Спільнота “вдячних” та присмерки ідеологій

Київський філософ Сергій Дацюк вважає, що ми є свідками виникнення нового суспільно-політичного явища – своєрідного “ідеологічного конструкту”, що залишився від застосування передвиборчих технологій, базованих на створенні за допомогою медіа та соціальних мереж хвилі індуктивного психозу (делегованого електоральним масам божевілля). Так, кажучи образно, повінь лишає воду в принагідних заглибинах.

Дацюк не став вигадувати відстороненої назви новому явищу, використавши те ім’я, котре у фейсбучних суперечках інструментально застосовували політичні опоненти – “порохоботство”. Ось що він написав у своїй статті “Що робити з порохоботами”, котра з’явилася наприкінці квітня на “Українській правді”:

“В основі ідеології порохоботства лежить онтологічна безвідповідальність, ухилення від мислення та рефлексії, інтелектофобія під прикриттям продажного креативного класу, моральний релятивізм, соціальна брехня, несправедливість, суспільна агресія, використання принципу “розділяй і владарюй”, нездатність до усвідомлення власних помилок, бравада снобізмом вищості та націонал-патріотичної окремішності, сектантство, яке в післявиборчій ситуації вже перетворюється на вождизм з елементами фашизму та нацизму”.

Як бачимо, наведена філософом феноменологічна характеристика в жодний спосіб не розкриває нам того стрижневого, об’єднуючого меседжу, без якого навіть невелика група людей не здатна відчути себе цілісністю. Що вже говорити про спільноту, до якої зараховують себе сотні тисяч дорослих та освічених людей.

Зрозуміло, що групу “вдячних” єднає щось більш конкретне, ніж страх реваншу проросійських сил, і щось більш цементуюче та фронтальне, ніж медійний образ “олігарха-батька нації”, в якого немає ні видатних ораторських даних, ані сексуальної привабливості, ні того типу лідерської харизми, котра притаманна народним вождям та засновникам релігійних сект.

Окрім того, бачимо, що спільнота “вдячних” не має ознак традиційної політичної секти, зокрема окресленого ядра “апостолів”, тобто формально позиціонованих взірцевих сповідників та посередників між низовою масою і вождем. Наймані блогери та медіа-речники телеканалів на цю роль мало придатні, не підходять для неї і “смотрящіє”, силовики та топ-чиновники, які є реальним і функціональним оточенням тієї особи, на яку проектується абстрактна вдячність.

Ця спільнота виглядає не стрижневою, а ризомною, мережевою. За наявності зримого та персоналізованого “центру вдячності” вона не має стратегічного “центру збору”.

А ще ми не чуємо того спеціального та імперативного “меседжу спасіння”, що є обов’язковим для єднання та розвитку спільноти стрижневого (сектантського типу). Натомість “центр вдячності”, як можемо бачити, експлуатує широкий набір націонал-патріотичних та історико-культурних фреймів, які не є спеціальними для єднання саме навколо нього.

Можемо уявити, що в найближчий час з’явиться хтось (наприклад, Вакарчук), хто транслюватиме той самий набір “львівських” фреймів. Але він робитиме це інакше, використовуючи як власну потужну харизму, так і свою органічну (родову, ментальну, дискурсивну) належність до західноукраїнського соціокультурного гештальту. У цій ситуації спільнота “вдячних” буде, швидше за все, переорієнтована на новий “центр збору”.

Дацюк пише:

“Ще одна згубна річ порохоботів полягає у тому, що вони руйнують націоналізм. Для порохоботів посилання на націю та патріотизм є таким же інструментальним прийомом, як апеляція до держави та економіки. Пастка порохоботів для націоналізму у тому, що своїм моральним релятивізмом і олігархо-корупційною інструментальністю вони руйнують саму основу ідеалів націоналізму – віру у сакральність нації як спільности”.

Але таке руйнування могло б бути, якби ми жили років 30-40 тому, коли ідеологічний дискурс ще доживав віку в ситуації політичного модерну. Тепер, за доби постмодерну, ідеології перестали бути домінуючими фільтрами поміж волею (дією, реальністю) та уявленням. Вони перетворилися на товар, або ж на символічні розмінні “фішки” політичної гри.

І навіть у випадку повного переважання медіа-ресурсу спільноти “вдячних” над медіа-ресурсами “старих” націоналістів важко уявити, що останні негайно здадуть свої позиції й радісно підтримають свіжий політичний конструкт. Адже “ідеологія” нової спільноти, як доречно зауважує Дацюк, є синтетичною, інструментальною, створеною під передвиборчу ситуацію. Це, власне, уже й не ідеологія, а набір програмуючих меседжів.

Натомість “старий” націоналізм твердо стоїть на етноцентричних та містечково-провінційних позиціях. Він, до речі, також уже мало нагадує класичну ідеологію. У ньому переплелися й настояна на регіональному егоїзмі кланова традиція, і народницький популізм, і споконвічна сільська недовіра до столичних ділків. А якщо це все помножити на знаний консерватизм церковників та на химерну вдачу “національно свідомої” інтелігенції, то перспективи спільноти “вдячних” стають зовсім непевними.

Регіональні політичні еліти Галичини вважають, що вони приватизували “старий” націоналізм за родовим правом, що статус єдиних правдивих українських націоналістів вони успадкували від своїх дідів і прадідів, які воювали в загонах усусів та УПА, страждали від сталінських репресій. Саме ця впевненість формує сьогодні політичний рельєф “українського П’ємонту”.

Галицькі еліти не допустили розвитку в Західній Україні Національного корпусу і Правого сектору. Вони тихо й без медійного драматизму відтиснули на другий план Українську Галицьку партію. Спільноту “вдячних”, здається, чекає схожа доля.

Війна між “технічними” та “старими” націоналістами не обіцяє видовищ. Головні битви, мабуть, розгорнуться на рівні кухонних розмов, пліток та агітації в маршрутках. Спочатку “технічні” націоналісти, завдяки перевазі в ЗМІ, залученню відомих персон та матеріально-організаційному ресурсу, отримають перевагу. Але за п’ять-шість тижнів ситуація вирівняється.

І це відбудеться навіть не тому, що політичний націоналізм, на відміну від націоналізму етнічного, не має у нас інституціонального закорінення. Головна причина саме в заміні модерних пріоритетів постмодерними. У ситуації постмодернізму “старий” етнічний націоналізм знаходить для себе зручну позицію як традиціоналізм, як “живий музей”, освячений іменами-брендами й туристичними маркерами.

А от для політичного націоналізму в його класичному вигляді постмодернізм місця не залишає. У новій ситуації політичний націоналізм швидко опускається на рівень звичайного популізму. Теоретично такий конструкт може “вистрелити” як передвиборна платформа або ситуативна іміджева рамка політика-харизмата. Але це одноразова практика.

Продовження, судячи з усього, не буде.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.