Історичний міфодизайн як ціннісна матриця національного світогляду

Історія як наука, що досліджує давнину, ґрунтується на аналізі фактів. Наукове знання про минуле є необхідним компонентом історичної свідомості народу, але не єдиним: існує також сакральна історія – історіософія, що зосереджується не на фактах, а на смислах. Вона вказує на те, хто ми, куди йдемо, яким є світ навколо нас.

Правда про минуле може цілковито базуватися на міфі, а вся відома нам історія – бути балансом вигадок і фактів. Історичні міфи є складником національної історіософії, вони входять до міфологічної системи народу, є підґрунтям його світогляду.

Структурною одиницею історичного міфодизайну є історико-художній образ. Він пов’язує історичну оповідь із релігією, мистецтвом, літературою, міфологією. Якщо в історичній науці достовірність, підтвердження через джерела є основною вимогою, то в міфодизайні ці чинники радше факультативні. Натомість його основна функція – формування ціннісної матриці минулого.

Історичний міфодизайн та соціогенез. Навчання дітей та юнацтва варто починати з історичного міфодизайну або сакральної національної історії. Спершу необхідно закласти сакральну історичну матрицю, сформувати в учня систему суспільних цінностей, що зробить його громадянином та патріотом, і лише згодом можна переходити до позитивістської фактології історії, до різних інтерпретацій минулого, аналітичних та критичних матеріалів, пов’язаних із національною історією.

 Формування сакральної історичної матриці є найважливішим чинником соціогенезу. Без сакралізованого історичного фундаменту не може бути єдиної історії, а без неї – однієї національної ідентичності. Натомість для знищення національної спільності достатньо зруйнувати її сакральний історичний фундамент, позбавити священної історії. На цьому базуються інформаційно-історичні протистояння, найважливішим компонентом яких є війни історичної пам’яті.

Технології когнітивної або смислової війни та атаки цінностей ґрунтуються на знищені історичної свідомості народу. Замість гордості за свою країну, її історію, людям закладається відчуття сорому; поширюється наратив про привнесену ззовні державність, штучність кордонів і мови, “історичну спільність” із країною-агресором. Отже, захист системи національних цінностей та смислів має бути основою національної безпеки.

Складники історичного міфодизайну. Національний історичний міфодизайн народу повинен мати такі структурні компоненти: священна війна, сакральні герої, антигерої, сакральна жертва, “інфернальний” ворог.

У священній війні історичний процес є протистоянням добра і зла у минулому. Національна спільнота пристає у цьому конфлікті на бік добра, а її вороги – на бік зла. Будь-яка національно-визвольна війна, що поклала початок суверенності котроїсь із сучасних держав, представлена у ракурсі сакральності. Для США священною є війна з королівською Великобританією (1775-1783 рр.), для Куби – героїка боротьби проти режиму Батисти, для давніх греків – Троянська війна. Гомерівська “Іліада” була в античному світі інструментом соціалізації і прийняття еллінської ідентичності. Історична свідомість італійців формувалась через образ народного героя Джузеппе Гарібальді та священної війни за єдність Італії.

У деяких національних історичних наративах священній війні уподібнюється війна Вітчизняна. У російській історіографії сакралізована Вітчизняна війна 1812 року, боротьба з Наполеоном, Льодове побоїще, Куликовська битва, визволення Москви військами К. Мініна і Д. Пожарського, Полтавська битва, походи А. Суворова, оборона Севастополя, подвиг крейсера “Варяг”, Велика Вітчизняна 1941-1945 рр. тощо. Фактичним гімном боротьби з фашистською агресією стала пісня “Священна війна” В. І. Лебедєва-Кумача і О. Александрова, що з’явилася вже на другий день після нападу Німеччини на СРСР. У композиції акумульовані всі необхідні конотації сакральної битви: “сила темна”, “смертна битва”, “благородна лють”, “царство темряви”, “чорні крила”, “гнила нечисть”.

Сакральний герой – історичний або міфологічний персонаж, з діяльністю якого пов’язане створення відповідної національної культурної спільності, її священних цінностей і сенсів, що закріплюються і транслюються наступним поколінням.

Для Великої Британії сакральними героями є король Артур, Вільгельм Завойовник, Вільгельм Оранський, королева Єлизавета, Вінстон Черчилль. Національним символом Франції є Жанна д’Арк, яку канонізували у  1920 році. Ще одна сакралізована постать – Шарль де Голль, творець нової Франції. Саме він, за дослідженням телеканалу “Франс-2”, зайняв перше місце у рейтингу великих французів.

Для США сакральними є батьки-засновники. Однак найвеличнішим американцем громадяни США назвали Рональда Рейгана, образ якого пов’язують із перемогою у “холодній війні”. В українському фольклорі сакралізовані герої трапляються, зокрема, у козацьких думах. Серед героїв цих ліро-епічних творів є, наприклад, відважний запорізький козак Голота, який переміг татарина та повернувся з трофеями на Січ.

Згідно з характерним для історіософії дихотомічним мисленням, образ героя передбачає й наявність антигероя – зрадника спільноти, сакральних ідей чи національної справи. Ним може бути й лиходій, що зневажає спільні цінності. Класичними прикладами лиходія і зрадника в Новому заповіті є Ірод та Іуда.

Інформаційна і смислова війна проти національної спільності здебільшого починається саме з атаки на сакральних героїв. Усі українські антигерої радянської історіографії – Мазепа, Петлюра, Бандера та інші – прагнули незалежності українських земель. Колективним антигероєм тих часів був ще й “український буржуазний націоналізм” – ідеологічне кліше марксистської історії, яким окреслювалися всі явища, пов’язані з боротьбою за українську державність. Сьогодні ж, згідно з опитуванням 2015 року, антигероєм України є колишній президент Віктор Янукович[1].

В історичному романі українського письменника, етнографа і фольклориста І. Нечуя-Левицького “Князь Єремія Вишневецький” (1897 р.) дихотомія героя та антигероя уособлюється в образах українсько-польського князя Яреми Вишневецького – “одступника” та “перевертня”, якого Богдан Хмельницький вважав “лютим ворогом козаччини”, та його протилежності Максима Кривоноса – лисянського полковника, учасника Корсунської битви, одного з керівників козацько-селянських повстань в Україні за часів Хмельниччини[2].

Одним із прийомів руйнування національної священної історії є нівелювання образної опозиції між добром і злом, героєм та антигероєм. Категоричний імператив у визначенні зла зникає, натомість з’являється елемент відносності – “не все так просто”. Й ось зрадник перестає бути антигероєм, перетворюючись на людину із “власною правдою”. Якщо добро і зло відносні, то національне єднання неможливе.

Історичний міфодизайн кожного народу містить також образ сакральної жертви, що виражається або через трагічну смерть героя, що загинув в ім’я суспільних ідеалів, або через народне винищування – колективну жертву (голодомори, геноциди).

Священні жертви героїв є у кожному з періодів української історії. Можна навіть сказати, що саме на них і будується сакральна матриця нашого минулого. Трагедія – це наратив, що робить подію сакральною, натомість  історія з щасливим кінцем, де герой перемагає всіх ворогів, у національну матрицю священної історії не входить. Тому спроби переписати минуле України за голлівудським зразком приречені на провал.

У кожного народу на рівні історичної пам’яті є образ геноциду, без якого вони б не змогли утримати національну єдність. В Україні ж сакральними жертвами є закатовані під час Голодомору, “Розстріляне відродження”, Герої Небесної Сотні, загиблі воїни АТО тощо.

Упродовж тривалого періоду будь-якій спільноті також протистоїть “інфернальний” ворог, боротьба із яким створює сенс національної і світової історії. У релігійній версії таким ворогом є Диявол. Його протиборство з Богом має і земну проекцію, адже він ворог не лише Бога, а й усього роду людського.

Історичним ворогом античних греків були перси, стародавніх римлян – Карфаген, росіян – консолідований Захід. Національна самосвідомість вірменського народу будується на імперативності протистояння турецькому онтологічному ворогові. Після звірств японських завойовників китайці вважають своїм історичним ворогом Японію. Часом таке протиборство навіть відображається у національних гімнах. Історичний ворог необхідний для консолідації соціуму – без нього суспільство зазнає ентропії.

З 90-х років ХХ століття українська історіографія повертає забуті імена національних героїв, досліджує їхню діяльність та внесок у історію державності. Сьогодні ж необхідно формувати історичний міфодизайн навколо забутих постатей: українських кошових отаманів та гетьманів – І. Сірка, П. Сагайдачного, П. Дорошенка, борців за державність новітньої історії України – П. Скоропадського, С. Петлюри, С. Бандери, героїв Крут, сучасних звитяжців – Кіборгів, воїнів АТО тощо. Саме тому гуманітарні науки мають відновлювати цивілізаційно-ідентичну священну історію України, розпочинаючи із цінностей і смислів, що екстраполюються на минуле.

[1] Апостроф: Украинцы назвали героев и антигероев своей истории

[2] УкрЛіб: Герої й антигерої в історичних романах І. Нечуя-Левицького

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.