Дистрикт Україна: рейхскомісар Еріх Кох та ОУН

Політичне керівництво Рейху планувало створити маріонеткову національну українську державу. Впроваджувати нацистський порядок на окупованій території УРСР було доручено Еріху Коху – вихідцю з пролетарської родини, лютеранину, соціалісту, учню торговельного училища (не закінчив), рядовому солдату Першої світової війни.

У 1920 р. Кох стає активістом НСДАП (партквиток N 90), у 1928-1945 рр. займає посаду гауляйтера Східної Пруссії, а з травня 1941 р. і до листопада 1944 р. – ще і рейхскомісара дистрикту Україна з осідком у Рівному. До 1949 р. переховувався в британській зоні окупації Німеччини. Після викриття був переданий СРСР, а відтак за нез’ясованих обставин, але за особистою вказівкою Сталіна, відправлений до Польщі, де був засуджений “за злочини, здійснені на території Східної Пруссії”, яка на той час входила до СРСР.

На суді розповів про симпатію до Радянського союзу, а також про свої дії, спрямовані на недопущення створення незалежної України. У 1959 р. був засуджений до страти, однак вирок не виконувався нібито через слабке здоров’я.

Утримували Е. Коха у в’язниці м. Барчево (тепер Ольштинський повіт Вармінсько-Мазурського воєводства), де у нього було пристойне харчування, телевізор, газети, журнали, можливість виходити на прогулянки тощо. Ані СРСР, ані УРСР ніколи не домагалися його видачі для суду за злочини на території України. Деякі дослідники вважають, що причина цього криється у співпраці Коха з НКВС.

Його філософія на посаді рейхскомісара України була простою: “Я вийму з цієї країни все до останнього. Ми повинні усвідомлювати, що найдрібніший німецький працівник расово і біологічно в тисячу разів перевершує місцеве населення”. Головна заслуга Коха у ті часи – терористичні методи управління, що провокували українцівна збройний опір окупантам. Як наслідок – 4 млн загиблих, замордованих, зниклих невідомо куди та 2,5 млн перевезених на примусові роботи до Німеччини.

Повернімося до проблеми взаємовідносин галицьких українських націоналістів (“легітимної” ОУН та групи на чолі зі С. Бандерою, що називала себе “революційним проводом” ОУН) із німецькими державними, партійними, військовими чинникамита окупаційними адміністраціями Генеральної Губернії (Польща) та рейхскомісаріату Україна (УРСР).

Історія ця непроста, неоднозначна. Документів – катма, а якщо такі й є, то зберігаються у федеральному архіві ФРН у м. Кобленц, і українські дослідники, наскільки я розумію, про них не знають.

Відомо натомість, що вермахт жодних політичних цілей не мав, а від будь-яких спроб втягнути його в політичні суперечки всіляко відмежовувався. Стосується це і “східної” політики державного керівництва взагалі, й “українського” її напрямку зокрема. Свій інтерес, доволі вузькопрофільний, у цьому мав тільки абвер – військова розвідка. Керманичі вермахту звернулися по допомогу до ПУН. Один з очільників “легітимної” ОУН З. Книш так описував цю ситуацію: “Не було мови, щоб ПУН міг згодитися на таку пропозицію. Що вона давала українській справі? Яка з того користь для ОУН? Німецькі військові чинники радніше говорили з бандерівцями, як з нашою Організацією [тобто з ОУН –Д. Я.]. Причина та, що наш Провід висунув політичні передумови, від яких здійснення або бодай декларативного проголошення узалежнював яку-небудь співпрацю на Сході. Голова ПУН [тобто А. Мельник– Д. Я.не відступав від тієї передумови і стояв при ній так само твердо…як і перед німецько-польською війною.

Отже, керівництво ОУН в особі її вождя від співробітництва з німцями відмовилося: немає проголошення, нехай формального, незалежної України – немає співпраці.

З іншого боку, така кооперація відбувалася в індивідуальному порядку, адже для проведення військової операції проти СРСР (як і проти інших країн) вермахт потребував, окрім польових частин, аеродромів, танків, гармат, стрілецької зброї, залізниць, колісного та гужового транспорту, бензину та харчів, ще й сотень, якщо не тисяч перекладачів. До слова, одним з таких був український поет Юрій Клен (справжнє ім’я Освальд Бурґгардт), який служив перекладачем при штабі XVII польової армії, що 1941-го дійшла аж до Києва.

У цій ситуації німці не мали іншого вибору, як звернутися до конкурентів. За словами їхнього критика, “бандерівці на те годилися. Найбільше тиснув на них Ярий, що не тільки мав у тому свій персональний інтерес, але вимагали того від нього його хлібодавці… Сьогодні з цілою певністю можна вже ствердити, що в бандерівців була домова з частиною вермахту, репрезентованою розвідною службою адмірала Канаріса, до якої мав доступ Ярий”. За доказами далеко ходити не треба – достатньо набрати в пошуковику слова “Нахтігаль” та “Роланд”.

Звідки ж про ті вимоги міг знати Книш, який не мав інформаторів серед групи Бандери та в абвері? Можливо, дізнався вже після війни, в часи написання мемуарів. Однак це – лише припущення.

Більше – в наступних матеріалах.

Література до теми:

  1. Hans-Erich Volkmann (Hrsg.), Das Russlandbild im Dritten Reich, Köln 1994.
  2. Лебедь: В. Батшев. Партизанщина:мифы и реалии
  3. ОУН у 1941 році. Документи. Частина І

Степан Бандера у документах радянських органів безпеки. Т.1

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.