Політична амбівалентність

Політична амбівалентність[1], тобто заяви про одночасну можливість двох протилежних політичних явищ, наприклад – зниження податків та збільшення державних видатків – на практиці втілюється в популізм.

На тлі зміни державного керівництва політична амбівалентність є однією із характерних рис сучасного суспільства. Наприклад, понад 50% українців вважають, що країні потрібно одночасно поглиблювати співпрацю із НАТО та ЄС, і з Росією та країнами СНД.

У ситуації з Росією виникає геоекономічна амбівалентність: з одного боку, необхідність економічного співробітництва стимулює зближення двох держав, але з іншого – процес гальмується претензіями РФ на гегемонію в пострадянському просторі. До того ж росіяни вважають себе великодержавною нацією, а от українців – вторинним, меншовартісним, нездатним до самостійних політичних дій етносом. Відмову українців від телурократії[2] вони трактують як державницьку неспроможність.

Скажімо відверто, з Росією щось “не так” уже не одну сотню років. І мова тут не про те, добре це чи ні, – комусь здається, що росіяни цілком даремно відхиляються від шляху розвитку “цивілізованих” країн, інші ж вважають, що саме російське суспільство залишається зразком, на який варто рівнятися, – а про те, що відчуття дисонансу стає все виразнішим. Розповім чому.

По-перше, минуле Росії – це історія фронтирного суспільства, розташованого на стику культур і цивілізацій, що будувало свою ідентичність на основі послідовного прийняття та засвоєння різних культурних і соціальних традицій. Запозичені практики приймалися непросто, але найчастіше до того часу, коли їхнє засвоєння завершувалося, навколишній світ до невпізнання змінювався, і російське суспільство починало сприймати себе як носія чогось такого, чого іншим цивілізаціям не вдалося зберегти. Гра росіян у виняткову унікальність їхнього державного утворення так і не зменшила обертів, що мало фатальні наслідки як для зовнішнього світу, так і для Росії. По-друге, суттєвий дефіцит внутрішніх джерел розвитку впродовж століть успішно компенсувався численними запозиченнями, загарбаннями та крадіжками. Однак цей механізм постійно продукував консерватизм, поєднаний з відчуттям винятковості, що виступало природною “захисною реакцією”, надаючи суспільству стійкість і рівновагу. І як би Росія не примножувалася територіально, вона не розширювалася ментально й ідеологічно, не породжувала універсальних теорій і кодифікованих норм, прагнула не так дати світові щось нове, як не допустити втрати того, що надбала раніше.

Разом із перетворенням Росії на одну із наймогутніших держав у неї почало утверджуватися відчуття “позитивної винятковості”. Унаслідок цього в Москви виникло зневажливо-гордовите ставлення до решти світу, що дозволяло не звертати увагу на низку власних проблем. Однак навіть у часи найвищого успіху Росія залишалася самотньою: її оточували лише союзники, раніше підкорені військовою силою, або ж клієнтели, яких вона утримувала. Навіть імператор Олександр III говорив про те, що Росія має лише двох вірних союзників – армію і флот. Щоби привернути до себе загальну увагу, “окремішній” країні необхідні одвічні “спецзасоби” – сила або гроші, а краще й те, й інше. Попри численні проблеми розвитку, така модель досі дозволяє російському суспільству перебувати у відносній гармонії із собою.З іншого боку, ізольованість Росії (зумовлену часом зовнішніми обставинами, часом – її власним вибором) цілком по-іншому сприймали за кордоном.

Наприклад, у Західній Європі Московію вважали не так унікальною, як відсталою країною, або ж такою, що йде неправильним шляхом розвитку. Таке відчуття політичної амбівалентності перманентно зміцнювалося впродовж останніх 200 років – відтоді, як в Європі почала формуватися перша універсальна соціальна доктрина, що ґрунтується на ідеях права, власності, особистої свободи і збалансованості інтересів людини і держави. Звісно, ні та доктрина, ні економічні успіхи європейських народів не могли стати підставою для того, аби віднести Росію до “відсталих” держав, – росіяни зробили це власноруч разом зі своїм політикумом

[1] Амбівалентність (від лат. ambo – обидва і valentia – сила, міць) – неузгодженість, суперечливість у ставленні до чогось; одночасна наявність двох протилежних почуттів, бажань.

[2] Телурократія – тип цивілізації або форма сучасної держави, у якій усе економічне, політичне й культурне життя внаслідок географічного розташування зосереджується на діяльності, що пов’язана з сушею.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.