орди.

Можна зрозуміти ідеологів і церковників російської держави. Виводити спадкоємність Росії від Візантії приємніше і престижніше, ніж від улусу Джучі. Але реальність показує, що Російській православній церкві треба самій звертатися до Константинополя за Томосом для відновлення своєї суб’єктності у православному світі.

Сучасна російсько-українська війна – це боротьба імперських смислів та цивілізаційних, духовних цінностей, що триває ще від часів створення цих двох концепцій. І дуже символічним є те, що саме під час цієї війни може відбутися встановлення історичної справедливості – отримання Томосу Українською православною церквою. Україна повертає собі статус духовної столиці православ’я, якою вона й була з часів Київської Русі.

 

[1] Тут і далі цитуємо за: Релігія в Україні: Антон Карин. “Москва — третий Рим”, “Киев — второй Иерусалим”. К истокам разных путей

[2] Тут і далі цитуємо за: Синицына Н. В. Третий Рим. Истоки и эволюция русской средневековой концепции. М.: Индрик, 1998. — 416 с.

[3] Живов В.М., Успенский Б.А. Царь и Бог (Семиотические аспекты сакрализации монарха
в России). – Избранные труды. Т.1. С.223.

[4] Ранчин А. М. К истолкованию теории «Москва — Третий Рим» в русской культуре Нового времени //Россия XXI, 2012. — № 6. С. 26–57.

[5] Лихачев Д.С., Романов Б.А. — Повесть Временных лет. Москва-Ленинград. Издательство Академии Наук СССР. – 1950. – С. 1063.

[6] Ричка В. М. Київ — другий Єрусалим: З історії політичної думки та ідеології середньовічної Русі. Київ, 2005.- 243 с.

[7] Яковенко. Н. Символ «Богохранимого града» у пам’ятках київського кола? (1620-1640-ві роки) С. 296-330. //Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI — XVII ст. Критика Київ 2002 г. – с. 416

[8] Русина О. Київ — Троя: передiсторiя та iсторiя мiфологеми. Студії з історії Києва та київської землі / О. Русина ; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. — К. : [б.в.], 2005. — С. 240-263.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.