Звуження творчих горизонтів

Кажуть, що суспільний поступ завжди супроводжується розширенням творчих горизонтів, а протилежний процес – їхнім звуженням. Це, безумовно, стосується й того сегменту креативності, що обслуговує перспективи громади й держави, а також їхнє позиціонування – як глобальне, так і регіональне.

Старше покоління ще пам’ятає початок дев’яностих та широкий спектр стратегій позиціонування України, що обговорювався тоді на зібраннях фантазерів різних калібрів – від учасників міжнародних конференцій до завсідників кухонних тусовок.

Тоді нам здавалося, що майбутнє новоствореної держави здебільшого залежить від нашого вибору. Що ми вільні у тому, що Конфуцій визначив колись як “зміну назв”. Фантазери марили і “Новою Візантією”, і “Галицькою автономією”, і “Західно-Руською імперією”. А ще “Балто-Чорноморською федерацією” та іншими концептами з нездійсненними знаками.

Нам не здавалося дивним, що серед диспутантів майже не було політиків. Бо тодішні політики, стурбовані лише грошима та споряджені одномірними гаслами, здавалися нам безнадійно провінційними та однозначно тимчасовими. Здавалися карикатурами на тих політиків, про яких ми читали в книжках.

Ми сподівалися на майбутні покоління. Ми наївно вірили, що вони читатимуть Сартра, Гантінґтона, Льотара і Фуко (якщо не в оригіналі, то у пристойних перекладах); що в питаннях ідентичності їх не хвилюватиме етнічна проблематика; що вони вільно оперуватимуть смислами та категоріями нової доби; що їхні мрії не замикатимуться в провінційних кордонах та не впиратимуться у вічний пошук лайна на сметані.

Якби нам тоді сказали, що підсумком майже трьох десятиліть самостійного життя України буде палка суперечка між прихильниками війни, яку неможливо виграти, та прибічниками миру, який неможливо втримати, ми б у таке не повірили.

Якби нам тоді сказали, що на високому перевалі української історії публічними топ-політиками, котрі презентуватимуть країну на глобальній арені, опиняться кондитер, який загрався у головнокомандувача, пташеня з веселого гнізда Маслякова та співак з розгубленим поглядом і добрими намірами, – не повірили б і поготів.

Тепер вже ніхто не згадує про якусь там “Нову Візантію”. А мрії на тему “Галицької автономії” нині загрожують фантазерам ледь не тюремним терміном за сепаратизм. І вже ні в кого нема ілюзії, що наше майбутнє залежить від нас. Ми напружено дослухаємося до звуків, що линуть зі світових столиць, шукаємо серед них те, що стосується території між Ужем і Доном, довго й нудно аналізуємо закордонне бла-бла-бла. Нас утримує МВФ. Наша культурно-політична творчість (в усіх її варіаціях) світові до дупи.

Ми приплили. Ми вичерпалися. Ми звузилися.

Дехто каже, що ми погано вивчили історію – як вітчизняну, так і світову. Їм здається, що корінь усіх наших негараздів у нерозумінні провідною верствою тих причинно-наслідкових зв’язків, які у високолобих товариствах прийнято називати метаісторичними. Вони твердять, що будування держави пішло не туди. Що хтось з правлячої еліти не дослухав порад якихось “мудрих старців”, які зібралися десь у віртуальному клюбі й писали якісь прокламації.

Іншим здається, що підозрілі елементи (ліваки, масони, хіпстери, ліберало-фашисти, чужі та зайди) своїми підлими (гібридними, енелпешними) меседжами розклали здорову соборну націю на гнилі елементи, а відтак “механічно” зібрали її на вибори та отримали бажаний собі результат.

Ще інші кажуть про неминучість звуження. Про те, що від самого початку творці та інтелектуали були лише краплею в морі совкових дятлів та хуторян. Що поки мрійники мріяли, з’явилися соціальні технологи, які створили для України “технічну реальність”, де технічні націоналісти воюють з технічними лібералами, а хазяї технологів ділять бюджетні і транзитні потоки.

Але що б там хто не казав, є симптом. Симптом тяжкої соціально-політичної хвороби. Її треба лікувати. Хоча дехто пропонує подружитися з нею, бо “так вже вийшло” й нічого тепер не зробиш.

Якщо ж ми все ж визнаємо необхідність лікування, то потребуватимемо точного діагнозу. І тут не відбутися туманними означеннями непозбувної бентеги на кшталт “популізм”, “незрілість громади” чи “гібридна окупація”.

Виглядає, що в Україні не відбувся той базовий розподіл компетентностей, з якого починалися всі демократії – розподіл на чиновників та експертів, на Департамент та Академію, на владу та інтелектуальний авторитет.

У нас і далі, як і в часи СРСР, чиновник одночасно займає і владну, і експертну позиції. Себто суспільство довіряє оцінку дій влади або самій владі, або ж “суб’єктам з розмитою компетенцією” – громадським організаціям, самодіяльним активістам, журналістам чи й випадковій бабі в маршрутці.

Суспільство не має титульного експертного товариства, наділеного офіційними або ж неофіційними компетенціями незалежного та авторитетного аналізу дій державного апарату та його супровідних інституцій (державних навчальних закладів, фінансованих чиновниками творчих спілок та різноманітних утворень на кшталт НТШ).

Без незалежної авторитетної думки, яка не просто отримує лайки у Фейсбуці, а здатна реально відправити у відставку державного посадовця, будь-яка творча ініціатива буде завжди впиратися в тупий егоїзм чиновницької корпорації, яка сама вирішує, сама оцінює свої рішення та сама реплікує свою оцінку через систему винагород та привілеїв.

Тим більше, що наше чиновництво організоване у вигляді кланової мережі, де 13 тисяч правлячих родин одночасно контролюють і політичний, і бізнесовий рівень, унеможливлюючи будь-яку змагальність та будь-які соціальні ліфти.

Звуження творчих горизонтів є наслідком безальтернативності та автаркійності такої системи, яка працює лише на просте самовідтворення та – час від часу – на тих закордонних чиновників, від яких залежить генералізоване кредитування всієї цієї безнадії.

Реформуванню така система не піддається. Жодна терапія тут не допоможе – лише хірургічна операція.

Або ця система буде зруйнована без інтелігентських сентиментів, або ж Україна перетвориться на сірий простір соціального безглуздя. Якщо в нас найближчим часом не виникне відділена від влади, тотально до неї критична та достатньо впливова експертна верства, є ризик, що деградація державного апарату потягне за собою в прірву решту інституціонального поля, і та країна, що виникла в 1991 році, стане історією.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.