Звільнення через сміх

За давніх часів ставлення до сміхової культури було вкрай підозрілим. Вожді й шамани (пізніше – королі і священики) не без підстав вважали, що веселощі послаблюють контроль влади над платниками податків, що сатира та гумор принижують велич та спокушають малих світу сього на непоштивість до святинь, ієрархій та достойників.

Відповідно сміхуни та скоморохи всякого штибу були запроторені до кастової “клоаки”. Їх приписали до найнижчого стану та наклали на них довгу вервицю заборон: від табу на виступи в певних місцях та у певні дні й аж до обмеження їм вічного спочинку на громадських цвинтарях.

Це тривало довго – від доби фараонів аж до тих часів, коли європейські церковники втратили базове право на формування громадської думки. Наприклад, у передовій парламентській Англії закони проти мандрівних циркачів були скасовані лише на початку XVIII століття.

Короткий курс ідеології ненависників сміху впорядкував Умберто Еко в “Імені Рози”. Персонаж на ім’я Хорхе говорить там таке: “Сміх – се недолугість, зіпсуття, недосконалість нашої плоті. Се розвага для селянина, попуск для пияка… Сміх зостається річчю нікчемною, потіхою для посполитих, профанною тайною для простолюду… Сміх визволяє посполитого від страху перед дияволом, бо на празнику дурнів диявол теж постає убогим і дурним, отже негрізним. Сміх дає простолюдцеві забути на якийсь час про страх. А закон примушує підкорятися собі саме через страх, і правдивим ім’ям його є острах Божий”.

У цій сентенції вміщена головна претензія до сміху “низових” традиціоналістів усіх часів і народів – він знищує страх, що цементує ієрархію.

Для високого традиціоналізму – на штиб суфізму, практик Шрі Чайтанії чи вчення Бешта – сміх є формою радості, у якій людина єднається з вищими еманаціями. Але в нас, в Україні, і досі переважає жрецький (ієрархічний, низовий) традиціоналізм із його “гіперсерйозними” практиками вічного страху, з вкляканням перед носіями зовнішніх атрибутів святості, з пошуками “шляху аріїв” та з похмурим культом героїв.

Наше суспільство пронизане струнами та оплутане мотузками різноманітних страхів. Деякі з них походять ще з давніх часів, інші з’явилися за радянської доби, решту ж принесли до нашої свідомості свіжі плітки та психічні епідемії. Окремий кейс становлять “травматичні табу”, пов’язані, зокрема, з катастрофічними поразками громади в минулому, з періодами окупації, голодоморами та колоніальним тиском.

Сміхова культура в цій ситуації є лікувальним та визволяючим форматом. Громадська свідомість зверталася до нього з незапам’ятних часів. Зверталася майже інстинктивно, не чекаючи порад харизматів і психоаналітиків. Якщо сміх і не витісняв травми, то зменшував біль. Тому не дивно, що нині в суспільстві є виразний попит на комедії, які є чи не єдиним окупним жанром сучасного українського кінематографу, на гумористичні шоу, збірки анекдотів, сайти типу “Баба і кіт” тощо.

Але не всі погоджуються з тим, що джерелом сміхової культури була самодіяльність громади. В одному з недавніх інтерв’ю журналіст Віталій Портников припустив, що радянський КВН, котрий народився в студентських клубах у середині 50-х років як “культура капусників” та вийшов на центральне телебачення СРСР у 1961 р., був своєрідним маніпулятивним інструментом радянської системи постправди. Портников вів мову про “дозволений сміх”, “сміх без наслідків для влади” в контексті виявлення “коренів” того культурного феномену, що навесні цього року породив політичний “казус Зе”.

Себто вибудовується така собі умоглядна схема, де одна група політтехнологів будує імідж своєї “прохідної фігури” на посттравматичних страхах, а інша група – на тому фрагменті сміхової культури, котрий був інструментально “заточений” під владу за радянських часів. І цей випадок протистояння культури страху і культури сміху пропонується розглядати як змагання двох соціальних технологій.

Безумовно, такий спекулятивний (у доброму розумінні цього слова) погляд на процес стрибкоподібної актуалізації сміхової культури в Україні має раціональні підстави. Ситуація явно сценарна. Але автора цього тексту “казус Зе” найперше цікавить як яскрава ілюстрація процесу занепаду культури страху в Україні.

Те, про що ще 5-6 років тому обережно говорили у вузьких колах інтелектуалів, тепер показало своє обличчя. Або ж свою маску – як кому виглядає. Сталося те, про що пророчив устами свого персонажа Хорхе, покійний італійський герменевтик: “Якщо раптом хтось… піднесе мистецтво сміху до витонченої зброї, якщо риторику переконування замінить риторика висміювання, якщо топіку терплячого і живодайного снування образів відкуплення замінить топіка нестримного розвінчання і повалення усіх найсвятіших та шанованих образів – о, той день зітре з лиця землі й тебе, Вільяме, разом з твоєю мудрістю!”

Зрештою, цей день прийшов. І ми вже не на його світанку, а ближче до полудня. Ми живемо в суспільстві, котре виразно стомилося від нудних століть риторики переконування, котре “фільтром реальності” обрало саме риторику висміювання.

І в цьому факті криється сумна звістка для вітчизняного традиціоналізму. Попри всю його закоріненість в українській землі, попри фронтальний консерватизм нашого суспільства, попри ходи, хоругви та патріархати, традиціоналізм став зримо здуватися.

Навіть війна ідентичності, яка зазвичай є гіперпоживним середовищем для “традиційників”, державників та елітаристів, не рятує ситуації. Оборонцям традиції, як виявилося, нема чого запропонувати стомленій обіцянками громаді. Мантри про невмирущі родинні цінності проходять повз вуха молоді та людей креативного віку. Героїчний пафос, попри всі зусилля пропагандистів, не резонує з вимогами і трендами доби. Люди прагнуть розваг та “самореалізації”. Прагнуть близьких атрибутів успіху, прагнуть того, що можна показати сусідові, а не вічності.

Це один із варіантів звільнення. Не придуманого мрійниками, а реального процесу. Хоча за ним і відчувається звуження світоглядних горизонтів. Обернення на себе та торжество егоїзму. Звісно, вузький обрій комфортніший, він не тривожить розмитими контурами. Але він небезпечний тим, що не видно того, що стрибне на нас з-за нього.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.