Галицький націоналізм у цифрах ОУН, НКВС і дослідників

Програмовою сакральною метою Організації Українських Націоналістів було створення Української Самостійної Соборної Держави. Сама ж ОУН для нас – це лише три літери, за якими, однак, стояли конкретні люди. Отже, спробуймо з’ясувати, скільки націоналістів було або могло бути в Організації станом на 1939-й, 1940-й та першу половину 1941 року. Однозначної відповіді на це питання немає досі. Є лише версії. На них і зупинимося.

Версія ОУН. Ось що свідчить провідний діяч Організації Петро Мірчук:“ПУН видав навіть наказ про саморозпуск ОУН на Західній Україні”. За припущенням сучасного дослідника Т. Гривула, першоджерелом було видання “За українську державність!”, яке, зі свого боку, навело вказівку секретаря ПУН Ярослава Барановського Володимирові Тимчію, на той момент – провіднику Крайового проводу ОУН ЗУЗ: …Розпустити організацію, бо ситуація “безвиглядна”. Дата – літо 1941 р.

Версія прихильників Бандери. Якщо вони і цікавилися чисельністю своїх членів та симпатиків, то не надто активно. У спадок залишили відомості вельми приблизні, як кажуть, “на око”. Наприклад, Василь Кук, керівник організаційної референтури “революційного проводу” (тобто тієї її служби, яка кадрами мала би займатися безпосередньо), констатує: час після окупації Німеччиною Польщі “на українських землях, що увійшли до складу Губернаторства, незабаром була створена доволі чисельна ОУН, яка стала базою для діяльності ОУН в Україні. І це – вичерпна інформація.

Зі “Звіту Крайового проводу ОУН до Степана Бандери” (без дати), створеного крайовим провідником ЗУЗ Іваном Климівим (ака “Леґенда”), дізнаємось, що всього на західноукраїнських землях було 200 адміністративних районів, у них членів ОУН: 2000 – у Луцькій області, 3000 – у Рівненській, 5000 – у Львівській, 6000 – у Тернопільській, до 1000 – у Станіславській, до 500 – у Чернівецькій, до 1000 – в Дрогобицькій, до 1200 –у Львові. Загалом 20 000 “партійців” у 3300 станицях ОУН. Наголошу, що йдеться саме про західноукраїнські землі, територію сучасної Західної України, щільно обсаджену НКВС, СД та гестапо, територію, на якій не вщухали масові репресії, насамперед – проти активістів політичних партій, громадських організацій тощо.

Микола Климишин, який тоді щойно звільнився з польської в’язниці, стан львівської організації наприкінці 1939 р. оцінив так: “Але в Організації панувала в той час незвичайна безплановість і дезорієнтація, бо ніхто не міг знайти напрямної, що і як починати. Єдиним порятунком було те, до чого Організація привикла за весь час свого існування”. Однак він не пояснив, ані до чого вона “привикла”, ні звідки запозичив інформацію, яку цитує Т. Гривул, адже до вересня 1939 р. Климишин відбував пожиттєве ув’язнення, а у вересні 1941 р. був заарештований німцями і перебував у тюрмі до кінця 1944 р.

Версія НКВС. Інституція, яка безпосередньо опікувалася геноцидом українців, зокрема націоналістичного підпілля, оперувала якісно іншими даними. У “Доповідній записці НКДБ УРСР першому секретареві ЦК КП(б)У Хрущову про заходи по ліквідації бази ОУН у західних областях УРСР” (датовано не раніше 15 квітня 1941 р) йдеться: “Основну силу ОУН складає ядро нелегалів, яких у теперішній час у західних областях УРСР нараховано 1000 осіб”.

Версії сучасних дослідників. Цифра в 20 000 на довгі роки усталилася в науковій та популярній літературі, відлита, як кажуть в таких випадках, “у бронзі”. Цитую популярну брошуру Галини Ґордасевич: “За деякими, даними, чисельність ОУН до початку Другої світової війни… досягала 20 тис. осіб”. Натомість доктор історичних наук Іван Патриляк цю цифру відкидає. На його “переконання”, станом на кінець 1939 р. чисельність ОУН “не перевищувала 8-9 тис. осіб. Разом з найбільш активними симпатиками Організації їх могло бути близько 12 тис. і навряд чи більше. Також він стверджує: “На 1 вересня 1940 р. крайовій екзекутиві у Львові підпорядковувалося 5500 бойовиків, які готувалися до повстання”. Готувалися ці 5500 бойовиків, очевидно, просто перед носом у місцевих осередків НКВС, НКДБ, партійних, радянських, комсомольських активістів та всієї мережі їхніх інформаторів.

Зі свого боку Тарас Гривул вказує: “Точних даних про кількість членів ОУН, які визнавали провідником А. Мельника, немає, відомо, що їх на території Німеччини перебувало близько 500.[…] Наявні дані [які? хто їх наводить? на що при цьому посилаються? – Д. Я.] свідчать про те, що ОУН А. Мельника у чисельності програвала РП ОУН та відчувала гостру нестачу кадрів”. Посилаючись на І. Климова, дослідник знову твердить прощонайменше 20 000 підпорядкованих членів ОУН, а також про 7000 націоналістів, які перебували на окупованій Німеччиною частині Польщі.

Для порівняння. За даними Енциклопедії  Сучасної  України чисельність КП(б)У становила 521 тис. осіб, партійна мережа складалася зі 23 обкомів, 77 міськкомів, 814 райкомів, 33 275 первинних організацій. Зрозуміло, що ці люди жодну іншу українську державу, тим більше Соборну та Самостійну, будувати не збиралися. Вони її мали – Українську, до того ж Радянську та ще й Соціалістичну.

Підсумуємо. Підпільна терористична мережа, проти якої системно та одночасно працюють правоохоронні органи СРСР і декількох європейських країн, не могла бути масовою. Упродовж 30-х рр. її учасниками були, вірогідно, десятки, можливо дві або три сотні молодих хлопців та дівчат. Реальний мобілізаційний ресурс націоналістів-підпільників – це студенти Львівського університету, Політехніки, національних гімназій малих містечок (Бережан, Золочева, Стрия тощо). Учасники цієї мережі після численних процесів, особливо після Варшавського та Львівського, перебувала за ґратами. Ті, хто після років ув’язнення тимчасово опинились на волі, були змушені “лягти на дно”, припинити або обмежити контакти з іншими підпільниками, сподіваючись на “кращі часи”.

Використана література:

Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали

Проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. Збірник матеріалів і документів. 65-та річниця. 1941 – 2006. – Київ, 2006.

Климишин М.Спомини про Провідника ОУН Степана Бандеру (з книги “В поході до волі”. – Торонто, 1975. – Т.1.)

Патриляк І. Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.