Фото. Jonny Lindner

Плюралізм цинізму та інтелектуали “між”

В сучасній українській літературі спостерігаємо реалістичну та постмодерну манери писання. Реалізм тісно переплітається з національним, постмодернізм губиться у палітрі асоціацій, образів, подій, думок та ілюзій. Одна з особливостей сучасних тексів – розмитість і нечіткість, постійні вагання та протиставлення, розмитість національного.

Коли з’явився постмодерн – “з’явилася графоманія порожнього інтелектуалізму, яку творять люди ерудовані, котрі все знають, розуміють, бо перечитали і Фуко, і Барта, і Дельоза…”;  “…цій літературі штучних спецефектів, безвідповідальної гри, літературі без душі і духу, але з великими претензіями, відповідає певний тип критики, який можна охарактеризувати як критику, в якій важлива гра заради гри” [2, с. 179].

Комерціалізація літератури створила інтелектуала, що постійно коливається між європейськими модою та національними ідеалами. Сучасний інтелектуал постає перед вибором, що саме писати (що переважатиме у його текстах), бо чіткої стратегії чи напрямку не існує. Це тип інтелектуала розгубленого, інтелектуала не постійного, інтелектуала “між”.

Сучасного ж інтелектуала розчленовано на інтелектуала-фахівця та інтелектуала-універсальника. Цей поділ штучний, сліпе епігонство прозахідних орієнтирів, адже інтелектуал завжди універсальний за освітою і сформованим світоглядом.

Філософ Михайло Мінаков вважає, що “…взяв гору тип інтелектуалів, який можна назвати “інтелектуали-циніки”, бо сфера їхніх переконань сформувала особливий ринок символічного виробництва обміну. Ця особливість полягає у створенні зневіри, апатії та загального цинізму… Мета цинічних інтелектуалів – орієнтуватися на прибуток, а їхній метод – забруднення ідеалів, нищення підстав для суспільного консенсусу” [3, с. 27].

Цинізм переходить з епохи в епоху і нагадує циклічне явище – кожна з епох має своє відродження, середньовіччя та занепад, адже цинізм завжди присутній там, де є глибокі розчарування. Він не руйнує ідеали чи авторитети, а несе зневіру. Зараз ми спостерігаємо пік цинізму у сучасних літературних текстах. Молоді інтелектуали розчарувалися: чимало цинізму зустрічається у текстах постмодерністів, які, порівнюючи себе з європейськими, знаходять пристановище у наслідуванні елітарної культури. 

“Елітарна культура природно існує в умовах постіндустріального або, в іншій термінології, інформаційного суспільства. Взаємовплив та взаємоінтегрованість цих двох феноменів значні” [1, с. 164]. За своєю природою елітарна культура інтернаціональна або наднаціональна. Вона ніколи не мала національних ознак… На базисі масової культури можуть формуватися інтернаціональні субкультури, наприклад, хіпі чи растафарі. Такі субкультури не є загрозою для традиційної культури, але для української вони небезпечні, адже вони безнаціональні (не мають чітко окреслених національних ознак) [4, с. 158].

Елітарна культура у сучасну епоху стає інтернаціональною, а постмодерна манера писання сучасних мистецьких чи літературних творів перетворюються у масову культуру. Таке переплетіння – це заперечення, характерне постмодерній свідомості. Дослідник Дмитро Андреєв наголошує: “Постмодерністське відчуття абсолютно не терпить будь-якого насильства над самим собою” [5, с. 186]. Так формується необмежений плюралізм цинізму, плюралізм, котрий чинить ще більше насилля над читачем та створює ефект парадоксу.

Український варіант постмодерну спрямований, перш за все, на руйнування колоніальних концептів у соцієтальній психіці та кліше традиційних практик письма, оскільки абсолютизуються вторинні принципи постмодернізму – епатажність та формально-стилістична гра. Серед популярних постмодерних інтелектуалів можемо виокремити Євгена Сверстюка, Ігоря Калинця та Василя Шкляра. Ігровий принцип композиційного рівня тексту та ідейно-концептуального розгортання психосоціальних чи рольових моделей всесвіту виглядає доволі штучно й не створює враження семантичної багаторівневості та глибини. Істотна риса цієї групи митців-циніків – просування на Захід, лобіювання та позиціонування власних текстів у рамках діалогу, який лише віддзеркалює сам себе [5, с. 183].

Цей ігровий принцип спостерігаємо у публіцистичних виступах сучасних постмодерних інтелектуалів та інтелектуалів-циніків, які сповідують ідею просування на Захід, й водночас не розглядають національну культуру як основу інтеграції. Серед них – європейські вчені, філософи, мислителі та українці, які за своїм інтелектом не поступаються інтелектуалам світового масштабу. Серед інтелектуалів-циніків є представники Гарвардської школи письменників, зокрема Микола Рябчук, Юрій Андрухович та Оксана Забужко.

Інтелектуали-циніки називають Поля Сартра і Мішеля Фуко та інших інтелектуалів філософами, що звертались до проблем духовності. Невідомо наскільки Поль Сартр був духовним, але співцем духовності він, як атеїст, точно не був. Це свідоме перекручування, коли наштовхуємося на запитання чи це “гра заради гри”, “заперечення заради заперечення” – традиційні прийоми постмодерністів чи маніпуляція? Твердження інтелектуалів-циніків спотворюють історико-світоглядну дійсність.

Отже, постмодерна література внесла багато нового у нашу культуру. Сприймаємо її витончені форми, сюжети, але не завжди вона базована на національних традиціях. Сучасний інтелектуал стоїть на роздоріжжі між постмодернізмом, цинізмом і реалізмом, національними традиціями, глобалізацією та вестернізацією. Дедалі більше інтелектуалів “постмодернізуються”, бо постмодерн в літературі став культом, можливістю відчути себе частиною Європи. Яким буде сценарій розвитку нашої культури в епосі постмодерну, якою буде роль постмодерної еліти?

Постмодерн стирає кордони між серйозністю та грою, інтерналізує українську літературу у світовий літературний простір. Маємо постмодерну еліту та універсальних інтелектуалів – дві різні точки зору, два світогляди. Сучасні інтелектуали коливаються між цинізмом, постмодерном, реалізмом, сучасними тенденціями і національними традиціями, й фактично стають інтелектуалами “між”.

 

 

 

1. Бохняк В. Деструкція культури. Український варіант // Молода нація: Альманах. – 2004. – № 4.

2. Даренська Т. Літературна критика як наукотворення: досвід 90-их років // Молода нація. – 2004. – № 4.

3. Мінаков М. Українська інтелектуальна докса: спроба діагнозу // Критика. – 2004. – Ч. 1 – 2.

4. Пилипенко В. Вплив глобалізації на національну культуру // Молода нація: Альманах. – 2004. – №  4.

5. Сапіга Т. Мотив всесвітнього потопу в українській постмодерній прозі // Молода нація: Альманах. – 2004. – № 4.

 

 

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.